Вдосконалення британської моделі

Західноєвропейський банківський бізнес

Займаючи провідне місце в галузях міжнародної торгівлі, банківської справи й промисловості, Англія впровадила банківську структуру, яка після 1830 р. характеризувалася спеціалізацією фінансової діяльності.

Після кризи 1825—1826 pp., яка призвела до банкрутства низки провінційних банків, Акт про банківський статут 1826 р. дозволив створювати акціонерні банки з правом емітувати банкноти в радіусі більш як 65 миль від Лондона. Новий Статут Банку Англії, відновлений Актом від 1833 p., передбачав, що акціонерні банки можна створювати також у межах "лондонського радіуса", проте без права на емісію банкнот. Це привело до виникнення нової неконтрольованої хвилі акціонерних установ. До 1846 р. діяло 150 акціонерних банків, половину з яких було створено під час буму 1834—1836 pp. Вони мали шістсот відділень і філій. До 1844 р. Банк Англії провадив політику недовіри акціонерним банкам, що видавали власні банкноти, позбавляючи багатьох із них привілеїв. При цьому спостерігалася тенденція до переорієнтації діяльності на залучення депозитів "до запитання" та короткострокових депозитів і надання тільки короткострокових кредитів.

На грошових ринках важливе місце посідала особлива категорія посередників: брокери, що займалися векселями, та їх колеги — дисконтні палати. Походження їх викликає багато спорів, але немає сумнівів, що після кризи 1825 р. вони вже дисконтували цінні папери. Як і приватні банки Лондона, вони давали змогу провінційним і акціонерним банкам проводити свою дисконтну діяльність. Після рішення Банку Англії від 1830 р. про надання таким установам функцій з редисконтування вони отримали монополію на ці операції.

Фінансування міжнародної торгівлі через акцептування і розміщення іноземних позик та векселів було покладено на купців-банкірів, серед яких були такі видатні приватні банкіри, як Барінги, Ротшильди та Гамброси.

Експансія Британії в світових межах сприяла виникненню банків, що спеціалізувались залежно від географічного чинника, тобто колоніальних та іноземних банків. Перша хвиля створення колоніальних банків спостерігалась у 30-х роках XIX ст., а іноземних — через 30 років. їх походження збігалося з англійськими банками, які мали головний офіс в Лондоні. Метою таких банків були надання банківських послуг англійським купцям, які подорожували до нових регіонів чи до країн, які ще належно не розвинули банківську інфраструктуру, а також отримання прибутків від того, що на локальних фінансових ринках така інфраструктура відсутня. Для здійснення великомасштабних банківських операцій з місцевими урядами вони використовували свої тісні зв'язки з грошовим ринком Лондона.

Варто звернути увагу на експансію ощадних банків, що мала на меті тримати заощадження прошарку робітників і надавати їм страхові послуги. Приблизно у 1840 р. у Сполученому Королівстві існувало понад 500 таких закладів з обсягом депозитів ЗО млн фунтів, вкладеними мільйоном дрібних інвесторів. Більша частина цих депозитів була інвестована в національний борг. Більшість клієнтури була національними службовцями чи нижнім прошарком середнього класу.

Диверсифікація банківської системи Великої Британії сприяла розвитку короткострокового кредиту, проте виключала безпосередню участь банків у процесі інвестування в промисловість.

Приватні банки та урядові позики

До кінця XVIII ст. Амстердам був головним ринком урядових позик Європи, а після Революційних та Наполеонівських війн потоки капіталу були спрямовані до Великої Британії та Німеччини. Голландська компанія "Хоуп та Ко" (Hope and Co), головний кредитор європейських урядів, перемістилася до Лондона, де разом із провідними купцями-банкірами Англії Барінгами, фінансувала воєнні кампанії Британії. На фінансування війни з Францією та союзників британський уряд витратив у період з 1793 по 1816 р. 911 млн фунтів.

На початку XIX ст. Барінги домінували в сфері державного кредитування. Вони надали Франції позику 700 млн фунтів для виплати військової контрибуції. Разом з компанією "Хоуп та Ко" Барінги допомагали США в купівлі Луїзіани, виступаючи до 1835 р, як брокери. Крім того, вони надавали послуги Російській імперії, а на початку 20-х років XIX ст. стали головними посередниками для нових незалежних країн Латинської Америки. Маючи до 60-х років XIX ст. вплив у Великій Британії й Америці, Барінги були швидко витіснені після 1818 р. з континентального ринку Ротшильдами.

Протягом перших двох третин XIX ст. урядові позики становили значну частину операцій приватних банків. До національних боргів входили частково довгострокові цінні папери, що складалися з амортизованих позик та довічних паперів, а також з короткострокових позик у формі урядових (чи казначейських) векселів.

