Розділ «23»

Очима клоуна

Я піймав себе на тому, що все ще стою на балконі й дивлюся на Бонн. Коліно боліло так сильно, що я мусив триматись за перила, але ще більше мене турбувала марка, яку я викинув на вулицю. Я радо повернув би її собі, але тепер уже не міг вийти з дому, бо Лео мав ось-ось прийти. Колись же зрештою вони повинні там упоратися з своїми сливами, вершками та застольною молитвою. Помітити марку внизу на вулиці я не міг: відстань до землі досить значна, а до того ж тільки в казках монети блищать так яскраво, що їх можна відшукати. То був перший випадок, коли я жалкував за чимось, зв’язаним з грішми: адже за ту викинуту марку можна було купити дванадцять сигарет, сосиску з булочкою, двічі проїхати трамваєм. Без каяття, а проте з деяким жалем я згадував численні випадки, коли ми доплачували за проїзд у вагонах першого класу швидких поїздів усіх тих нижньосаксонських бабусь, — з таким жалем згадують поцілунки дівчини, яка потім одружилася з іншим. На Лео не можна було покладатись, бо в нього надто наївне уявлення про гроші, приблизно таке, як у черниці про подружню любов.

Внизу на вулиці ніщо не блищало, не сяяв ніякий казковий талер, хоч уся вона була яскраво освітлена; там я бачив самі тільки легкові машини, трамваї, автобуси та боннських громадян. Я сподівався, що та марка затрималась на даху трамвая і її принаймні знайде хто-небудь у депо.

Я, звичайно, ще міг кинутись у лоно євангелічної церкви. От тільки — від самої думки про лоно у мене поза спиною мороз пробігає. На груди Лютера я ще міг би кинутись, але «в лоно євангелічної церкви» — ніколи. Якщо вже лукавити, то краще з вигодою, щоб якомога краще потішитись. Прикинутись католиком — ото була б розвага для мене: спершу б я з півроку тримався осторонь, потім почав би ходити на вечірні проповіді Зоммервільда, і так — аж поки б у мені «католони» закипгілн, як у чиряку бацили. Але таким чином я втратив би останню надію заслужити батькову прихильність і підписувати колись чеки в конторі буровугільного концерну. Можливо, мати влаштує мене в своєму «Об’єднаному комітеті» і надасть мені можливість захищати там мої расові теорії. Я міг би поїхати в Америку й виступати з доповідями в жіночих клубах — як жива ілюстрація каяття німецької молоді. От тільки — мені нема в чому каятись, зовсім нема в чому, а тому довелося б удавати каяття. Я міг би їм також розповісти, як колись на тенісному майданчику жбурнув жменю попелу в пику Герберту Каліку, як мене замкнули в сарай з мішенями, а потім судили: Калік, Брюль і Леаеніх. Але розповідати про це — теж лицемірство. Не можу ж я зобразити оті моменти й повісити їх собі на шию, наче орден. Всі носять ознаки своїх героїчних вчинків на шиї та на грудях у вигляді орденів. Але чіплятися за минуле — теж лицемірство, бо ніхто не знає, які моменти справді були, — скажімо, та хвилина, коли Генрієтта в своєму синьому капелюшку сиділа в трамваї і потім поїхала під Леверкузен, щоб там «захищати свящепну німецьку землю» от «жидовствуючих янкі».

Ні, таки надійнішим лицемірством, яке б мене найбільше потішило, була «ставка на католицьку карту». Там ніколи не програєш.

Я ще поглянув через дахи університетського містечка на дерева Двірцевого парку: за ним, на підгір’ї між Бонном та Годесбергом, житиме Марі. І це благо. Все ж таки краще бути ближче до неї. Їй було б надто легко, якби вона могла думати, що я весь час у від’їзді. Ні, цього не буде. Нехай її невідступно переслідує думка, що кожної хвилини може зустрітися зі мною, і хай кожного разу червоніє за своє розпусне і зрадницьке життя; а якщо я зустріну її з дітьми і на них будуть пальтечка з капюшонами, курточки чи грубошерсті водонепроникні піджачки, то нехай їй раптом здасться, ніби вони зовсім голі.

