Розділ 2. БАНКІВСЬКА СПРАВА В ГРЕЦЬКОМУ СВІТІ

Західноєвропейський банківський бізнес

Сучасна банківська термінологія пропонує терміни "безстроковий вклад" та "строковий вклад", проте це не повністю відповідає депозитам античного періоду, оскільки всі вони, включаючи інвестиційні депозити, завжди виконувалися негайно; це було основним постулатом банківської діяльності. На противагу платіжному інвестиційний депозит не можна було використовувати для розрахунків. Він передбачав певну винагороду, тоді як на платіжний депозит відсотки не нараховувалися. Можна провести паралель між інвестиційними депозитами в античності та ощадними депозитами в наші часи, які також мають відсоток та є негайно сплачуваними.

У класичний період практика здійснення платежів шляхом відрахування з платіжного депозиту передбачала, що власник рахунку дасть усні вказівки своєму банкіру. Здається, що довіри до письмових інструкцій майже не було. Візьмімо Демосфена: "Чи знайдеться такий дурень, який зробив би платіж іншій особі, окрім кредитора, на основі всього на всього якогось листа та ще й на вказану у цьому листі суму грошей?" Власник рахунку завжди мав можливість надіслати своїх працівників із наказом платежу до банку, маючи на увазі, що банкір його знав чи міг встановити його особистість. Якщо бенефіціар платежу не міг знаходитися в банку в компанії свого дебітора, який був власником рахунку, він мав ідентифікувати себе за допомогою свідків для отримання платежу.

У III ст. до н. е. в процедурі здійснення платежів через банк з'явилися три важливі інновації: письмове платіжне доручення, жиророзрахунок та чековий платіж. Велика кількість банківських документів на папірусі та остраках (глиняних черепках), що збереглися в Єгипті, надали багато корисної інформації з цього приводу. Існування письмових наказів банкірам датується вже 254 р. до н. е. Це взагалі є одним із найдавніших прикладів: "Зенон вітає Артемідора. Будь ласка, заплатіть секретарю Діодору його місячну платню у Фаменоті в розмірі 15 драхм. 28-й день Фаменота 30-го року". В цьому документі зазначено автора, Зенона, добре відомого службовця Аполлонія, який працював діоїкетом (адміністратором фінансів) за Птолемея II; банкіра Артемідора (в документі не вказано точно його професію, але висновок можна зробити з багатьох інших джерел); бенефіціара (одержувача) Діодора; мотив платежу та необхідну суму; дату.

З періоду Птолемея до нас дійшло близько 27 аналогічних документів під загальною назвою " хрематизми" (chre-matismoi, письмові платіжні доручення), в яких від вказаного банкіра вимагалося здійснити платіж. До цього можна додати і 26 інших документів римської ери. В ті часи вони були відомі як епісталм (epistalma) або епітека (epitheke) — платіжні доручення. Слово "діаграфен" (diagraphein) тоді використовувалося для означення банківських платежів, що виконував вказаний банк. Крім Єгипту, такий метод асигнування банку платежів також застосовували у Делосі, Косі, Самосі та Теносі (на це часто зустрічаємо посилання у грецьних комедіях того часу), але тільки для обмеженого кола клієнтів: магістратів, осіб, які впродовж тривалого часу не могли приходити до банку для здійснення кожного платежу; власників рахунків, які не були присутні в місті, де під час платежу знаходився їх банк. В інших країнах усні платіжні доручення виконував банкір; так було і в середньовіччі.

Коли банкір отримував від одного зі своїх клієнтів доручення, він заносив це у свою банківську книгу та надсилав одержувачу ноту, відому під назвою діаграф (diagraphe), в якій він інформував останнього, що для нього в банку є гроші. Коли одержувач приходив до банку з нотою, щоб отримати гроші, банкір, як правило, підписував чек (гіпограф (hypographe) — підпис), і цей документ залишався у банку.

