РОЗДІЛ 7. МОРАЛЬНІ КОЛІЗІЇ СУЧАСНОСТІ

Окрім цього клонування відноситься до репродуктивних технологій, але на сьогоднішній день таке розуміння вийшло далеко поза межі даного явища (наприклад бездітні пари, які не можуть народити дітей відтісняються на задній план іншими моментами - клонуванням померлих людей, клонування різних тварин, де межа між людиною та твариною взагалі не розглядається і не проводиться. ). Недосконалість технологій у клонуванні організмів дають змогу говорити про клонування людини швидше як про бажане.

( Варто зазначити, що процес клонування відомої вівці Доллі у 1997 р. під керівництвом Яна Вільмута (Шотландія) був надзвичайно складним і успіх прийшов лише з 277 -ї спроби. Окрім того, складність клонування полягає ще й в тому, що клони характеризуються відносно високим ступенем смертності як на пізніх етапах ембріонального розвитку так і незадовго після народження).

Але наукові дискусії разом з громадськістю вимагають уже на даний момент відповідного ставлення та певної оцінки стосовно майбутніх успіхів в даному напрямку.

Необхідно зазначити, що існують певні форми клонування - як розмноження клітини, що відбувається з лікувальною метою ( окрім того, потрібно розрізняти клонування як самостійної особи і "терапевтичне клонування" клітин і органів людського організму, необхідних для заміни хворих аналогів); клонування що не порушує природні права людини, її цілісність; та клонування, що замінює людину іншими істотами. Звичайно, що найбільшу небезпеку несе заміна людей іншими істотами, що складає загрозу для людства. Тому виникає нагальна проблема постійно діючого механізму етичного контролю над застосуванням даних досліджень. Реальним прикладом є напрям технології клонування, - пересадка людських генів деяким тваринам для одержання певних продуктів їх життєдіяльності (інсуліну), вирощування генетично модифікованих свиней для пересадки деяких їхніх органів людині. Ці напрями вже створюють нові ризики та загрози для людства, наприклад появу нових захворювань у людини.

Особливу стурбованість в моральну аспекті викликають так звані сценарії "генетичного комунітаризму", у відповідності з яким різноманітні субкультури будуть форсувати євгеністичну самооптимізацію людського виду за різними напрямами таким чином, що сама єдність людської природи як основа, на якій люди до сих пір могли розуміти і взаємно визнавати один одного членами однієї моральної спільноти, буде поставлено під питання"

Окрім того, реальністю вже стає ідея генетичного паспорту (що до речі породжені молекулярною генетикою), де буде вказано чи існує у даного індивідуума та чи інша мутація, що несе загрозу для здоров'я. Звичайно, ці дані мають бути конфіденціальні (хоча виключення існують завжди). Тому викає загроза нового виду дискримінації, що нажаль уже був втіленим у наше життя (наприклад: існувала програма паспортизації чорношкірих американців на предмет носія мутації гена аномального (серповидно-клітинного) гемоглобіну, ця мутація в одній єдиній дозі забезпечує своїм носіям стійкість до малярії, але ті хто володіє двома копіями гена помирають у дитинстві). Що висвітлила щонайменше дві важливих проблеми: у даних людей-носіїв гену виникає почуття ненормальності; з'являються нові форми сегрегації - відмови в прийомі на роботу на основі геномної діагностики. Окрім того, сьогодні деякі зарубіжні страхові корпорації виділяють кошти для проведення генетичних тестів у відношенні деяких захворювань, так якщо майбутні батьки є носіями небажаного гену та відмовляються позбутися дитини (внаслідок чого народжується нездорова дитина), то таким батькам можуть відмовити у наданні соціальної допомоги.