По місту пішов поголос, ласкава пані, що ваші діти ходять голяка. Це вже занадто. І ще ви, ласкава пані, допустились маленької помилки в важливому ділі: ви сказали, що любите лише одного чоловіка, а мусили сказати — свого. Пішла чутка й про те, що ви лиш посміхаєтеся з глухого невдоволення, яке у місті кожен відчуває проти того, кого називають стариком. Ви вважаєте, що всі якось прикро схожі на нього. Зрештою — так гадаєте ви — всі вважають себе незамінними, як і він, і зрештою всі читають кримінальні романи. Звичайно, обкладинки кримінальних романів не личать квартирам, умебльованим з таким смаком. Датчани, наприклад, забули поширити стиль своїх меблів на обкладинки детективів. Фінни — ті хитріші й придумають такі обкладинки, що ласуватимуть до стилю стільців і крісел, бокалів і ваз. Навіть у Блотертів повсюди лежать детективи, їх не сховали соромливо в той вечір, коли ми оглядали їхній будинок.

Завжди ви, ласкава пані, полюбляєте темряву — то в кіно, то в церкві, то в темній вітальні слухаєте церковну музику, а яскравого світла тенісного майданчика боїтеся. Різні чутки повзуть про вас. Ви сповідалися в соборі цілих півгодини, а то й сорок хвилин. Ті, хто чекав черги, ледве стримували своє обурення. Боже мій, кажуть люди, в чому ж їй стільки каятись — у неї ж найкрасивіший, найсимпатичніший і найчесніший чоловік! Такий порядний. Така чарівна донечка, дві машини...

За гратами сповідальні — нетерпіння, сповнене роздратування, нескінченне шепотіння про любов, шлюб, обов’язок, знову про любов і нарешті запитання: «У вас же й тіні сумніву немає в вашій вірі — то чого ж ви страждаєте, дочко моя?»

Але ти не можеш вимовити, навіть подумати боїшся про те, що знаю я. Ти не можеш жити без клоуна, в паспорті якого зазначено: фах — комік, віросповідання — ніякого.

Я прошкутильгав з балкона в ванну кімнату — хотів затримуватись. З мого боку було помилкою стояти й сидіти перед батьком незагримованим, але ж я найменше розраховував на його візит. Лео завжди прагнув розгадати мою справжню думку, розгледіти моє справжнє обличчя, пізнати моє справжнє «я». То нехай дивиться й розгадує. Він завжди боявся моїх масок, моєї гри, всього того, що називає несерйозним, коли я без гриму. Мій чемодан з гримом ще десь у дорозі між Бохумом та Бонном. Тільки відкривши білу стінну шафку у ванній кімнаті, я спохватився, але запізно: мені не слід було забувати, яку вбивчу владу мають речі над нашими почуттями. Тюбики й баночки Марі, пляшечки й патронники з губною помадою — нічого того вже не було в шафці, і тому, що там абсолютно нічого не лишилося, мені стало тяжко, як тоді, коли б я знайшов якийсь її тюбик чи баночку. Все зникло. Може, то Моніка змилувалась наді мною, все зібрала й винесла геть. Я поглянув на себе в дзеркало: мої очі абсолютно порожні, це вперше не було потреби спустошувати їх, дивлячись на себе по півгодини підряд під час тренування обличчя. То було обличчя самогубця, а коли я почав гримуватись, воно стало схожим на обличчя мерця. Я намазав лице вазеліном, розірвав напівзасохлий тюбик з білилом, вичавив те, що там лишилось, і загримував обличчя тільки в білий колір: жодної чорної рисочки, жодної червоної цяточки — все біле, навіть брови; волосся мов стало схожим на парик, непідфарбовані уста — темні, майже сині, а очі — світло-блакитні, як фаянсове небо, і такі порожні, як у кардинала, який боїться й самому собі признатися, що він уже давно втратив віру в бога. Я навіть не злякався свого відображення. З таким обличчям можна зробити кар’єру, навіть можна лицемірити в справі, якій я, попри всю її безнадійність і наївність, найбільше симпатизував, — у справі, в яку вірив Едгар Вінекен. Вона принаймні не мала присмаку і, при всьому її несмаку, була найчеснішою між безчесними справами, найменшим з менших зол. Таким чином, у мене ще була альтернатива, крім чорного, темно-коричневого та синього, я міг обрати те, що з надто оптимістичним евфемізмом називають червоним, — воно сіре з слабим проблиском ранкової зорі. Сумний колір для безнадійної справи, але в ній, можливо, знайшлося б місце і для клоуна, який допустився найтяжчого з усіх клоунських гріхів — викликав до себе жалість. Але тут була ще одна заковика: Едгара я ніяк не міг дурити, нізащо не хотів прикидатися перед ним. Я був єдиним свідком того, що він пробіг стометрівку за десять і одну десяту секунди, а він — один з небагатьох людей, хто завжди вважав мене таким, яким я є, і кому я завжди здавався таким, яким був. До того ж він не вірив ні в що, крім певного сорту людей, — а інші ж вірили в щось більше, ніж людина, — в бога, в абстрактні гроші, в такі невловимі поняття, як от держава, Німеччина тощо. Це Едгару не властиво. Для нього вже було серйозним розчаруванням те, що я тоді взяв таксі. Тепер я каявся, треба було одразу все пояснити йому, хоча звичайно я ніколи не вважав за необхідне перед кимось звітувати. Я відійшов од дзеркала: надто вже сподобалось мені те, що я там бачив. Мені й на мить не спало на думку, що бачив я своє власне відображення. То був уже не клоун, а мрець, який грає мерця.

