Розділ 1. ПОХОДЖЕННЯ ДЕПОЗИТНИХ ОПЕРАЦІЙ
У багатьох працях, присвячених дослідженню стародавніх термінів "банкір" і "банки", часто не було наукової визначеності щодо певних осіб та історичних інституцій. Виявляється, що терміном "банкір" можна назвати будь-яку особу, що надає позику, а терміном "банк" — будь-який інститут, такий як храм у класичному світі, який займається такою діяльністю.
Такий підхід до визначення термінів дуже сумнівний, якщо не сказати більше, оскільки в дійсності існувала велика відмінність між капіталізмом і храмом, що надавав у позику свої гроші, та банкіром, який забезпечував доступ третіх осіб до кредитів завдяки фондам, довіреним йому його вкладниками. З економічного погляду, банкір, який узгоджував позики через розміщені у нього депозити, створював додаткову купівельну спроможність. Фактично його клієнти в будь-який час могли сподіватися на компенсацію за свої активи, що технічно залишало їх купівельну спроможність незмінною. У тому разі, коли капіталіст надавав свої власні грошові ресурси, він не створював купівельну спроможність, а передавав частину своїх активів на користь дебітора. Виходячи з
права банкір ніс відповідальність за депозити, розміщені у нього, тоді як підприємець, розпоряджаючись своїми власними грошима, міг понести втрати лише сам. З технічного погляду, банкір мав інвестувати розміщені у нього депозити так, щоб за вимогою мати можливість їх швидко отримати назад, тому сфера його діяльності була обмежена короткими термінами, а підприємець-капіталіст мав змогу розмістити свої фонди на тривалий термін.
Ось чому вважаємо за потрібне в контексті цього дослідження, метою якого є описання еволюції банківської справи в класичний античний період, встановити значення термінів "банкір"та "банк". Сьогодні немає загальноприйнятої дефініції слова "банк". Це пояснюється трьома причинами: по-перше, законодавство щодо банківської справи в різних країнах відрізняється; по-друге, різноманітність банківських інституцій є дуже широкою; по-третє, різні операції, які здійснюють банківські установи, набули комплексного характеру. Однак спробуємо визначити для себе терміни "банк" і "банкір** у контексті стародавньої економіки. Відомий англійський економіст Давід Рікардо (1772—1823) вважав, що про особу з функціями банкіра можна було говорити тоді, коли вона для цієї мети починала використовувати гроші інших. Можемо завершити це визначення, додавши, що позики грошей третіх осіб мали надаватися як частина професійної діяльності банкіра, і вкладник фондів повинен був бути повністю проінформованим про вкладання грошей та про можливі ризики. Більш того, обов'язковою умовою була сплата банкіром платежів вкладникам чи переказ грошей на їх рахунки. Отже, можна припустити, що в доіндустріальних суспільствах банкіром була особа, яка робила бізнес на тому, що брала на депозит гроші, які потім використовувала в ефективних операціях — здійснення та отримання платежів — від імені своїх клієнтів, а також, за бажанням, надавала позики третім особам, проте на власний ризик.
Підручники, словники та праці з економічної історії свідчать, що стародавня банківська справа походить з Месопотамії і народилася в храмах Вавилона. Наприклад, Михайло Ростовцев, відомий фахівець з історії ранньої економіки, вважав, що не афінські банкіри впровадили здійснювані ними операції: вони просто перейняли практику, що народилась у Малій Азії, через посередництво предків з Іонії, які й самі мали ділові стосунки в Лідії та Фінікії, і були учнями вавилонських банкірів.