Твердих доказів існування жиротрансферів між рахунками у IV ст. до н. е. немає, але наявність таких операцій не здається неможливою. Лише в папірусі, знайденому в Тебтунісі, що датується П ст. до н. е., є беззаперечні докази використання жиротрансферів між рахунками з метою здійснення платежів через посередництво банка. Цей документ є великим уривком з головної книги банку, який мав досить розгалужену адміністративну структуру. Тут є деталі 127 операцій: розрахунків та отримання платежів від імені клієнтів. Саме в ньому можна знайти (в родовому відмінку) імена тих осіб, рахунки яких кредитувалися, та (в давальному відмінку) тих, рахунки яких дебетувалися. Ці імена розміщено одне за одним: ті, що в давальному відмінку, — з відступом 1 см з правого боку, щоб можна було легко розрізнити платежі та отримання.

УІ ст. до н. е. чекові платежі нарешті з'являються в Єгипті. У 1973 р. бібліотека Державного університету Флориди придбала 24 банківські документи, зроблені на папірусі приблизно між 87 та 84 pp. до н. е. Вони стосуються платіжних доручень банку гераклеопольського відділення та оформлені однаково. Ось приклад: "Птолемей, син Хестіея, вітає банкіра Протарка. Будь ласка, заплатіть Епітеуксу 500 (п'ятсот) драхм міддю. 26 Фармоута 31 року". Спосіб складання хре-матизми значно відрізняється від асигнацій Птолемейського та Римського періодів. Відмінності полягають у тому, що дуже часто, у 25 випадках із 52, імена трьох сторін (банкіра, одержувача та упорядника) пишуться скорочено. Чотири з десяти імен одержувачів скорочено; ім'я батька та професія одержувача часто не вказані; в документах університету Флориди відсутні мотиви платежу, що були присутні в платіжних дорученнях, на які були посилання вище. Ці тексти, однак, вказують на спільні риси із сучасними чеками, хоча не дуже віриться, що ці неповні документи з досить скороченою формою могли бути ефективним інструментом платежу. Незважаючи на це, є докази, що ці так звані чеки, письмові доручення банкіру виплатити певну суму грошей третій особі для здійснення платежів, існували в Римську епоху. 6 ті часи позичальник складав два документи: чек для одержувача та записку, що містила основну інформацію чеку (ім'я одержувача та необхідну суму), яку він потім надсилав своєму банкіру. Отже, останній отримував інструкції щодо необхідного платежу, а в результаті й засіб фінансового контролю.

Така записка була подібна чеку. Сучасні форми чеків з'явилися в Англії приблизно у 70-х роках XVII ст.; тоді вони мали назву "позичальна записка". Слово "чек" вперше почали використовувати у 1706 р. в значенні квитанції до позичальної записки. Пізніше цей термін використовувався відносно документів, що складалися через позичкову записку та квитанцію, а з XIX ст. його використовували для позначення самої позичальної записки. Однак не можна вважати, що папіруси з Флориди є чеками, вони, безперечно, є квитанціями, що видавалися як засіб контролю. Відмінності між квитанціями, що початково контролювали англійські чеки, та сучасними квитанціями полягають у тому, що сьогодні вони зберігаються у позичальника, тоді як у Птолемейський період ці документи надсилалися до банку як позичальні записки. Вони не були чеками в сучасному розумінні.

Папіруси з Флориди опублікували у 1975 p., зі сподіванням, що і чеки Птолемейського періоду колись будуть знайдені. Це відбулося у 1980 p., коли колекція папірусів у Берліні була збагачена 17 платіжними дорученнями, що призначалися для банкіра Гефестіона. Ці документи були знайдені в тому самому саркофазі, що й папіруси з Флориди, та датувалися 82 р. до н. е. Вони також належали до гераклеопольського підрозділу. На наш погляд, їх можна назвати чеками в сучасному розумінні, а не квитанціями; вони є інструментом платежу, що спрямовується прямо до одержувача. Від папірусів з Флориди вони відрізняються тим, що імена сторін майже не скорочувалися (за винятком п'яти випадків); в багатьох випадках вказується ім'я батька та професія одержувача; в деяких документах зазначено мотив платежу. Всі ці інструменти платежу перекреслені, щоб бути анульованими. Це дає змогу припустити, що вони були саме інструментами платежу, а не квитанціями.