Я прошкутильгав до нашої спальні, в яку ще досі не заглядав, боячись побачити якусь одежину Марі. Здебільшого я сам купував їй сукні, навіть радився з кравчинями, як їх переробити. Марі до лиця всі кольори, крім червоного та чорного, вона може одягти навіть сіру сукню, не наводячи нудьги, а рожевий колір їй особливо до лиця, і зелений теж. Я, певно, міг би заробляти гроші на дамських модах, але для однолюба, та ще не гомосексуаліста, це були б справжні тортури. Більшість чоловіків просто дають своїм жінкам розрахункові чеки і радять «схилитися перед диктатом моди». Якщо в моді фіолетовий колір, то всі ті дами, загодовані чеками, носять фіолетові сукні, і коли на якомусь вечорі всі жінки, що «знають собі ціну», походжають у фіолетових платтях, все те зборище нагадує всецерковний з’їзд насилу пробуджених до життя епіскопів жіночого роду. Лише небагатьом жінкам цей колір до лиця. А Марі могла одягати фіолетові сукні. Коли я ще жив удома, якось раптом з’явилася мода «сак», і всі ті бідолашні куріпки, яким чоловіки велять одягатись «відповідно чину», скакали у нас на журфіксі в мішках. Деяких жінок мені було дуже шкода — особливо високу, огрядну даму, дружину одного з численних «президентів», — що хотілось підійти до неї і з милосердя загорнути її в яку-небудь скатертину чи завісу. А чоловік її, той дурноверхий осел, нічого не помічав, нічого не бачив і не чув, — він міг послати дружину на базар в рожевій нічній сорочці, коли б якийсь пихатий дурень завів таку моду. На другий день той чоловік читав перед півтораста пасторами євангелічної церкви лекцію про слово «пізнання» в законі про шлюб. А сам, очевидно, навіть не «пізнав», що в його дружини надто гострі коліна і що їй не можна носити коротких суконь.

Я поспіхом, щоб не заглянути в дзеркало, розчинив дверцята одежної шафи: Марі не лишила там нічого-нічогісінько, навіть якоїсь колодки для розтяжки черевиків чи пояска, як, буває, жінки повісять і забудуть. Навіть запаху її парфумів майже не лишилось; їй слід було б мати більше милосердя та забрати й мій одяг, роздарувати його людям або спалити, але мої речі висіли там: зелені вельветові штани, які я так і не носив, чорний твідовий піджак, декілька краваток, а внизу на поличці для взуття стояло кілька пар черевиків; в невеличких шухлядках, певно, лишилося все моє багатство: запонки і білі підкомірці, шкарпетки й носовики. Інакше й бути не могло: що стосується власності — тут католики непохитно справедливі. Заглядати в шухляди було зайвим ділом: що належало мені — все на місці, а що належить їй — того немає. Яким було б милосердям забрати й мої манатки з собою, але тут, у нашій одежній шафі, все скінчилось цілком справедливо, з убивчою акуратністю. Забираючи все, що могло мені нагадувати про неї, Марі, певно, відчувала і жалість до мене, напевно, ще й поплакала трошки — тими сльозами, якими жінки плачуть у фільмах про розлучення, кажучи: «Але днів, прожитих з тобою, я ніколи не забуду».

