Розділ «5»

Я виписав з телефонної книги на окремий аркуш номери всіх, кому доведеться дзвонити; ліворуч стовпчиком імена тих, у кого можна стрельнути грошей: Карл Емондс, Генріх Белен — обидва мої товариші по школі, перший раніше вивчав теологію, а тепер учителює, другий — капелан; далі записав Белу Брозен — коханку мого батька; а праворуч, теж стовпчиком, імена тих, до кого міг звернутись по гроші лише в крайньому разі: батька, матір, Лео (у того я міг попросити, але він їх майже ніколи не мав — усе роздавав), членів католицького «кола»: Кінкеля, Фредебойля, Блотерта, Зоммервільда; між цими двома стовпчиками — Моніка Сільвс; це ім’я я обвів гарненьким візерунком.

Карлу Емондсу я мусив послати телеграму й попросити, щоб він подзвонив мені. У нього вдома телефону немає. Охоче подзвонив би першій Моніці Сільвс, але доведеться відкласти цю розмову на закуску: наші з нею взаємини в такій стадії, що зневажати її — як фізично, так і метафізично — було б просто неввічливо. Отут я потрапив у жахливе становище: відтоді як Марі, говорячи її словами, «охоплена метафізичним страхом», втекла від мене, я, будучи однолюбом, мимоволі жив ченцем. Правду кажучи, в Бохумі я майже навмисне посковзнувся і впав на коліно, щоб припинити свої гастролі й повернутися в Бонн. Я ледве міг стерпіти страждання від того, що в релігійних книгах Марі помилково зветься «плотським бажанням». Я надто поважаю Моніку, щоб з нею вгамовувати потяг до іншої жінки. Коли б у тих релігійних книгах стояло: «потяг до жінки», то й тоді це було б досить грубо, хоча все ж трохи краще, ніж «плотське бажання». Слово «плоть» нагадує мені хіба що м’ясні лавки, та навіть і в них мало що лишилось від плоті. І коли я собі уявляю, що Марі робить з Цюпфнером те, що має робити лише зі мною, моя меланхолія переходить у розпач.

Я довго вагався, перш ніж розшукав Цюпфнерів номер телефону й записав до тих, у кого не збирався «стрельнути». Марі дала б мені грошей, одразу віддала б усі, скільки має, вона прийшла б сама й допомогла б мені, особливо коли б почула про всі мої напасті, але Марі може прийти тільки в супроводі Цюпфнера чи когось іншого... Шість років — досить довгий час, і тепер їй не місце ні в домі Цюпфнера, ні за його столом, ні в його постелі. Я навіть ладен був боротися за Марі, хоча слово «боротися» викликає в моїй уяві тільки фізичні дії, а отже, і смішні: бійку з Цюпфнером. Марі ще не вмерла для мене, як, по суті, вмерла для мене моя мати. Я вірю, що живі бувають мертвими, а мертві живими не так, як вірять християни й католики. Для мене той хлопець, Георг, що підірвався фаустпатроном, живіший за мою матір. Я й зараз бачу веснянкуватого, невправного хлопчину на площадці перед Аполлоном, чую крик Герберта Каліка: «Не так, не так!..» Чую вибух, моторошний зойк і потім коментар Каліка: «На щастя, Георг був сиротою»; а ще через півгодини за вечерею, за тим самим столом, де мене судили, моя мати каже до Лео: «О, ти краще це зумієш, аніж той дурник, правда?» Лео киває головою, а батько переводить погляд на мене і не знаходить ніякої втіхи в очах свого десятилітнього сина.

