Розділ «9»

Я погодився:

— Так, за його здоров’я я вип’ю з задоволенням.

І фрау Кінкель знову запряла очима, ніби кажучи своєму чоловікові: «Та він не тільки молодий і невихований, а ще й зухвалий».

Я й досі не розумію, чому Кінкель, потім згадуючи «той перший вечір з вами», завжди називав його найприємнішим. Невдовзі по тому прийшли Фредебойль з нареченою, Моніка Сільвс і фон Северн, про якого ще до його приходу говорили, що він «хоч і прийняв католицтво, але й досі близький до соціал-демократів», і це, очевидно, вважалось нечуваною сенсацією. І Фредебойля я побачив того вечора вперше, і з ним вийшло в мене так, як майже з усіма іншими: хоч я їм здався й симпатичним, усі вони, незважаючи на це, були мені не симпатичні, окрім нареченої Фредебойля та Моніки Сільвс; а про фон Северна не можу сказати ні того, ні другого. Той виявився нудним типом, який, здавалося, твердо й остаточно вирішив заспокоїтись на сенсаційній славі навернутого в католицьку віру члена СДП. Він усміхався, був люб’язний, а його трохи витрішкуваті очі весь час ніби говорили: «Дивіться на мене, ось я який!» Мені він не здався неприємним. Фредебойль був незвичайно привітний зі мною, цілих три чверті години говорив про Беккета та Іонеско, тараторив безупинно про всілякі дурниці, насмикані з різних джерел, а коли я з дурного розуму признався, що читав Беккета, його випещене красиве обличчя з незвичайно широким ротом просто засяяло прихильністю; все, що б він не говорив, здавалося мені знайомим, наче я вже десь читав про це. Кінкель захоплено усміхався до нього, а Зоммервільд, пишаючись, озирався навколо, ніби говорив очима: «А що — ми, католики, теж люди земні».

Все те було до молитви. Дружина Кінкеля перша згадала:

— По-моєму, Оділо, можна б уже й помолитись. Геріберт, мабуть, сьогодні не прийде.

При цьому всі вони глянули на Марі, потім надто поспішно одвели погляди, але я так і не збагнув, чому знову запала така неприємна мовчанка, — тільки пізніше в ганноверському готелі я випадково почув, що Герібертом звати Цюпфнера. Він таки прийшов пізніше, після молитви, коли вже почалась бесіда на тему вечора, і мені сподобалось, як Марі зразу ж при його появі встала й підійшла до нього, глянула йому в очі й безпорадно знизала плечима, а Цюпфнер привітався з усіма й, усміхнувшись, сів поряд зі мною. Потім Зоммервільд розповів історію католицького письменника, який довгий час жив з розлученою жінкою, а коли одружився з нею, один з високих прелатів церкви сказав йому: «Мій любий Безевіц, невже ви не могли так і далі жити в гріховному зв’язку?» Всі нестримно реготали з цієї пригоди, особливо фрау Кінкель, яка в своєму сміхові доходила до непристойності. Не сміявся тільки Цюпфнер і тим сподобався мені. Марі теж не сміялась. Напевно, Зоммервільд розповів оту історію, аби показати мені, яка великодушна, людяна, дотепна й баготогранна католицька церква; про те, що і я з Марі жив, так би мовити, в гріховному зв’язку, в ту мить вони, мабуть, не думали. А я розповів їм випадок з одним робітником на прізвище Фрелінген, що жив поблизу нас. Він теж проживав разом з однією розлученою жінкою в своєму будиночку і навіть утримував троє її дітей. Та одного дня до Фрелінгена прийшов пастор і з серйозним виразом обличчя та з погрозами поставив вимогу «покінчити з цим аморальним неподобством», і Фрелінген, людина побожна, справді прогнав ту вродливу жінку з її трьома дітьми. Я розповів і про те, як та жінка потім стала повією, аби прогодувати дітей, а Фрелінген запиячив, бо він же її щиро любив. Знову запала неприємна мовчанка, як і завжди після моїх реплік, та тут Зоммервільд засміявся і сказав:

— Але, пане Шнір, не будете ж ви порівнювати ці два випадки!

— А чому ні? — здивувався я.

— Ви так говорите лише тому, що не знаєте, хто такий Безевіц, — роздратовано відповів він. — Це один з найвитонченіших авторів, якого по праву можна назвати християнином.

Я теж розсердився і сказав:

— А ви знаєте, якою благородною людиною був Фрелінген і який він справжній християнин, хоча й робітник?

Зоммервільд лиш поглянув на мене й, похитавши головою, безпорадно розвів руками. Виникла пауза, було чутно лиш, як покашлювала Моніка Сільвс, але там, де в товаристві присутній Фредебойль, господар може не боятися пауз у бесіді. Той одразу ж скористався мовчанкою й, завернувши розмову до теми вечора, години півтори говорив про відносність поняття «бідність», аж доки Кінкелю не вдалося вибрати зручний момент і розповісти отой анекдот про чоловіка, який, одержуючи від п’ятисот марок до трьох тисяч на місяць, терпів голу нужду. Тоді Цюпфнер і попросив у мене сигарету, щоб за димом заховати краску сорому.

У мене, як і в Марі, був гнітючий настрій, коли ми останнім поїздом поверталися в Кельн. Ми ледве нашкребли грошей на ту поїздку, бо Марі так хотілося прийняти запрошення. Нам і фізично було нудно: ми надто мало їли, а випили більше, ніж звикли. Дорога назад здалася безконечною, а коли ми вийшли з вагона на Західному вокзалі в Кельні, довелося ще пішки йти додому — на трамвай грошей не лишилось.

У Кінкелів зразу підійшли до телефону.

— Альфред Кінкель слухає, — почувся самовпевнений юнацький голос.

— Це Шнір, — мовив я. — Чи можна побалакати з вашим батьком?

— Шнір-теолог чи Шнір-клоун?

— Клоун, — відповів я.

— Ах, це ви, — сказав він, — сподіваюсь, ви не надто близько взяли до серця всю цю історію?