Прибрана, чистенька шафа (хтось навіть пройшовся по ній вогкою ганчіркою й витер порох) — це найгірше з того, що вона могла мені лишити: повний порядок, усе розділено, її речі розлучені з моїми. Шафа мала такий вигляд, немов після вдалої операції. Нічого не лишилось від Марі, навіть одірваного гудзика з блузки. Щоб не дивитись у дзеркало, я лишив дверцята шафи розчиненими, пошкандибав у кухню, запхнув собі в кишеню піджака пляшку з коньяком, зайшов до вітальні, ліг на диван і підтягнув угору холошу. Коліно дуже розпухло, проте біль трохи стих, тільки-но я ліг. В моїй пачці ще лишалось чотири сигарети, одну з них я запалив.

Я думав: а що краще — чи коли б Марі лишила тут свій одяг, чи так, як є, все прибрано і чисто, навіть ніде записочки: «Але днів, прожитих з тобою, я ніколи не забуду»? Мабуть-таки, так краще, і все ж вона могла б лишити хоч якийсь відірваний гудзик чи поясок — або вже краще взяла б шафу цілком і спалила її!..

Коли надійшла звістка про смерть Генрієтти, вдома саме накривали на стіл. Серветка Генрієтти, яку, на думку Анни, ще рано було прати, лишилася в жовтому серветковому колечку на серванті, а всі ми дивились на ту серветку, на ній були сліди мармеладу і маленька коричнева пляма — від супу чи від соусу. Тоді я вперше відчув, скільки жаху таїться в речах, полишених людиною, що кинула вас чи померла. Мати все ж спробувала почати їсти, очевидно, це мало означати: життя продовжується чи щось подібне, але я добре знав, що це не так, — не життя продовжується, а смерть. Я вибив з руки матері ложку, вискочив у садок, потім знову вбіг у дім, де вже стояв крик і плач. Виявляється, мати обпеклася гарячим супом. Я кинувся нагору в кімнату Генрієтти, розчинив навстіж вікно і почав жбурляти в садок усе, що потрапляло мені під руки: коробочки, сукні, ляльки, капелюшки, черевики, берети; потім одним ривком відкрив шухляди, в яких лежала білизна і між нею різний дріб’язок, напевно, колись дорогий для неї: засушені колоски, квіти, камінці, вирізки з паперу і цілі пачки листів, перев’язані рожевими стрічками. Тенісні черевики, ракетки, призи — все, що потрапило мені під руки, — я повикидав у садок. Потім Лео розповідав мені, що я був немов навіжений і все сталося так швидко, шалено швидко, що мені не встигли перешкодити. Я прямо перевертав шухляди через підвіконня, потім помчав у гараж, витягнув у садок важку каністру з бензином, вилив бензин на те манаття і підпалив; усе, що валялось осторонь купи, я підкидав ногами у вогонь, підібрав усі клаптики й шматочки, засушені квіти, колоски й листи і покидав у полум’я. Побіг у їдальню, схопив ту серветку з буфета і жбурнув у вогонь! Пізніше Лео казав мені, що все це не тривало й п’яти хвилин, і, перш ніж хтось встиг збагнути, що, власне, трапилось, під вікном стовпом палахкотіло полум’я, і я все повкидав туди. З’явився навіть якийсь американський офіцер — він гадав, що я спалюю секретні матеріали, документи «велико-германських вервольфів», чи що, та поки він підійшов, усе вже було охоплене полум’ям, почорніло і смерділо, а коли офіцер простяг руку, щоб вихопити пачку листів, я вдарив його по руці і вихлюпнув у вогонь рештки бензину з каністри. Трохи згодом навіть примчала пожежна команда з сміховинно довгими шлангами, а десь позаду хтось пропищав сміховинно тоненьким голоском найсміховиннішу команду, яку я будь-коли чув: «Воду — марш!» І пожежники не посоромились ту жалюгідну купу сміття та попелу ще облити з своїх брандспойтів, а що полум’я трохи присмалило віконні рами, то один з них спрямував шланг туди, в кімнаті все попливло, а потім паркет покоробився, і наша мати оплакувала зіпсовану підлогу та дзвонила у всі страхові товариства, з’ясовуючи, чому приписати ту шкоду — вогню чи воді і чи можна одержати страховку за збитки.