Мати моя вже багато років головує в «Об’єднаному комітеті товариств по примиренню расових суперечностей»; вона їздить у будинок Анни Франк, іноді навіть до Америки, в американських жіночих клубах виступає з лекціями про каяття німецької молоді, і все тим самим солоденьким, простодушним голоском, яким вона, мабуть, і Генрієтті сказала на прощання: «Будь молодчиною, доню». Той голос я можу почути по телефону коли захочу, а голосу Генрієтти — ніколи. У неї був на диво низький голос, а сміх — дзвінкий. Одного разу під час гри в теніс ракетка випала у неї з рук, вона стала замріяно дивитись на небо і забула про все на світі, а вдруге, за обідом, упустила ложку в суп; мати скрикнула, а далі стала дорікати за плями на сукні та скатерці; Генрієтта нічого й не чула, а коли опам’яталась, то спокійно взяла з тарілки ложку, витерла її об серветку й продовжувала їсти; коли ж вона і втретє поринула в такий стан — це було під час гри в карти біля каміна, — мати по-справжньому розлютилась і заверещала: «Знов у тебе ця ідіотська мрійність!» — Генрієтта глянула на неї і спокійно відповіла: «А що хіба? Я просто не хочу більше», — та й кинула свої карти в камін. Мати вихопила їх з вогню, обпекла пальці, але таки врятувала карти, крім чирвової сімки, яка трохи обгоріла. Після того ми вже не могли грати в карти, не думаючи про Генрієтту, хоча мати намагалась поводитись так, «ніби нічого й не сталося». Вона взагалі й не лиха, але якась незбагненно дурна і скупа. Навіть не дозволила купити нові карти, і, по-моєму, та обгоріла чирвова сімка служить і досі їй і ні про що не нагадує, коли потрапляє під руки в пасьянсі.

Мені дуже хотілося б поговорити по телефону з Генрієттою, але теологи ще й досі не винайшли засобів зв’язку для таких розмов. Я заглянув у телефонну книгу — знайшов батьків номер: «Шнір Альфонс, доктор гоноріс кауза, генеральний директор». «Доктор гоноріс кауза» було для мене новиною. Набираючи номер, я в думці вирушив додому: вниз по Кобленцерштрасе, далі по Еберталее, завернув ліворуч до Рейну. Всього якась година ходу. Тим часом почувся голос служниці:

— Особняк доктора Шніра.

— Я хотів би поговорити з фрау Шнір, — мовив я.

— А хто це дзвонить?

— Шнір, — відповів я. — Ганс, рідний син вищезгаданої дами.

Служниця ікнула і, перш ніж відповісти, подумала хвильку; я відчув через шестикілометровий провід, що вона розгубилась. Між іншим, від неї пахло приємно, лише милом та свіжим лаком для нігтів. Певно, вона хоч і знала про моє існування, але не одержала щодо мене ніяких вказівок. Мабуть, до неї дійшли лише чутки: відщепенець, зайдиголова.

— Можу я впевнитись, що це не жарт? — зрештою запитала вона.

— Можете бути певною, — відповів я. — Якщо потрібно, я ладен назвати особливі прикмети моєї матері. Родимка на підборідді, бородавка...

Служниця засміялась, сказала:

— Вірю, вірю! — і ввімкнула материн апарат.

Наша домашня телефонна система досить складна. Сам батько має три різні апарати: червоний — для буровугільної промисловості, чорний — для біржі, а третій, білий, — для приватних розмов. У матері тільки два апарати: чорний — для «Об’єднаного комітету товариств по примиренню расових суперечностей», а білий — для приватних розмов. І хоча особистий рахунок матері в банку становить шестизначну цифру, користування її телефоном (і, звичайно, поїздки в Амстердам та інші місця) оплачує «Об’єднаний комітет».

Цього разу служниця переплутала апарати і мати відповіла офіційно, по чорному телефону:

— «Об’єднаний комітет товариств по примиренню расових суперечностей».

На якусь мить я онімів. Якби вона відповіла: «Фрау Шнір слухає», я, мабуть, сказав би їй: «Це говорить Ганс. Як ся маєте, мамо?» А так я випалив:

— З вами говорить делегат «Об’єднаного комітету жидовствуючих янкі». Я тут проїздом. Будь ласка, з’єднайте мене з вашою дочкою...