Так, ще на початку XX ст. видатний генетик М.Кольцов писав, що реалізація подібних програм можлива лише в умовах репресивної держави, і при повній моральній деградації суспільства. Аналогічної точки зору притримується і американський філософ Ф.Фукуяма, вважаючи що подальша біологічна диференціація людей призведе до перегляду таких соціально-етичних категорій як "права людини", "рівність", "справедливість" і ряд інших. Адже генні технології зачіпають перш за все само розуміння самих себе, як видових істот "мова йде...- людину ,яка в своїй антропологічній сутності являється тією ж" , тому сучасний розвиток подій ставить питання про захист прав людини, збереження генофонду людства, фізичної, психічної та генетичної цілісності та на визнання фундаментальних цінностей, які спрямовані на збереження людського виміру соціального буття.

Сьогодні вже недостатньо визнання, а потрібне усвідомлення того, що дослідження або маніпуляції над людиною є експериментом над своєю власною природою. Певні кроки уже зроблені, так у Конвенції про права людини і біомедицину (1997) у статті 18 є заборона на створення ембріонів людини з дослідницькою метою та одночасно інші статті Конвенції тлумачать можливість прийняття легітимності клонування. (Наприклад: у статті 11 Конвенції про заборону дискримінації особи за ознакою генетичної спадковості поєднується з " поширюючи дію цієї статті на потенційних клонів, можна говорити про їхні рівні права з "іншими людьми" .

Але одночасно почала здійснюватися одна із самих амбіційних програм вивчення людини "Геном людини" (її затрати дорівнюють затратам космічних програм, біля 200 млн.дол. в рік), а основним завданням є розшифровка ДНК людини. Моральне кредо даної програми спрямоване на лікування, профілактику та реабілітацію спадкових хвороб (визначення генів, які пов'язані з генетичними хворобами, як хвороба Альцгеймера, цукровий діабет, шизофренія, рак і атеросклероз і б.і. При цьому потрібно брати до уваги, що гени визначають лише схильність до спадкових хвороб і не є вирішальним фактором.

Сьогодення яскраво показує, що результати розшифровки геному ще більш гостро підкреслюють етичну проблематику. Так, на думку Ю.Хабермаса " маніпуляція з будовою людського генома, таємниця кодування якого розгадується в оді наукового прогресу, та надії деяких генетиків на те, що еволюція може виявитися в їх руках, хвилюють категоріальну різницю між суб'єктивним та об'єктивним, природним та штучно створеним в тих областях, що раніше були недоступні втручанню людини..."2. Адже при всій важливості отримання важливої інформації, що обіцяє розуміння багатьох хвороб серйозною проблемою є шляхи досягнення даних цілей. Відразу завбачається конфлікт між принципом приватності і науковим співробітництвом (квартирування генома має бути анонімним, а з іншої сторони - інформація отримана має відношення до кожної людини і має бути надбанням суспільства).

Як не прикро, але потрібно підкреслити, що сучасні технології клонування радикально трансформують не лише умови існування людини, а й її сутність. Достатньо згадати використання інформації не в медичних цілях, а як певний засіб "покращення раси", дискримінації (наприклад: 1930-1960 р. виникнення расових теорій, програми примусової стерилізації людей з епілепсією, психічно хворих, з спадковими хворобами, злочинців; а в 20-30-х р. XX ст. були розроблені спеціальні євгеністичні програми, заборона міжрасових шлюбів; а в нацистській Німеччині євгеніка взагалі була державною доктриною, згадаймо, - "арійський стандарт").

Так, про необхідність обмеження експериментів на людині зазначав відомий німецько-американський філософ Г.Ионас багато років назад, коли ще загальноприйнятною була точки зору "що експерименти на людях - є нормальним служінням суспільному благу", попереджаючи про необхідність боротьби з сильною спокусою - перейти до регулярного експериментування з найбільш доступним людським матеріалом.

Застосування біотехнологій, особливо в комерційних цілях заходить набагато далі, впливаючи як на навколишнє середовище, так і на трансформацію ідентичності людини.