Я ковтнув коньяку з пляшки, засунув її знову в кишеню й помацав коліно. Поки лежав — не так боліло. Якщо я поведуся розумніше, мобілізую всю силу волі, опух і біль зменшаться. Можна знайти собі порожній ящик з-під апельсинів, сісти перед вокзалом і, акомпануючи на гітарі, співати «Лоретанську літанію». Ще можна буде — ніби ненароком — покласти поряд на приступку капелюх чи берет, і досить лиш одному комусь здогадатися кинути туди що-небудь, як інші теж насміляться наслідувати його приклад. А мені потрібні гроші вже хоча б тому, що кінчалися сигарети. Найліпше було б покласти в капелюх один срібний гріш і кілька монет по п’ять пфенігів. Напевно, Лео принесе мені принаймні хоч такі гроші. Я вже уявив себе там: на темному фоні вокзального фасаду я сиджу з загримованим білим обличчям, у синій трикотажній сорочці, чорному твідовому піджаку, в зелених вельветових штанях і, перекрикуючи вуличний гамір, зачинаю: «Rosa mystica — ora pro nobis — turns Davidica — ora pro nobis — virgo fidelis — ora pro nobis».[20] Я сидітиму і тоді, коли прибуватимуть поїзди з Рима, аж доки не приїде моя coniux infidelis[21] зі своїм католицьким чоловіком. Певно, церемонія вінчання завдала їм немало турбот: Марі ж не вдова і не розлучена, а втім — це я волею випадку знав абсолютно точно, — вже й не дівчина. Мабуть, Зоммервільд рвав на собі волосся, бо вінчання без фати зіпсувало всю естетику його замислу. Чи, може, у них є якісь особливі літургічні правила для пропащих дівиць і колишніх коханок клоунів? Що собі думав той епіскоп, що вінчав їх? А нижче епіскопа вони ж не захотять. Одного разу Марі потягла мене на єпіскопську службу, і на мене сильне враження справила вся та церемонія: митру сюди — митру туди, митру на голову — митру з голови, білу стрічку через плечі — білу стрічку зняти, епіскопський посох сюди — епіскопський посох туди... Як «витончена артистична натура», я цікавлюсь естетикою повторів.

Я знову обмірковував свою пантоміму з ключами. Взяти пластилін, видавити в ньому ключем ямочку, залити її водою і поставити в холодильник; у такий спосіб можна виморозити кілька ключів; напевно, вдасться дістати маленький портативний холодильничок, де я міг би щовечора виморожувати по кілька ключів для чергового виступу, які під час виконання номера розтануть і зникнуть. Можливо, ця ідея і реальна, але в той момент я відкинув її — надто складна, робила мене залежним від багатьох реквізитів та технічних випадковостей, а до того ж, може трапитися робітник сцени, одурений колись на фронті якимсь рейнландцем, то він ще чого доброго відкриє холодильничок — і весь номер зійде нанівець. Другий варіант кращий: не змінюючи рис обличчя, а тільки набіливши його, сісти на приступку вокзалу й наспівувати «Лоретанську літанію», акомпануючи собі на гітарі. А поряд покласти капелюх, який я колись одягав, імітуючи Чапліна, от тільки не було монет для принади. Непогано б покласти гріш, один гріш і п’ять пфенігів — ще краще, а найкраще три монети: десять, п’ять і два пфеніги. Нехай люди бачать: я не якийсь там релігійний фанатик, що гребує скромною милостинею, хай бачать, що я вдячний за будь-яку лепту, навіть за мідну. Потім я покладу туди ще й срібну монету, вона має свідчити, що тут і більшу милостиню не тільки не відхиляють, а й дають добрі люди. Я й сигарету покладу в перевернутий капелюх — більшості людей легше вийняти пачку з сигаретами, ніж гаманець. Звичайно, рано чи пізно з’явиться якийсь поборник громадського порядку й вимагатиме пред’явити ліцензію вуличного співака або хто-небудь з комітету боротьби з богохульством визнає сумнівною релігійність моєї програми. На той випадок, коли мене спитають про документи, я триматиму біля себе брикет бурового вугілля, напис на рекламі «Обігрівайся Шніром» знають навіть діти, чорний напис «Шнір» жирно підкреслю червоною крейдою, можливо, що попереду домалюю літеру «Г.». Це буде незвичайна візитна картка, зате недвозначно ясна: «Дозвольте відрекомендуватися — Шнір». А в одному ділі мені міг би й справді допомогти батько, і це б йому нічого не коштувало: міг би дістати мені ліцензію вуличного співака. Йому досить подзвонити обер-бургомістру чи поговорити з ним про це в Великопанському клубі під час гри в скат. Це він, певно, зробив би для мене. Тоді б я міг спокійно сидіти на приступці вокзалу й чекати поїзда з Рима. Якщо Марі знайде в собі силу пройти повз мене, не обнявши мене, то й тоді ще лишиться вихід — самогубство. Але це потім, десь пізніше. Я не поспішав думати про самогубство з причин, які можуть декому здатися зарозумілістю: хотів зберегти себе для Марі. Вона може розійтися з Цюпфнером, і тоді наші відносини стали б ідеальним повторенням історії Безевіца: вона була б моєю коханкою назавжди, бо церква офіційно її ніколи б не розлучила з Цюпфнером. А там — досить звернути на себе увагу телебачення, знову прославитись, і церква на все закриє очі. Мені ж вінчатися з Марі зовсім не обов’язково, і тому їм навіть не доведеться стріляти в мене з тієї іржавої гармати Генріха Восьмого.

Мені стало значно краще. Коліно стухало, біль заспокоювався, лишалися мігрень та меланхолія, але я до них звик, як до думки про неминучу смерть. Справжній митець не забуває про смерть ніколи — як добрий пастор про молитовник. Я навіть точно знаю, що буде після моєї смерті: могильного склепу Шнірів я не уникну. Мати плакатиме й твердитиме, ніби тільки вона єдина й розуміла мене. Після моєї смерті вона буде кожному стрічному розповідати, «яким у дійсності був наш Ганс». Мати досі переконана і, певно, буде переконана на віки вічні, що я «хтивий» і «жадібний до грошей». Вона говоритиме: «Так, наш Ганс був обдарований, тільки, на жаль, хтивий і жадібний до грошей... і, на жаль, зовсім не дисциплінований, а такий обдарований, такий обдарований...» Зоммервільд скаже: «Наш добрий Шнір був чарівний, такий витончений, — тільки, на жаль, у нього була непереборна антипатія до клерикалів і ніякого чуття до метафізики». Блотерт жалкуватиме, що за мого життя не видали закону про смертну кару і що мене публічно не стратили. Для Фредебойля я буду «незамінним типом людини без будь-якої соціологічної послідовності». Кінкель плакатиме щиро й нестримно, буде глибоко зворушений, але запізно. Моніка Сільвс ридатиме, наче вона — моя вдова, і каятиметься, що зразу не прийшла до мене й не приготувала мені омлет. Марі просто не повірить, що я помер, — вона кине Цюпфнера, їздитиме з готелю в готель, шукаючи мене, але марно.

Батько мій досхочу навтішається трагізмом ситуації і буде каятись, що, йдучи від мене, потай не поклав на шафу принаймні кількох стомаркових купюр. Карл та Сабіна плакатимуть нестримно, так плакатимуть, що учасникам похорону це здаватиметься неестетичним. Сабіна весь час непомітно соватиме руку в кишеню Карла, бо знову забуде свого носовика. Едгар вважатиме своїм обов’язком стримувати сльози, можливо, після похорону піде в наш парк і ще раз виміряє кроками стометрову доріжку, а потім повернеться вже сам на кладовище й покладе на меморіальну плиту Генрієтти великий букет троянд. Ніхто, крім мене, не знає, що він був закоханий у неї, ніхто не знає, що на всіх листах, які я спалив, на звороті прізвища відправника, стояли ініціали «Е. В.». І ще одну таємницю я візьму з собою в могилу: одного разу я спостерігав, як мати в підвалі потай прослизнула в комірку з продуктами, відрізала собі товстий шматок шинки і їла, стоячи, квапливо пхаючи її в рот пальцями; від того видовища мені навіть не стало гидко, тільки дивно, і я був скорше зворушений, ніж обурений. Я саме тоді без дозволу спустився в підвал відшукати старі тенісні м’ячики і, почувши її кроки, зразу вимкнув світло; але бачив, як мати взяла з полиці банку яблучного повидла, поставила банку знову на полицю, бачив, як її лікоть рухався туди й сюди, коли вона щось різала, а потім почала запихати в рот згорнуту трубкою скибку шинки. Цього я ніколи не розповідав і ніколи нікому не розповім. Моя таємниця засне навіки під могильною плитою в склепі Шнірів. Як не дивно, але я поважаю істот, до яких сам належу, тобто людей.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Очима клоуна» автора Белль Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „23“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи