Перехід до економічного і валютного союзу та введення євро обумовлюють серйозний перегляд юридичних норм, що регулюють кредитно-грошові відносини в країнах Європейського Союзу. Хоча положення Маастрихтського договору і є нормою прямої дії, вони занадто загальні для того, щоб забезпечити задовільне вирішення різноманітних юридичних проблем, що можуть виникнути в конкретній господарській ситуації в період переходу до ЕВС. До того ж основний договір Європейського Союзу — це акт публічного права. Для того щоб він почав працювати, необхідна його міцна і своєчасна прив'язка до норм цивільного права, насамперед у тому, що стосується використання євро. Європейська Комісія спробувала знайти підходи до вирішення цього завдання на основі норм звичайного права, що в західній юриспруденції має назву "грошовий кодекс" (lex monetae).
Додаткові юридичні норми, необхідні для нормального функціонування ЄВС, можна розподілити на дві групи: ті, що могли бути прийняті ще до створення ЄВС, у рамках Європейського Союзу в цілому, та ті, що мали специфічний характер і могли бути затверджені тільки після того, як буде відомий склад економічного і валютного союзу. Тому було вирішено піти шляхом прийняття Радою міністрів двох окремих регламентів. В одному з них зосереджено норми, що схвалені на основі ст. 235 Договору і є зобов'язальними на всій території ЄС; в іншому — норми, прийняті на основі ст. 109 1(4) і надалі закріплені в національному законодавстві країн — учасниць економічного і валютного союзу.
Регламентом, що базується на ст. 235, було вирішено такі питання:
• підтверджено конвертування "офіційного" ЕКЮ в євро в співвідношенні 1:1. Це положення поширювалось також на "приватний" ЕКЮ: якщо відповідними контрактами не передбачене інше, усі ЕКЮ, на які є посилання в приватних контрактах, прирівняно до "офіційного" ЕКЮ;
• підтверджено наступність усіх контрактів та інших юридичних інструментів у всіх аспектах, що випливають із введення євро;
• встановлено, що запровадження євро не може бути підставою для застосування принципу різкого порушення обставин, що виходить за межі загальноприйнятого ризику і потребує перегляду контрактів;
• заздалегідь сформульовані правила округлення і використання ставок конвертування, що офіційно оголошені 1 січня 1999 р. Ці ставки є шестизначними і не підлягають округленню чи скороченню.
Хоча Європейський Союз не має юрисдикції за межами території держав-членів, у керівних колах ЄС сподіваються, що економічні оператори та суди третіх країн будуть користуватись положенням регламенту, зокрема в тому, що стосується наступності контрактів.
У регламенті, що базується на ст. 109 1(4), головну увагу зосереджено на таких питаннях:
• юридичні гарантії рівноцінності євро і національних валют протягом перехідного періоду. Прийняте рішення мало складний характер. Починаючи з 1 січня 1999 р. з юридичного погляду національні валюти перестали бути самостійними і повноправними. Для того щоб забезпечити юридичну базу їх використання до кінця 2001 p., установлено, що протягом цього періоду евро буде існувати в кількох деноміна-ціях — власне євро і його десяткові частки (центи) і недесят-кові деномінації євро у формі національних грошових одиниць. На думку юристів ЄС, це забезпечить необхідні гарантії захисту рівноцінності євро і національних валют у судовому порядку;
• правило "ніякого примусу, ніяких заборон" як керівний принцип перехідного періоду. Регламентом встановлюється, що будь-які грошові одиниці — як євро, так і національні валюти — можуть використовуватися для створення нових юридичних інструментів, наприклад контрактів чи законів. Це, зокрема, означає, що сторони можуть використовувати будь-яку одиницю в контрактах, що укладаються ними. Єдине обмеження полягає в тому, що у всіх документах, які створюються на базі даного контракту (рахунках, балансах і т. д.), сторони зобов'язані використовувати ту грошову одиницю, що була ними обрана для основного контракту (тобто або національну валюту, або євро, але не те й інше одночасно);
• воля громадян використовувати чи не використовувати євро у відносинах з державними установами своєї країни. Національні уряди можуть сприяти громадянам у переході на євро, наприклад, при сплаті податків, але не мають права примушувати їх робити це, крім як на основі права ЄС;
• три винятки з правила "ніякого примусу, ніяких заборон". По-перше, дебітор має право переказати кошти на рахунок кредитора як у євро, так і в національній валюті за своїм вибором. Банк кредитора не має права не приймати платіж — він зобов'язаний це зробити і в разі потреби конвертувати одержану суму в іншу грошову одиницю. Це положення стосується платежів як усередині однієї країни, так і в межах економічного і валютного союзу в цілому. По-друге, уряд країни, що входить до ЄВС, має право реденомінувати свою заборгованість у національній валюті. По-третє, країни — учасниці ЄВС можуть вжити заходи для того, щоб дати змогу своїм організованим ринкам, наприклад фондовим біржам, змінити розрахункову одиницю, яку вони використовують.
У процесі визначення конверсійних співвідношень національних валют і встановлення паритету євро керівні органи
Європейського Союзу зустрілися з низкою складних та частково парадоксальних проблем. Перша з них — обмін ЕКЮ на євро.
Починаючи з моменту своєї появи, ЕКЮ був "кошиком" валют держав — членів Європейських Співтовариств. Кожні п'ять років склад "кошика" і частки окремих валют переглядалися залежно від змін економічних умов. Напередодні економічного і валютного союзу ЕКЮ був заморожений у 1994 р., тому сьогодні до складу "кошика" входять валюти дванадцяти, а не п'ятнадцяти держав — членів ЄС (рис. 1).
Перше ускладнення виникало в зв'язку з тим, що Мадридський саміт вирішив обміняти ЕКЮ на євро в співвідношенні 1:1. Однак з дванадцяти валют, що входять до складу "кошика" ЕКЮ, у зоні євро залишаться лише дев'ять. Зате до них додадуться ще дві валюти, що не враховувалися при визначенні паритету ЕКЮ.
Друге ускладнення пов'язане з положенням Маастрихтського договору про те, що створення єдиної валюти не ш>-винне змінити зовнішню цінність ЕКЮ. Чи означає це, що має залишитися незмінним співвідношення ЕКЮ і долара як головної зовнішньої валюти? Чи це положення варто розуміти буквально, як необхідність вибору такого паритету євро/ЕКЮ, що залишить незмінним його відношення до усіх без винятку валют? Як у цьому випадку бути з валютними курсами окремих національних валют, що мають бути пристосовані до незмінного зовнішнього обмінного співвідношення евро?
(DEM — німецька марка; GRD — грецька драхма; FRF — французький франк; LUF — люксембурзький франк; NLG — нідерландський гульден; ІЕР — ірландський фунт; ITL — італійська ліра; ESP — іспанська пезета; GBP — англійський фунт; PTE — португальський ескудо; ВІР — бельгійський франк; DKK — датська крона).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Західноєвропейський банківський бізнес» автора Царенко О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Юридичні засади використання євро“ на сторінці 1. Приємного читання.