Особливо небезпечними є експерименти по створенню певного виду "химер" - (трансгенезу) трансгенних рослин та тварин з пересадженими від інших живих організмів генів, що тягне за собою низку небезпечних впливів на здоров'я людини ( прикладом цього є застосування генномодифікованої продукції для отримання трансгенних рослин; так для збільшення прибутків в раціон великої рогатої худоби додавали білки-пріони (м'ясо і кістки хворих на енцефаліт овець (хоча науковці стверджували, що хвороба не передається)), проте інфекція вразила худобу і негативним наслідком стала поява нового виду пріону, захворювання мозку людини. Адже не виключено, що нові елементи ДНК, які введено в кишкові палички не поширяться на тварин, рослин, людей та різноманітні бактерії, наслідки чого є непередбачувані...Так, хвороботворні бактерії уже виробили гени стійкості до антибіотиків та стали передаватися між видами. Таким чином, ген шкідливий або корисний (з точки зору людини) для одного виду може перейти в біоценозі до іншого і непередбачено змінити характер своєї дії в спадковій системі.

Як бачимо, новий рівень можливостей людини ("контроль" над життям, продовження його невиліковним хворим або продовження їх мук та страждань) поставив перед науковцями, професіоналами та простими людьми нові проблеми, які потрібно буде вирішувати на практиці.

Реальним прикладом виступає евтаназія , яка з однієї сторони є полегшенням болі або "вибором меншого зла" для безнадійно хворої людини, це прояв милосердя по відношенню до іншого, а з іншої сторони чи допустимо з моральної точки зору сприяти смерті людини. Адже, евтаназія вступає у суперечність з моральним кодексом лікаря (загальновідома клятва Гіпократа), що наголошує в першу чергу на обов'язку лікаря боротися за життя пацієнта за будь-яких обставин. І ще один суттєвий момент, це відповідальність, адже правові закони завбачають "смерть" пацієнта, як професійний злочин. І в кінцевому рахунку з моральної точки зору - це порушенні головної традиційної моральної норми, що віддзеркалюється у Святому Письмі "не вбий".

Евтаназію1 у сучасній культурі частіше за все розглядають з точки зору лікаря (активна і пасивна форма) та з точки зору хворого (добровільна і недобровільна) і відповідно, що ставлення до даних форм є різноманітним: евтаназія, як самогубство, як вбивство, як альтруїзм, як акт справедливості, як засіб покращення генофонду і т.д. (в цілому всі погляди акцентують свою увагу перш за все, на неприйнятті особливої цінності людської особистості, що породжує за собою свавілля однієї людини по відношенню до іншої (Е.Сгречча, А.Тамбоне)

Сьогодення характеризується гострими дискусіями стосовно легітимації (узаконення) евтаназії, що безпосередньо стосується як кожної окремої людини, так і працівника медичної установи.

До речі добровільна активна евтаназія з 1992 р. дозволена в Голландії, де лише протягом п'яти років шляхом "легкої смерті " пішли з життя більш ніж 16 тисяч пацієнтів. А в США, більша частина хворих добровільно йдуть з життя з допомогою медперсоналу, це при тому що активна евтаназія активно засуджується. Більш лояльним є відношення до добровільної евтаназії (відключення апаратів штучної підтримки життя), наприклад в Швеції та Фінляндії пасивна евтаназія не вважається протизаконною. Хоча межа між цими видами евтаназії є умовною.

Евтаназія зачіпає головну цінність людської особистості - гідність людини та її право на життя. Окрім того, узаконення евтаназії може стати серйозною проблемою щодо подальшого розвитку медичного знання у попгуці нових заходів у боротьбі з хворобами людства або взагалі дискримінації професійної сфери (намагання медиків уникати безнадійних хворих і б.і.) Та й взагалі, будь-яка смерть не може бути виправдана морально, а "легка смерть" безпосередньо стосується найвищих людських цінностей таких як сенс життя людини, виправдання призведе до своєрідного нівелювання моральних норм, перегляду відношення до людини не як до цінності, а як до об'єкту. Різноманітні спеціалісти в галузі біоетики вважають, що евтаназія в будь-якому своєму прояві є моральним злом, виправдати яке дуже важко. Тому єдиною альтернативою є розвиток хоспісів, що беруть на себе турботу про зменшення страждань невиліковних хворих. А єдиного вирішення проблеми немає (особливо що стосується різних життєвих ситуацій), так як моральні цінності збереження життя можуть суперечити цінності людської гідності.