У першій половині XIX ст. використовувалися обидві форми державного кредиту. Виплата амортизованої позики відбувалася щорічними траншами протягом фіксованого періоду в кілька десятиліть. У разі довічних позик держава зобов'язувалася вічно виплачувати кредитору чи фінансисту відсотки на капітал, відомі на континенті як рента. При цьому головна сума ніколи не поверталася. Однак у деяких випадках держава могла скасувати частину боргу, сплативши рантьє винагороду. При нагоді уряд з добрим кредитним рейтингом міг брати позики у населення через посередництво банкіра чи фінансового синдикату. Останні брали на себе частину державного кредиту за погоджений відсоток. Синдикат у такий спосіб міг передати частину позики іншим банкірам або передати всі позики населенню через випуск векселів або продаж на фондовому ринку. Винагорода банкіра складалася з комісійних, які він отримував від уряду за розміщення позики, та різниці між ціною, за якою сертифікати були продані на відкритому ринку, і номіналом. Отже, відсоткова ставка, ринкова ціна та дохід на урядові цінні папери були тісно пов'язані з необхідними вимогами державного кредиту.

За перші урядові позики Франції, укладені за часів Реставрації Бурбонів, Барінги та Хоуп отримували ренту 5 %, розмістивши цінні папери за ціною 52,5 франка, тоді як номінал становив 100 франків. У 1818 р. через вищу відсоткову ставку уряд Франції одержував від банкірів 67, а в 1821 р. — 85 франків. Французькі позики 1817 р. було розміщено на ринку Англії, а перепродаж відбувся лише в 1818 p., коли котирування збільшилися з 60 до 80 франків. Завдяки добрій організації кредиту французький уряд видавав ренти тільки під 3 %.

В той час як довгострокові цінні папери та амортизовані позики легко знаходили інвесторів серед осіб, що займалися на біржі спекулятивними операціями, тільки банки могли задовольнити потреби державних скарбниць у випуску короткострокових цінних паперів.

Однією з перешкод для розміщення урядових позик на іноземних ринках капіталів на початку XIX ст. була невизначеність щодо умов та строків сплати відсотків, оскільки остання відбувалася в країні, що отримала позику, на невизначених умовах і мала тенденцію до коливань. Основну інновацію в цьому відношенні запропонували Ротшильди, які надавали позики Священному союзу. В цьому разі відсотки сплачувалися в Лондоні, на певну дату та у фіксованому співвідношенні до фунта. Всі операції з державного кредитування, що відбувалися на континенті, були предметом обговорення в Лондоні, який у 20-х роках XIX ст. відігравав ключову роль у розміщенні державних позик на континенті. Внаслідок цього підвищилася безпека позик у Пруссії, Австрії, Королівстві обох Сицилій, Франції, Іспанії та Росії, що привертало більше клієнтів. У період з 1813 по 1830 р. Ротшильди розмістили в Парижі та Лондоні позики загальною сумою 4 млрд франків.

Коли в 1830 р. Бельгія здобула незалежність, саме за допомогою Ротшильдів вона змогла одержати перші позики на ринку капіталів та підтримувати кредитний рейтинг, якому загрожував тогочасний скептицизм щодо життєздатності країни.

Переговори стосовно надання урядових позик давали банкірам відмінну можливість для встановлення тісних стосунків із політиками та королівською знаттю. Приватні банкіри не завжди дотримувалися певних політичних поглядів, а їх головним завданням було захистити свої фінансові інтереси, оскільки операції все більше набували міжнародного характеру, а самі вони сприяли підтриманню рівноваги в європейській політиці.

Отже, Ротшильди вкладали свої кошти в контрреволюцію, однак у них не було великих труднощів з пристосуванням до ліберального режиму, встановленого Липневою революцією 1830 р. Вони були прибічниками миру. Напевно, деякі члени "Хойте банку** (haute banque) Парижа прийняли під час революції 1830 р. у Франції сторону ліберальної опозиції. Три банкіри — Лафіт, Одьє та Казимир Пер'є — мали місця в тимчасовому уряді, сформованому під час Липневої революції. Після провалу Лафіта, Луї Філіпп звернувся до Казимира Пер'є з проханням стабілізувати режим впровадженням більш помірної політики.

У Німеччині під час революції 1848 р. деякі банкіри також фігурували серед лібералів, а один із них, Август фон дер Хейдт д'Ельберфельд, був з 1848 по 1862 р. прусським міністром торгівлі. Він знову обійняв цю посаду в 1866 p., напередодні Австро-прусської війни. Саме Бльберфельд займався продажем акцій прусської залізниці Герсону Бляйх-родеру (правій руці Бісмарка в галузі фінансів) для одержання коштів на фінансування війни після того, як Прусський парламент відмовив у цьому.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Західноєвропейський банківський бізнес» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вдосконалення британської моделі“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Частина I. БАНКІВСЬКА СПРАВА В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

  • Розділ 2. БАНКІВСЬКА СПРАВА В ГРЕЦЬКОМУ СВІТІ

  • Організація банків

  • Банкіри та банкрутства

  • Державна банківська справа

  • Державні банки

  • Розділ 3. БАНКИ В РИМСЬКОМУ СВІТІ

  • Банківські операції

  • Організація діяльності банків

  • Банкіри та банкрутства

  • Частина II. БАНКІВСЬКА СПРАВА В ЄВРОПІ У СЕРЕДНЬОВІЧЧІ ТА РАННЬОМУ СУЧАСНОМУ ПЕРІОДІ (476-1789)

  • Відродження банківської справи в Західній Європі

  • Виникнення приватної банківської справи

  • Відродження приватної банківської справи у сфері депозитів та жиротрансферів

  • Поява публічного депозиту та жирооперацій

  • Міжнародна банківська справа за часів домінування Італії

  • Вразливі альянси банків та монархів

  • Розділ 5. РОЛЬ ТРАДИЦІЙ У РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ЄВРОПІ У XVI I XVII ст.

  • Поширення приватних та державних депозитних і жирооперацій

  • Виникнення та фінансове значення ярмарків у Женеві в XV ст.

  • Особливості ярмарків Кастилії у XVI ст.

  • Домінування італійців на ярмарках Ліона у XVI ст.

  • Фінансові ярмарки П'яченци у XVII ст.

  • Роль банкірів у зовнішній політиці Франції та Габсбургів

  • Великі державні банкрутства XVI і XVII ст.

  • Розділ 6. НОВІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В ЄВРОПІ.

  • Обмінний банк Амстердама в XVII ст.

  • Приватна банківська справа в Амстердамі в XVII ст.

  • Виникнення в Стокгольмі першої банкноти

  • Розлад державних фінансів Франції у XVIII ст.

  • Крах фінансової системи Джона Ло

  • Недорозвиненість банківської системи Англії у XVII і XVIII ст.

  • Банк Англії й виникнення центрального емісійного банку

  • Формування довгострокового державного кредиту в сучасному розумінні

  • Частина ІІІ. БАНКИ ЄВРОПИ В XIX і XX ст.

  • Концентрація емісійної діяльності та надання банкнотам офіційного статусу

  • Поширення банківських грошей

  • Розділ 8. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

  • Вдосконалення британської моделі
  • Роль банків у будівництві залізниць

  • Поява змішаних банків у Бельгії

  • Розділ 9. ЗРОСТАННЯ, КОНЦЕНТРАЦІЯ І ДИВЕРСИФІКАЦІЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В 1850-1914 pp.

  • Перехід від змішаних банків до розподілу банківських функцій між депозитними і комерційними банками у Франції

  • Континентальна, або "німецька", банківська модель

  • Роль банків у міжнародному русі капіталів

  • Інші типи кредитних установ

  • Розділ 10. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

  • Інфляція

  • Неможливість повернення до стабільності

  • Розділ 11. ТРАНСФОРМАЦІЯ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В ПЕРІОД МІЖ ВІЙНАМИ

  • Зростання могутності держави

  • Відносини між банками та промисловістю

  • Банківська криза в Європі

  • Криза в Австрії і Німеччині

  • Падіння фунта стерлінгів і його вплив на країни Європи

  • Реформи 30-х років XX ст.

  • Розділ 12. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

  • Грошові проблеми повоєнного періоду

  • Розділ 13. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ПІСЛЯ 1945 р.

  • Концентрація в банківській системі

  • Інтернаціоналізація і створення ринку євродоларів

  • Зміни в банківській системі, які відбулися наприкінці XX ст.

  • Загострення банківської конкуренції наприкінці XX ст.

  • Глобалізація банківської системи

  • Завдання наприкінці століття

  • Розділ 14. СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ

  • Маастрихтський договір

  • Тернистий шлях до Амстердама

  • Сценарій переходу до ЄВС

  • Юридичні засади використання євро

  • Банкноти і монети євро

  • Інструменти політики Європейського центрального банку

  • Типи операцій ЄЦБ на відкритому ринку

  • Євро та економічні оператори

  • Платіжні системи

  • Державні органи

  • Підприємства

  • РЕКОМЕНДОВАНА І ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА