Еволюція екосистем

Екосистемологія

• д) усі без винятку системи організмового, популяційного та екосистемного рівнів організації живого є самоорганізованими і саморегульованими. Як будь-яка інша саморегульована система, вони мають свою внутрішню кібернетичну пам'ять, у якій записані норми їх реакції на можливі зовнішні збурення чи норми їх поведінки у мінливих умовах зовнішнього середовища (Шмальгаузен, 1968; Голубец 1982; Одум, 1986). У зв'язку з постійним надходженням інформації і розвитком самих систем, еволюційними перетвореннями мусить бути охоплена також пам'ять;

• с) завдяки наявності в живих системах значної кількості вільної енергії вони мають можливість настільки трансформувати довкілля, що створюють внутрішнє, властиве цим системам біогенне середовище. Таким чином, екотопи біосфери змінюються відповідно до змін їх біоценозів і навпаки, тобто еволюцією охоплені екологічні системи і біосфера загалом, усі їх структурно-функціональні компоненти;

є) завдяки накопиченню вільної енергії, зовнішнім збурювальним впливам і внутрішнім перешкодам (спотворення в передаванні спадкової інформації і виникнення мутацій, за І.І.Шмальгаузеном), а також внутрішнім перебудовам структурних чи функціональних параметрів (автогенні зміни в біогеоценозах), живі системи мають здатність не лише до самоорганізації і саморегуляції, але й само збурювання і саморозвитку, авто еволюції в розумінні А.Ліма-де-Фаріа (1991).

Як підсумок наведеного слід підкреслити, що найважливішими ознаками живих систем, які визначають специфіку еволюції органічного світу, с їх відкритість, неентропійність, існування в постійно мінливому і збурю вальному зовнішньому середовищі, здатність до саморозвитку і саморегуляції, здатність живого до розтікання поверхнею планети, творення і захоплення нових екологічних ніш. Тобто, біотичну еволюцію провокують не лише внутрішні біотичні рушійні сили, але й зовнішні абіотичні. Еволюцією охоплені живі системи всіх рівнів організації живого, тому причини еволюції не можна зводити лише до факторів, визнаних дарвінізмом чи синтетичною теорією еволюції.

В основі теорії біотичної еволюції має лежати концепція про такі фактори еволюції, які є визначальними в органічному світі, в біосфері взагалі, а не лише у сфері мікроеволюції. Нема підстав такими факторами еволюції вважати спадковість, боротьбу за існування та природний добір. Вони не є універсальними для всіх рівнів організації і відіграють роль лише на організмовому і популяційному рівнях.

Спадкові ознаки передаються від одного до іншого покоління в процесі вегетативного чи статевого розмноження. Популяції та екосистеми не розмножуються. Помилковою є думка М.І.Будика (1977) щодо наявності боротьби за існування між екосистемами і природного добору екосистем. Зміна екосистем відбувається не внаслідок міжекосистемної боротьби і загибелі одної з них, а внаслідок довготривалої перебудови структурно-функціональної організації екосистеми під впливом зовнішніх (наприклад, зміна кліматичних або грунтово-гідрологічних умов, філоценогенезу, динаміки ареалів окремих видів, поширення шкідників чи хвороб) або внутрішніх чинників (наприклад, опідзолення Ґрунту в темнохвойному лісі, утворення непроникливого ілювіального горизонту, оглеєння і заболочення едафотопу і зміна смереки іншими видами).

Безпідставно приписувати творчу, рушійну, спрямовуючу і регуляційну роль природному доборові. Має рацію А.Ліма-де-Фаріа (1991), коли відзначає, що відбір "не є матеріальним компонентом вселеної"не є матеріальним компонентом організму чи іншої живої системи, “його не можна зважити, накопичити чи налити він лише є “процесом вибору, “одним із станів процесу, а не матеріальною основою самого процесу (с.23). Природний добір справді означає явище або процес, що характеризує механізм забезпечення оптимальної відповідності структури популяції умовам середовища її існування. Для того, щоби він мав здатність виконувати спрямовуючу, регуляційну чи творчу функцію, він мусив би мати матеріального носія програми, пам'яті, регуляторних команд процесу. Цього немає. Навіть біосфера не має програми відбору найперспективніших популяцій чи екосистем, як одна-однісінька на планеті не має іншої суперниці, з якою могла б боротися за існування і впасти жертвою природного добору.

Спадковість є життєвою властивістю організму, мінливість такою ж властивістю всіх живих систем, а боротьба за існування і природний добір - це сукупність біотичних явищ і процесів, пов'язаних з припасовуванням (чи “виживанням найбільш пристосованих, за Ч.Дарвіном) живих істот до навколишнього середовища.

Виходячи з цього, ми вважаємо (Голубець, 1997 а), що основними факторами (рушійною силою чи причиною) еволюції в узагальнених рисах, тобто для систем усіх рівнів організації живого, є: 1) постійні зміни (постійне збурювальне діяння) середовища існування живих систем; 2) зумовлена зовнішніми і внутрішніми збуреннями структурно-функціональна мінливість живих систем; 3) накопичена у живих системах вільна енергія, яка використовується як для підтримання стійкості і стабільності, так і для забезпечення в межах дії гомеостатичних механізмів будь-яких захисних чи еволюційних перебудов. У зв'язку з тим, що живі системи різних рівнів організації мають різні ступені цілісності, дискретності, складності будови і темпоральності (тривалості існування самих систем і протяжності окремих життєвих процесів), мають різне функціональне призначення в біосфері, вони характеризуються також специфічними еволюційними функціями, специфічними факторами і наслідками еволюції. Це стосується, головним чином, другого блоку згаданих факторів, бо перший (абіотичне збурення) і третій (запаси вільної енергії) за якісними ознаками є однакові для всіх живих систем.

Для систем організмового рівня організації визначальними є спадковість і її мінливість. Спадковість є відповідальною за збереження біотичної стабільності виду, успадкування нащадками ознак батьків. Мінливість дає змогу шляхом мутацій забезпечувати певне відхилення спадкової інформації нащадків порівняно з батьками, що може бути використане для збереження виду в разі відчутних змін довкілля.

На популяційному рівні організації панівним чинником еволюції є природний добір у процесі внутрішньовидової боротьби за існування. Саме завдяки йому відбувається постійний процес формування такого складу популяції і такої її пам'яті (генофонду), котрі забезпечують її виживання і довготермінове існування в умовах мінливого біотичного та абіотичного оточення. Якщо окремо взятий організм існує (і зберігає свою генетичну пам'ять) від кільканадцяти хвилин до кільканадцяти століть, це означає, що цим терміном також визначається тривалість участі організму в еволюційному процесі. Час існування популяції, а також її участі в еволюційних пертурбація у біосфері триває десятки тисяч - десятки мільйонів років.

Екосистема, за висловом І.І.Шмальгаузена (1968), є ареною еволюції. На цій арені справді відбуваються еволюційні перетворення на організмовому і популяційному рівнях. Але таке визначення не відображає суті еволюційного процесу на рівні екосистемної організації. В екосистемах відбувається інформаційне, трофічне і топічне припасування популяцій різноманітних видів, перетворення їх у функціональну сукупність, завдяки якій реалізується одна з основних функцій живих систем - біотичний кругообіг та енергетична трансформація. Важливим фактором еволюції на цьому рівні є природний добір на основі міжвидової конкуренції, внаслідок якої припасовуються “найбільш пристосовані" популяції, тобто ті, спільне існування яких визначається спільною пам'яттю - генопластом-функціональним поєднанням генофондів цих популяцій. Особливість еволюційного процесу екосистем полягає в тому, що самі вони можуть існувати сотні мільйонів років, а точніше безмежно довгий час. Між екосистемами нема боротьби за існування, біосфера не може визначати їх переваги шляхом природного добору, їх структурні і функціональні ознаки та їх пам'ять не передаються вздовж вектора часу через спадковість екосистем. На рівні екосистемної організації фактор спадковості не працює. Еволюційні перетворення в екосистемах здійснюються шляхом поступової заміни одних популяцій рослин або тварин іншими, без істотної зміни речовинно-енергетичних параметрів екосистеми (потужності кругообігу хімічних елементів, трофічних ланцюгів, величини каналів енергетичного переносу, структури екологічної піраміди тощо). Тому оцінка кількісних змін в еволюційному процесі екосистем є нелегким завданням, тим більше, що в наукових працях нема даних не лише про екологічні параметри палеоекосистем, але й обмаль їх для сучасних екосистем. На основі цього напрошується таке узагальнення, що в біотичних системах кожного рівня організації реалізується своя ланка чи свій відтинок загального процесу прогресивного розвитку органічного світу, якого не можна звести лише до механізмів синтетичної теорії еволюції чи пояснити з допомогою популяційного мислення. Історичний розвиток живої природи - це складний глобальний процес, рушійною силою якого є: а) постійна збурювальне дія безперервно мінливих факторів зовнішнього абіотичного середовища, а в межах біосфери також внутрішнього біотичного, екосистемного середовища; б) зумовлена цими збуреннями, а також внутрішніми перешкодами на шляху точного передавання генетичної інформації, спадкова мінливість на організмовому рівні організації, внутрішньовидова (внутрішньо популяційна) й міжвидова конкуренція (боротьба за існування) і природний добір найбільш пристосованого до конкретних екологічних умов складу популяцій, а також найвигіднішої в цих умовах функціональної сукупності популяцій та особин різних видів живих істот, найкраще припасованих для ефективного екосистемного матеріально-енергетичного обміну; в) неентропійність живих систем, тобто великі резерви генетичної інформації (генетична пам'ять), вільної енергії та організованості, доступних для використання з метою реалізації будь-яких захисних, гомеостазних, пристосувальницький чи перебудовних процесів.

Без постійного збурювального впливу не може відбуватися спадкова мінливість, а без ресурсів вільної енергії нереальною є перебудова й удосконалення структурно-функціональної організації живих систем. Органічну еволюцію, таким чином, рухає незгасна суперечність між постійно мінливими умовами середовища і спадковістю живих істот. Саме вона призвела до виникнення таких суто біотичних властивостей, як гомеостазис і гомеорезис, спадкова мінливість, конкуренція, здатність пристосовування до мінливих умов довкілля тощо. Ця суперечність спричинена існуванням двох потужних протилежних процесів - абіотичного ентропійного і біотичного неентропійного, перший з яких вирізняється повним розсіюванням і знеціненням накопиченої енергії, другий - її накопиченням у вигляді органічних сполук. Вона є вічною і нерозв'язною у зв'язку з наявністю в середовищі незасвоєного потенціалу речовини, енергії та інформації, а в живих системах - ресурсу вільної енергії, чи, іншими словами, внаслідок постійної різниці матеріально-енергетичних та інформаційних потенціалів між живим і середовищем його існування. Завдяки цьому запасу вільної енергії, інформації та організованості, а не лише природному доборові (природний добір не творить, а відбирає створене), біотична еволюція змогла призвести до формування найрізноманітніших життєвих форм і пристосувань, до цефалізації і виникнення людини.

Однією з найважливіших особливостей біотичної еволюції є те, що вона охоплює одночасно єдиним фронтом усі рівні організації живого. Як організм чи популяція не спроможні існувати поза екосистемою, так і їх еволюційні зміни є одночасно складовою частиною еволюційних перетворень останньої. Вони свої зміни норм реакцій вписують в генопласт, вмонтовують у генетичну пам'ять екосистеми. Еволюційні зміни структурно-функціональної організації екосистем, зокрема біогенних складових (наприклад, хімічного складу атмосфери і гідросфери, формування озонового екрана) є причиною міжпопуляційних і внутрішньо-популяційних перетрубацій.

Таким чином, еволюція органічного світу - це єдиний, одночасний і нерозривний процес поступового розвитку популяцій, видів, над видових таксонів, біоценозів та екосистем загалом, тобто мікроеволюції, макроеволюції та екосистемної еволюції разом узятих. Цей загально біотичний процес можна розкрити лише на основі вивчення загальних закономірностей руху речовин, енергії та інформації, тісного взаємозв'язку біотичних форм руху та організації з іншими формами руху і системного підходу до аналізу цього складного процесу.

У зв'язку з цим, що синтетична теорія еволюції і теорія макроеволюції розглядають лише окремі ланки еволюційних перетворень у біосфері, свого обґрунтування та опрацювання чекає системна теорія еволюції, покликана розкрити загальні закономірності розвитку органічного світу в його глобальній цілісності.

На жаль, у літературі нема повноцінних прикладів еволюції екосистем. Тим більш важко натрапити на дані щодо еволюції різних ступенів організації останніх, зокрема, консорційних, ландшафтних, провінційних чи біомних. Найбільшу увагу приділено еволюції біосфери.

Ю.Одум (1975), хоч виділив у своїй книзі розділ “Еволюція екосистем", проте в невеликому його обсязі наведена лише коротенька схема еволюції біосфери. У його книзі 1986 року видання фігурує розділ “Еволюція біосфери", проте в ньому розглядаються, головним чином, питання природного добору, зокрема алопатичного й симпатричного видоутворення, мікроеволюції та макроеволюції, коеволюції взаємопов'язаних автотрофів і гетеротрофів чи великих організмів і їх мікроскопічних симбіонтів, а також групового добору чи добору на рівні угруповань. Не маючи достатніх власних матеріалів з питань еволюції різноступеневих екосистем, ми вимушені обмежитися лише загальними міркуваннями з цього питання, хоча цілком поділяємо думку М.П. Дубиніна (1983) про те, що саме пізнання законів формування, існування та розвитку екосистем повинно випереджувати той величезний антропогенний тиск на них, який спричинився до якісно нового стану біосфери і до значної зміни умов існування не лише рослин, тварин і мікроорганізмів, але й людини.

Загальною спільною особливістю еволюційних перетворень внутрішньобіосферних екосистем (від консорційних до біомних) є те, що вони значно менше ніж біосфера зазнають безпосереднього впливу зовнішніх абіотичних чинників, оскільки знаходяться під захистом гомеостазних механізмів біосфери. їх еволюційна динаміка відбувається переважно під впливом біосферних (біосистемних) і внутрішніх біотичних (перешкод) факторів. Під час вивчення специфічних рис їх еволюційних змін першорядного значення набувають такі фактори, як властивості середовища (водне, атмосферне, ґрунтове), характер і потужність міжекосистемних зв'язків, специфіка й сила трофічних і топічних зв'язків, величина і швидкість речовинно-енергетичної трансформації, біогеохімічного кругообігу та інформаційного обміну тощо. Визнаючи величезну збурювальне роль щодо еволюційних перетворень на планеті виробничої діяльності людства, ми, однак, схильні припускати, що найкраще їх можна спостерігати на стадії ендогенезу, тобто в сформованих клімаксових екосистемах. На стадіях сингенезу зміни настільки разючі, різнопланові й швидкі, що вони завуальовують ті якісні зміни, які могли б свідчити про еволюцію екосистем. На рівні консорції еволюційні перетворення відбуваються на фоні зміни кліматичних і ґрунтово-гідрологічних умов, але особливого значення набувають фактори алелопатичної взаємодії, симбіотичних (у широкому розумінні цього поняття - за Ю.Одумом) взаємовідносин та коеволюції. Саме в межах консорційних екосистем взаємозв'язки між організмами різних видів - найтісніші (приклади наведені в розділі 2.1). Вони й визначають характер коеволюції, тобто “взаємних селективних взаємовпливів один на одного великих груп організмів, які знаходяться в тісній екологічній взаємозалежності, таких як рослини і травоїдні, великі організми та їх мікроскопічні симбіонти, паразити та їх господарі" (Одум, 1986, с.208).

Коеволюційні процеси впливають на структурно-функціональні параметри парцелярних і біогеоценозних екосистем. Поряд з ними немале місце займають алелопатичні зв'язки між автотрофними компонентами цих екосистем, конкуренція за світло і поживні речовини ґрунту тощо (Голубець, 1978). Проте визначальну роль у них відіграють кліматичні умови, ґрунтово-гідрологічні та геоморфологічні чинники. Що ж стосується більших екосистем (ландшафтних, провінційних і біомних), то на передній план їх еволюційних перетворень висуваються такі фактори, як зміна кліматичних умов, горотворення і геоморфологічна перебудова території, динаміка ареалів домінантних видів рослин і тварин, загальні еволюційні зміни біосфери. Найхарактернішим прикладом цих процесів може служити загальна еволюційна динаміка клімату, рослинного покриву, тваринного світу і ґрунтів у голоцені на території України і Північної півкулі загалом (Зеров, Артюшенко, 1961; Веклич, 1987). Еволюція ж біосфери відбувається під впливом таких потужних чинників, як тектоніка Землі, інверсії магнітного поля, динаміка рівнів космічних випромінювань і їх вплив на зміну клімату, трансгресії і регресії, міграції материків, зміни хімічного складу атмосфери, самоорганізація, саморозвиток і самовдосконалення органічної складової біосфери (Руттен, 1973; Будьїко, 1984; Ушаков, Ясаманов, 1984; Колчинский, 1990; Голубець, 1997а). Ф.Я.Шипунов (1980) наголошує, що процеси, які відбуваються в біосфері й навколишньому щодо неї середовищі, породжуються й підтримуються, з одного боку, космічними, а з другого - земними факторами, пов'язаними з особливостями Землі як планети (напруженість гравітаційного і магнітного полів, випромінювання тощо). У зв'язку з цим, вона функціонує як підсистема космічної системи “Земля" (рис.3.4), без пізнання якої не можна оцінити її еволюційних процесів. Детальний аналіз становлення та еволюції біосфери ми зробили у нашій попередній монографії (Голубець, 1997а). Тут наведемо лише короткий опис п'яти якісно відмінних її етапів:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Екосистемологія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Еволюція екосистем“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Розділ 1. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТА КОНЦЕПЦІЇ

  • Екосистемний рівень організації живого

  • Екосистемологія - фундаментальна галузь знань

  • Екосистемологія: об'єкт, предмет, методи і закони

  • Структура екосистемології та її місце в системі наук

  • Розділ 2. ОСНОВНІ СТУПЕНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЕКОСИСТЕМ

  • Консорційні екосистеми

  • Парцелярні екосистеми

  • Біогеоценозні екосистеми

  • Ландшафтні екосистеми

  • Провінційні екосистеми

  • Біомні екосистеми

  • Субстратні екосистеми

  • Глобальна екосистема - біосфера

  • Розділ 3. СТРУКТУРНІ Й ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕКОСИСТЕМ

  • Біогеоценозні екосистеми

  • Енергетика

  • Продуктивність

  • Біотичний кругообіг

  • Саморегуляція, стійкість і стабільність

  • Міжекосистемні зв'язки

  • Розділ 4. ПРИРОДНА ДИНАМІКА ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОСИСТЕМ

  • Природна динаміка

  • Еволюція екосистем
  • Розділ 5. АНТРОПОГЕННИЙ ФАКТОР ТА АНТРОПОГЕННА ДИНАМІКА

  • Антропогенна трансформація екосистем

  • Сільськогосподарське освоєння та агроекосистеми

  • Урбанізація та урбоекосистеми

  • Водні екосистеми

  • Людина й біосфера

  • Розділ 6. ПРОБЛЕМИ КЕРУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНИМИ ПРОЦЕСАМИ

  • Екологічний потенціал

  • Засади керування

  • Питання сталого розвитку

  • ПІСЛЯМОВА