У цей період банки почали виписувати чеки один одному та впроваджувати між собою жиротрансфери. Зауважимо, що в Єгипті чеки не використовувалися, крім випадків, коли люди добре знали одне одного, тобто були членами однієї родини, друзями чи політиками. Таким документам не надавалося ніякого правового захисту та вони не могли бути підписані, оскільки не містили ніякої вказівної чи платіжної пропозиції, іноді в них було зазначено тільки мету платежу. З технічного погляду, чек у тому вигляді, в якому він існував в Греції, напевно містив дуже важливу інновацію. З економічного погляду, чеки, що використовувалися в стародавньому світі, могли мати обмежену корисність.

Можливо, поява чеку в Єгипті була пов'язана з природою грошей у цій країні, оскільки майже всі рахунки та платіжні доручення були виражені в міді. Якщо платежі здійснювалися так (а в І ст. до н. е. було неможливо обмінювати мідь на срібло), такі операції, що здійснювалися на основі ваги монет, ніколи не могли бути зручними. За часів Клеопатри VII (51—ЗО pp. до н. е.) злитки у 80 драхм, наприклад, важили 18,4 г. Загальна вартість, вказана в папірусах університету Флориди, становить 12 128 драхм, тобто 2815 кг металу. Найбільша сума (10 талантів) відповідала 13 800 кг міді. Чеки також могли використовуватись для розрахунків меншими сумами, наприклад, менше 100 драхм.

У Римський період у Палестині була інша причина для виникнення чеків. Єврейські банкіри відкрили чеки через посередництво своїх єгипетських колег, які були прихильниками використання цього виду платежу. Закон Мойсея (Второзакония, 24,15) зобов'язував роботодавців сплачувати платню своїм працівникам на щоденній основі, до заходу сонця.

Відповідно до Талмуда а цією метою вони могли видати працівнику доручення банкіра, по іншому — чек, якщо наявних грошей було недостатньо для сплати всім працівникам. Існувала вимога, що ці чеки мали бути написані рукою працедавця, та всі сторони повинні були дати згоду на такий вид платежу.

Більш того, чекові платежі були доступні для християн та іудеїв і за інших обставин. Іудеї та християни вивчили професію банкіра в арабському світі. Обмінювачі грошей — банкіри були відомі там під назвою "сарраф" (sarraf) і самі приймали чекові платежі як для себе, так і для третіх осіб. Існують докази, що така діяльність існувала в X ст. у важливому торговельному центрі — Басрі, де підприємці мали депозитні рахунки та здійснювали платежі через посередництво чеків.

В еллінський період спостерігаємо такий самий феномен: банки вдосконалюють нові технології платежів, принаймні в Єгипті, доступ до банківських інституцій був значно демократизований. УIV ст. до н. е. в Афінах клієнти банків були люди знатного походження — серед них переважно політики (Агюрхій та Медій), воєначальники (стратеги, strategoi) (Тімофей), промисловці (батько Демосфена), ті, хто мав копальні з видобутку корисних копалин (Мантіас та Мантітей), заможні підприємці (Комон та Ксенокл), заможні іноземці (син Сопіоса в Боспорі) і купці, які займалися морською комерцією. Як пише Теофраст, банківський рахунок мали лише привілейовані класи. Досліджувані клієнти грецьких банків також посідали високе місце в соціальній ієрархії і поза межами Єгипту. В класичний період афінські банкіри мали справу з великими сумами грошей, що свідчить про соціальний стан їх клієнтури. Є дані про те, що депозити досягали обсягів від 600 драхм до 6 талантів (36 000 срібних драхм). Мінімальна сума позик, що надавали банкіри, становила 2250 драхм. Позики афінського банкіра Пасіона досягали 67 талантів, у тому числі з його власного капіталу — 39, із залучених депозитів — 28 талантів.

Банківські документи Єгипту свідчать, що послугами банку могли користуватися всі прошарки населення. Отже, головні книги Тебтуніса завжди записували професію клієнта банку. Серед клієнтури банку були урядові службовці (старший префект і префект), мер селища, секретар, відкупник, подорожуючі купці, роздрібні торговці всіма видами товарів — шерстяним та бавовняним одягом, споживчими товарами (пшеницею, олією, медом та малою худобою), ремісники (пекарі, ткачі, шкірники, кравці, ювеліри тощо). Крім своїх працівників, цей заклад мав також інших банкірів для своїх клієнтів. Зазначений документ показує, що з II ст. до н. е. все активне населення малого єгипетського міста (за винятком селян) мало консервативні погляди на цю професію та здійснювало платежі через посередництво банку. Популярність банківської справи в Єгипті може бути оцінена і сумами грошей, що були задіяні у банківських операціях. Найбільша сума, зазначена в реєстрі Тебтуніса, становила 40 000 драхм міддю, що в срібному еквіваленті дорівнювало 100 драхм, — співвідношення двох металів у той час становило 400:1. Суми, сплачувані чеками, коливалися від 10 талантів до 100 драхм міддю, що становило 150 драхм та 1,5 срібних обола. В Єгипті банківські платежі стали настільки частими, що контракти почали впроваджувати стандартні види платежів: "dia cheiroa ex oikou" (з рук в руки) чи "dia trapezes" (через банк). Існування та вироблення в Єгипті папірусу значно сприяло впровадженню та використанню письмових документів в економічному житті, зокрема в банківських операціях.

Єгипет, без сумніву, був останньою із стародавніх цивілізацій, яка розвивала монетарний сектор, проте в епоху Птолемея основні принципи було втрачено. Враховуючи той факт, що в банках середньовіччя залишалися усні платіжні доручення і що перший відомий у Європі чек (поліца, роїігга), знайдено в архівах банкірів Парацоне і Донато в Пізі (датується 1374 p.), можна зробити висновок: банкіри Греції використовували більш вдосконалені технології, ніж їх наступники в пізніші часи.

Вище було розглянуто платіжні депозити, а грецькі банкіри мали справу також з інвестиційними. До цієї категорії можна віднести 6 талантів, покладених на депозит у банк Пасіона сином Сопіоса, які Пасіон надав у позику третій особі. Оскільки депозит було зроблено в іноземній валюті, в цьому випадку — електрум статер Кізіка, він мав бути повернений у такій самій валюті. Документи підтверджують, що за цими депозитами банкір сплачував відсоток. У цьому документі Апполодор, син банкіра Пасіона, звинувачує свого ворога Стефаноса у тому, що той представив лжесвідків та стверджує, що він зробив "egasiai aphaneis dia tes trapezes": нечесну операцію через посередництво банка. Гроші, які Стефанос поклав у банк на депозит, в цьому випадку зробили відсоток на фінансових операціях, але це було зроблено таємно, без запису в розрахунковій книзі банку — документі, який при потребі міг слугувати доказом в суді. В цьому разі він ухилявся від податків. Ми бачимо, що в цьому випадку банк можна було використовувати для приховування активів від eisphora (спадкового податку) чи від літургійних зобов'язань. Греки називали таку діяльність "as ousian aphanizein", вираз, який означає "приховувати власність чи багатство". Оскільки гроші не були зареєстровані в обліковій книзі банку, клієнт, задіяний у цій прихованій операції, залежав від порядності свого банкіра.

За Ісократом, банкір Пасіон заперечує існування таких нелегальних депозитів. Інші джерела вказують на сплату відсотків за інвестиційними депозитами, що мали нелегальний характер.

У цей період банки сплачували за депозитами 10 %. Це був найнижчий відсоток у Афінах. В еллінський період банкіри держави пропонували 10 % на депозити, які потім негайно надавали у позику. Св. Матвій (25, 27) і Св. Лука (19, 23) свідчать, що навіть іудейські банкіри пропонували відсотки за депозитами. В Римську епоху останні залучалися під 8 %.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Західноєвропейський банківський бізнес» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2. БАНКІВСЬКА СПРАВА В ГРЕЦЬКОМУ СВІТІ“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Частина I. БАНКІВСЬКА СПРАВА В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

