Розділ «9»

У Фредебойля теж довго ніхто не підходив до телефону; тривале тутукання в трубці нервувало мене, я уявив собі, що фрау Фредебойль уже спала, телефон розбудив її, потім вона знову заснула, дзвінок знову розбудив її, і я болісно переживав усі муки, яких завдав їй мій дзвінок по телефону. Хотів був уже покласти трубку, але переконав себе в тому, що мене змушує до цього нужда, й продовжував дзвонити. Самого Фредебойля я вирвав би з найміцнішого сну без будь-якого каяття: той суб’єкт не заслужив спокійного сну; він патологічно честолюбний, мабуть, завжди тримає руку на апараті — дзвонить сам або чекає виклику од різних чиновників міністерств, редакторів, комітетів, всіляких проводів та партійних органів. А дружину його я поважаю.

Коли Фредебойль привів її в те «коло», вона ще була ученицею старших класів школи, і я з болем спостерігав, як вона сиділа, широко розкривши свої чарівні очі, і слідкувала за богословсько-соціологічними дискусіями. По ній було видно, що дівчина охочіше потанцювала б або подивилась кінофільм. Зоммервільд, у якого тоді зібралося «коло», весь час запитував мене: «Вам, певно, жарко, Шнір?» — а я відповідав: «Ні, прелате», — хоча піт стікав струмками з мого чола на щоки. Кінець кінцем я вийшов на Зоммервільдів балкон, бо несила було стерпіти все те базікання. До речі, вона сама викликала ті нескінченні теревені, несподівано сказавши — між іншим, без будь-якого зв’язку з темою бесіди, власне, присвяченою величі й обмеженості провінціалізму, — що деякі речі, написані Бенном[11] на її думку, «просто чудові». В ту ж мить Фредебойль, нареченою якого вона вважалась, почервонів, як рак, бо Кінкель зміряв його одним із тих красномовних поглядів, котрими так славився: «Як, мовляв, ти й досі не навів її на розум?» І заходився сам наводити бідну дівчину на розум: обтісував і стругав, орудуючи фактами з історії культури Заходу, як рубанком. Від славної дівчини майже нічого не лишилось, стружки так і летіли з неї, і я злостився на боягуза Фредебойля, який не втручався, бо вони з Кінкелем заприсяглися проводити спільну ідеологічну лінію — я вже й забув яку — «праву» чи «ліву», в усякому разі, у них була одна лінія, і Кінкель вважав своїм моральним обов’язком «виправити» наречену Фредебойля. Зоммервільд теж і пальцем не ворухнув, хоча представляв протилежну лінію, не знаю вже, яку саме: якщо Кінкель і Фредебойль — «ліву», тоді Зоммервільд «праву», і навпаки. Марі теж трохи зблідла, але їй імпонує освіченість, — я так і не зміг відговорити її від цього. Освіченість Кінкеля імпонувала і майбутній фрау Фредебойль: вона майже з непристойними зітханнями сприймала багатослівні повчання Кінкеля, що бурею пронісся од самих древніх богословів аж до Брехта, і коли я, трохи освіжившись, повернувся з балкона, вони вже всі очманіли і пили крюшон. А все через оте бідне створіння, що назвало деякі твори Бенна «просто чудовими».

Тепер у неї вже двоє дітей од Фредебойля, хоч їй навряд чи сповнилось двадцять два роки, і, поки телефон деренчав у їхній квартирі, я уявив собі, як вона возиться з дитячими пляшечками, коробочками з тальком, пелюшками та мазями, цілком безпорадна й розгублена, і подумав про гори брудної дитячої білизни та немитий жирний посуд у кухні. Одного разу, стомившись від тих дискусій, я допомагав їй смажити грінки, робити бутерброди й варити каву — робота, про яку лиш можу сказати, що вона мені не така огидна, як деякі розмови.

Почулося досить боязке:

— Слухаю, хто вам потрібний?

І по її тону я зрозумів, що у неї в кухні, у ванній кімнаті і в спальні таке неймовірне безладдя, якого ще досі ніколи не було. На цей раз я не почув майже ніякого запаху, здається, вона тільки тримала в руці сигарету.

— Це Шнір, — сказав я і вже сподівався, що фрау Фредебойль, як звичайно у відповідь на мій дзвінок по телефону, радісно вигукне: «Ах, ви знову в Бонні... як це чудово!» — або щось подібне, але вона спантеличено мовчала і тільки згодом якось мляво сказала:

— Ах, приємно...

Я не знав, що мені й говорити. Раніше вона завжди питала: «Коли ж ви прийдете до нас і покажете нам щось новеньке?» А тут — жодного слова про це. Мені стало боляче — не за себе, а більше за неї, за себе мені було тільки незручно.

— Мої листи, — нарешті вимовив я через силу, — де листи, що я посилав Марі на вашу адресу?

— Тут лежать усі, — відповіла вона, — повернулись нерозпечатані.

— А на яку адресу ви їх пересилали?

— Не знаю, — сказала вона, — цим займався мій чоловік.

— Але ж на листах, що повернулись назад, ви могли бачити, яка адреса написана?

— Ви хочете допитати мене?

— О ні, — мовив я вже спокійніше, — ні-ні, я тільки досить скромно подумав, що, може, маю право знати, що сталося з моїми листами.

— ...Які ви, не питаючи нас, посилали на нашу адресу...

— Люба пані Фредебойль, — сказав я, — прошу вас, станьте знову людяною.

Вона тихо засміялась, але так, що я почув, проте нічого не відповіла.