Тому нашою метою буде визначити, які банківські операції здійснювалися у Месопотамії і чи існували в цьому регіоні інституції, які виконували умови визначення, наведеного вище. Якщо так, то як ці методи та інституції досягли Стародавньої Греції? Раніше вважалося, що жителі Месопотамії, як правило, вкладали свої рухомі активи, крім зернових та грошей, у зберігальні храми, оскільки вони були і міцно збудовані, й добре охоронялися, а вкладники не сумнівалися у порядності священиків. Храми за винагороду надавали частини цих депозитів особам, які потребували їжі або грошей. Тому можна зробити висновок, що практика депозитів існувала ще в храмах Шумеру за 2500 р. до н. е. Зберігання в цих святих місцях наводять на думку, що певні знайдені там предмети не були безпосередньою власністю самого храму. Здається, що вони були залишені там на зберігання приватними особами або служителями храму. Ознаки перших позик ячменем та грошима, що надавали храми, датуються III династією Уру (2112—2004 pp. до н. е.), проте принципово — пізніше, палеовавилонським періодом, перші вказівки з'являються за часів правління Абу-Сара (1985—1950 до pp. н. е.). Отже, існують розбіжності між першими доказами прийняття депозитів та першими наданнями позик. Записи, датовані 1351—1283 pp. до н. е., що були знайдені в місті Ніппур, свідчать про те, що зернові, які зберігалися селянами в сховищах храмів, знаходилися в індивідуальних відділеннях, відомих як тібку. Оскільки вони не були змішані з власними активами храму, їх не можна було надавати у позику.
Регулювання позик контрактом, що складався у присутності свідків, та гарантування особистими гарантіями або речами було винаходом приватних осіб, а не священиків чи адміністраторів храмів. Найдавніший доказ цього, що датується XXIII ст. до н. е., було знайдено в Північній Месопотамії в басейні річки Діяла — регіоні, що не мав ні державної економіки ні такої, якою управляли храми. За часів Ш династії Уру практикувалися сільськогосподарські кредити, комерційні позики та споживчі кредити. Кредитори, як правило, були купцями або великими землевласниками. Залишилася велика кількість листів з цих територій, у яких одержувач просить передати певну кількість товару (найчастіше — продукти харчування) третій особі. Такі листи являють собою перші ознаки платіжних доручень.
Роль бізнесменів у галузі кредиту набуває такої важливості, що слово тамкару, яке означало підприємця чи купця в Аккаді, стало синонімом до позичальника фондів. Саме завдяки ассирійцям відбувався розвиток кредитних відносин. У XIX ст. до н. е. вони організували комерційні колонії в Каппадокії. Караванна торгівля між Ашшуром та Канішем — місцем, розташованим у центрі каппадокійських колоній, — повністю ґрунтувалася на кредитних операціях, оскільки караванні подорожі дійсно могли тривати кілька років. Фінансування операцій відбувалося так: ассирійський тамкару з Анатолії надавав членові каравану певну суму грошей для купівлі товарів в Ашшурі. Після цього останній підтверджував визнання боргу на отриману суму на глиняній дошці; у більшості випадків представником був швидше тамкару, ніж його голова, ніяка інша особа участі в документі не брала. Якщо кредитору знадобляться фонди, які він виклав, до повернення каравану, або якщо він боїться ризиків чи зазнав втрати внаслідок іншої діяльності, він міг передати свій борг іншому тамкару, який був готовий купити його, за нормальне зобов'язання чи нижчу суму. З цього погляду, тамкару ставали власниками грошей чи речей, які зараз подорожували, на свій власний ризик. Він також мав можливість продати позику іншому тамкару чи вимагати ці товари по прибутті. Цей метод передачі боргів був заміною для будь-якої системи індосаменту (вважався неможливим через важкість системи сухих глиняних дощок) та давав можливості для цілої низки трансферів комерційних інструментів. Ассирійські тамкару практикували професію комерційного агента, що набула суспільного характеру, а його роль у забезпеченні кредиту випливала швидше з його функцій, ніж з його особистості. Це перший в історії випадок, коли використовуються договірні інструменти, хоча вони з'явилися у дивному нині вигляді клиноподібних дощок, які циркулювали лише серед обмеженого кола тих тамкару, які були готові приймати та визнавати їх.
Аналогічну практику можна спостерігати також у храмах та палацах Вавилону за часів правління Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). У цих інститутах написи щодо позик мають такий вигляд: "Він повинен сплатити власнику цієї дошки". Таке становище, яке викликало багато дискусій серед фахівців, не мало початкової мети дозволити кредитору погасити заборгованість до цього терміну: в дійсності воно було створене, щоб дати змогу надходженню готівки за дощечкою до будь-якої особи, працівника або управляючого храму чи палацу. Проте в наступний період виявилось, що деякі приватні особи почали використовувати таку формулу в контрактах і, очевидно, використання такої дощечки мало на меті виконання боргу до зазначеної дати, ім'я початкового кредитора іноді опускалося.
Найбільш прийнятна теорія стверджує, що за нововавилонського періоду (VII—V ст. до н. е.) приватна банківська справа витіснила храми, з'явилися великі банківські доми періоду Егібі Вавилону та Мурашу Ніппура. Проте докладне вивчення їх архівів показало, що жодна з цих двох інституцій не може бути названа "банком". Насправді це були такі підприємства, що займалися дуже широким спектром ділової діяльності, зокрема реальним майном, комерційним сільським господарством та торгівлею, до чого додавалися численні банківські операції. Це особливо підтверджувалося в Егібі. В досліджених архівах е як боргові контракти та депозитні угоди, так і угоди партнерства у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю. Однак вони завжди складалися з невідомих депозитів, що належали членам клану Егібі. Коли вони брали позику, від них вимагали сплату таких самих відсотків та надання таких самих гарантій, як і від усіх інших, кому надавалися позики. Наявні документи не дають змоги підтвердити той факт, що члени родин могли брати позику за нижчими відсотками, щоб потім надати її за більш високими. Як і сучасні банкіри, Егібі також робили платежі на рахунок третіх осіб: правителів, клієнтів своїх комерційних підприємств, членів родини, які не мали достатньо часу та навичок для управління своїми рахунками.
Владнаний боргових зобов'язань в Месопотамії, без сумніву, було складною процедурою, яка вимагала присутності писарів та свідків. Більш того, платіж завжди потребував вироблення клиноподібних дощок, тому бізнесмен, який добре знав усі правові вимоги та формальності, міг здійснювати фінансові операції від імені клієнтів, які надавали йому гроші для здійснення платежів; він здійснював нагляд за рахунками, а також міг збирати платежі на рахунок клієнта. Депозити, створені внаслідок таких операцій, дуже відрізнялися від банківських депозитів, які існують сьогодні. (Коли ми відкриваємо банківський рахунок сьогодні, то не даємо банкіру інструкції про кінцеве призначення грошей, які вкладаємо. Ми наказуємо йому виконувати, без будь-яких кількісних обмежень, різні банківські операції: чекові платежі, жиророзрахунки тощо. Оскільки частина депозиту, як правило, не використовується, банкір має для використання певні ресурси.) Депозити, розміщені в Егібі, завжди супроводжувалися точними інструкціями. Жоден член родини не міг використовувати їх для владнання свого бізнесу; гроші віддавалися у закритих мішках.
Із середини III тисячоліття до н. е. Месопотамія продемонструвала широкий спектр банківських операцій: депозити, позики, асигновані платежі, угоди на папері, поява яких збігається з розвитком сільського господарства та торгівлі. Хто відповідав за ці фінансові операції? Спочатку вони провадилися бізнесменами та землевласниками, пізніше їх роль стали виконувати храми та палаци. Ті, хто займався банківською справою, не відокремлювалися повністю від комерційної та сільськогосподарської діяльності, щоб займатися окремо фінансами. Отже, банківські операції залишалися більш чи менш другорядними видами діяльності, що здійснювалися приватними підприємцями, владою чи релігійними інституціями. Це пояснюється тим фактом, що головна функція банку — надання позик на базі отриманих депозитів — ще не сформувалася.
Численні експерти підтвердили історичну важливість наведених вище подій, оскільки вони є зразком розвитку банківських технологій. Тому ці вчені вважають, що банківська справа походить зі Сходу. Можна сказати, що Вавилон та
Ассирія були колискою цілої низки банківських операцій: позик, депозитів, асигнованих платежів та ін. Проте це не були депозити в банківські установи для використання у фінансовій діяльності. Більш того, написи на дошках, знайдених у Месопотамії, не містять простого слова, яке б можна було перекласти як "банк" або "банкір".
Враховуючи, що стародавні греки використовували різні банківські операції і що у них з'явилися банки, які залучали депозити та надавали позики, цікаво знати, що ці операції зародилися у вавилонян та фінікійців, які були буфером посередництва. Це стає більш ймовірним, якщо врахувати, що Месопотамія мала важливий вплив на грецьке суспільство та культуру. Яскравим прикладом може слугувати система вимірювання ваги. З іншого боку, коли йшлося про права спадщини, є лише єдиний приклад впровадження східного використання: це стосується того, що греки називали аррха-бон — термін, який одразу означав і депозит, і безпеку. Він з'явився у Каппадокії на клиноподібних дошках ассирійських купців під назвою ерубатум (безпека чи безпека лихварів) та в Угариті у Сирії під назвою урабанум (гарантія) та еруб (безпека застави). Щодо інших фінансових операцій з рухомим чи нерухомим майном, то немає ніяких історичних чи лінгвістичних доказів східного впливу. Тому фахівці порівняльного правознавства схильні погодитися, що юридичні принципи фінансів розвивалися незалежно на Сході і на Заході. Торгівля банкірів, про що йшлося на початку цього розділу, з'явилася вперше у Греції наприкінці VII ст. до н. е., чому передувало впровадження в обіг грошей у Лідії у VII ст. до н. е. Найбільш достовірна теорія свідчить, що гроші виникли не для сприяння комерції, а для полегшення збирання платежів державою. Фінансові службовці царя в Лідії, зокрема, повинні були сплачувати витрати за утримання тисяч найманців на місячній основі. Спочатку ці операції провадились через опосередкування цінними металами, які зважували у присутності бенефіціара, що потребувало дуже багато часу. Тому немає сумнівів, що будь-хто з відповідальних службовців прагнув підготувати зливки металу стандартної маси раніше, а потім поставити на них царську печатку, щоб підтвердити масу та якість металу.
Однак саме греки першими зрозуміли, що ці нові методи платежу можна було вживати і в комерційній діяльності. До цього часу вони використовували такі інструменти платежу, які були, принаймні, незручними: підставки, котли, сокири, коси. Всі вони були в обігу і в Спарті до IV ст. до н. е., яка у монетарних справах була більш консервативною. Більшість інших еллінських міст мали з середини VI ст. до н. е. обрати монетарну систему, яка базувалася на металевих карбованих грошах, що було набагато простіше у використанні, проте всі вони карбували монети різного типу. Насправді, до класичного періоду в Греції було принаймні 265 міст, тому розмаїття типів грошей в обігу було дуже великим. Як наслідок, швидко виникла потреба у професії обмінювача грошей. Знаючи відмінності грошей в обігу, обмінювач міг визначити вартість грошей, спот та фальшиві монети. Існування обмінювачів грошей вперше підтверджується у 527 р. до н. е. у місті Візантії та 457 р. до н. е. в Афінах.
Наприкінці VI ст. до н. е. можна спостерігати появу осіб, що займалися лише грошима на професійній основі. Було б неправильно назвати їх капіталістами в повному розумінні слова; вони мали просте походження, іноді з рабів. Незважаючи на це, вони мали комплекс інструментів, які були досить складними при поширенні монетарних аспектів в Греції.
Завдяки своїй обізнаності у монетарних справах ці скромні обмінювачі грошей мали стати банкірами. В контексті своєї професії вони приймали депозити та частину з них використовували для своєї власної інвестиційної діяльності. Важко встановити точну дату, коли з'явилася ця діяльність, однак очевидно, що перехід від професії обмінювача грошей до банкіра вже завершився до початку IV ст. до н. е. В одному з дискурсів Ізократа, що датується приблизно 393 р. до н. е., можна знайти перші докази того, що тепер обмінювач грошей став управлінцем грошей. Молодий грек високого соціального класу, корінний мешканець Боспорського царства, поклав на депозит у афінського обмінювача грошей — банкіра на ім'я Пасіон — велику суму грошей (6 талантів). Ставши збирачем податків, цей молодий чоловік мав повідомити своїм колегам у галузі оподаткування, що інвестиції Пасіона не підлягали оподаткуванню, оскільки вони здійснювалися грошима, які він зібрав на депозити. Це свідчить про те, що обмінювачі грошей — банкіри за згодою своїх клієнтів надавали залучені на депозити гроші у позику. Відомо, що депозитна сума 11 талантів була надана Пасіоном у позику для закладів. В одній зі своїх промов Демосфен говорить, що прибутки банку були дуже невизначеними, оскільки банкір торгував грошима, що належали третій особі. Це передбачає, що банкір оперуватиме такими фондами як власник, а не агент; інакше він взагалі не відчував би ймовірності ризику.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Західноєвропейський банківський бізнес» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина I. БАНКІВСЬКА СПРАВА В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ“ на сторінці 1. Приємного читання.