  • Розділ 2. БАНКІВСЬКА СПРАВА В ГРЕЦЬКОМУ СВІТІ
  • Організація банків

  • Банкіри та банкрутства

  • Державна банківська справа

  • Державні банки

  • Розділ 3. БАНКИ В РИМСЬКОМУ СВІТІ

  • Банківські операції

  • Організація діяльності банків

  • Банкіри та банкрутства

  • Частина II. БАНКІВСЬКА СПРАВА В ЄВРОПІ У СЕРЕДНЬОВІЧЧІ ТА РАННЬОМУ СУЧАСНОМУ ПЕРІОДІ (476-1789)

  • Відродження банківської справи в Західній Європі

  • Виникнення приватної банківської справи

  • Відродження приватної банківської справи у сфері депозитів та жиротрансферів

  • Поява публічного депозиту та жирооперацій

  • Міжнародна банківська справа за часів домінування Італії

  • Вразливі альянси банків та монархів

  • Розділ 5. РОЛЬ ТРАДИЦІЙ У РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ЄВРОПІ У XVI I XVII ст.

  • Поширення приватних та державних депозитних і жирооперацій

  • Виникнення та фінансове значення ярмарків у Женеві в XV ст.

  • Особливості ярмарків Кастилії у XVI ст.

  • Домінування італійців на ярмарках Ліона у XVI ст.

  • Фінансові ярмарки П'яченци у XVII ст.

  • Роль банкірів у зовнішній політиці Франції та Габсбургів

  • Великі державні банкрутства XVI і XVII ст.

  • Розділ 6. НОВІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В ЄВРОПІ.

  • Обмінний банк Амстердама в XVII ст.

  • Приватна банківська справа в Амстердамі в XVII ст.

  • Виникнення в Стокгольмі першої банкноти

  • Розлад державних фінансів Франції у XVIII ст.

  • Крах фінансової системи Джона Ло

  • Недорозвиненість банківської системи Англії у XVII і XVIII ст.

  • Банк Англії й виникнення центрального емісійного банку

  • Формування довгострокового державного кредиту в сучасному розумінні

  • Частина ІІІ. БАНКИ ЄВРОПИ В XIX і XX ст.

  • Концентрація емісійної діяльності та надання банкнотам офіційного статусу

  • Поширення банківських грошей

  • Розділ 8. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

  • Вдосконалення британської моделі

  • Роль банків у будівництві залізниць

  • Поява змішаних банків у Бельгії

  • Розділ 9. ЗРОСТАННЯ, КОНЦЕНТРАЦІЯ І ДИВЕРСИФІКАЦІЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В 1850-1914 pp.

  • Перехід від змішаних банків до розподілу банківських функцій між депозитними і комерційними банками у Франції

  • Континентальна, або "німецька", банківська модель

  • Роль банків у міжнародному русі капіталів

  • Інші типи кредитних установ

  • Розділ 10. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

  • Інфляція

  • Неможливість повернення до стабільності

  • Розділ 11. ТРАНСФОРМАЦІЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В ПЕРІОД МІЖ ВІЙНАМИ

  • Зростання могутності держави

  • Відносини між банками та промисловістю

  • Банківська криза в Європі

  • Криза в Австрії і Німеччині

  • Падіння фунта стерлінгів і його вплив на країни Європи

  • Реформи 30-х років XX ст.

  • Розділ 12. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

  • Грошові проблеми повоєнного періоду

  • Розділ 13. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ПІСЛЯ 1945 р.

  • Концентрація в банківській системі

  • Інтернаціоналізація і створення ринку євродоларів

  • Зміни в банківській системі, які відбулися наприкінці XX ст.

  • Загострення банківської конкуренції наприкінці XX ст.

  • Глобалізація банківської системи

  • Завдання наприкінці століття

  • Розділ 14. СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ

  • Маастрихтський договір

  • Тернистий шлях до Амстердама

  • Сценарій переходу до ЄВС

  • Юридичні засади використання євро

  • Банкноти і монети євро

  • Інструменти політики Європейського центрального банку

  • Типи операцій ЄЦБ на відкритому ринку

  • Євро та економічні оператори

  • Платіжні системи

  • Державні органи

  • Підприємства

  • РЕКОМЕНДОВАНА І ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА