Розділ «15»

Я відрізняв цей звук від інших, але не знав, яке відношення він має до мене, чув його часто, але ще ніколи не мав потреби реагувати на нього. У нас вдома на дзвінок біля входу реагували служниці, в крамниці Деркума я часто чув той дзвінок, але ніколи не йшов відчиняти Двері. В Кельні ми жили в пансіоні, в готельних номерах можна почути лише телефонні дзвінки. І цей дзвінок — чув, але не сприймав його. Він був мені чужий, я чув його в цій квартирі всього двічі: коли якось розсильний приніс молоко і, вдруге, коли Цюпфнер прислав Марі чайні троянди. Коли принесли троянди, я саме лежав у ліжку, Марі ввійшла до спальні й показала мені квіти, з насолодою вдихаючи їх аромат, і тут сталося прикре непорозуміння, бо я подумав, що букет призначався мені. Часом бувало, що мої шанувальниці присилали квіти в готель. Я сказав Марі:

— Прекрасні троянди, залиш їх собі.

А вона глянула на мене й відповіла:

— Та їх же мені й прислали.

Я почервонів. Мені стало соромно, до того ж я згадав, що ніколи досі не посилав Марі квітів. Звичайно, я віддавав їй усі квіти, що їх підносили мені на сцену глядачі, а от спеціально для неї — не купував ніколи, щоправда, за букети, які мені підносили на сцену, здебільшого я мусив платити сам.

— Від кого ж ці квіти? — запитав я.

— Од Цюпфнера, — відповіла Марі.

— Достобіса... — вихопилось у мене. — Навіщо ж це? — В ту мить я пригадав, як вони колись трималися за руки.

Марі почервоніла і сказала:

— А чому він не може посилати мені квітів?

— Питання слід поставити інакше, — мовив я. — Чому він має посилати тобі квіти?

— Ми знайомі вже давно, — сказала Марі, — і, може, він так шанує мене...

— Гаразд, — погодився я, — хай собі шанує, але посилати стільки дорогих квітів — це вже настирливість. По-моєму, навіть непристойність.

Марі образилась і вийшла зі спальні.

Коли прийшов той хлопець із молочної крамниці, ми сиділи у вітальні, Марі вийшла, одчинила двері й розплатилася за молоко. Гості до нас у цю квартиру приходили тільки раз: то був Лео ще до навернення в католицьку віру, але він не дзвонив — він прийшов разом з Марі.

Дзвоник дзвенів якось незвичайно: і нерішуче, наче боязливо, і вперто водночас. Я страшенно перелякався: а що, коли це Моніка — може, Зоммервільд прислав її до мене під якимсь приводом? Мене зразу ж охопив нібелунгівський комплекс. Я вискочив у мокрих пантофлях в передпокій і не міг одразу знайти кнопку, на яку слід було натиснути. Шукаючи її, я згадав, що у Моніки ж є ключ од моєї квартири. Нарешті намацав кнопку, натиснув на неї і почув знизу такий шум, наче в шибку забилася бджола. Я вийшов на площадку і став біля дверцят ліфта. Спалахнув червоний сигнал «зайнято», потім вогник освітив одиницю, перескочив на двійку, я схвильовано слідкував за цифрами поверхів і раптом помітив, що поряд зі мною стоїть іще хтось. Я злякано обернувся: гарненька жінка, білява, не дуже худа, з милими світло-сірими очима. Капелюшок у неї, як на мій смак, був занадто червоний. Я усміхнувся, вона теж усміхнулась і сказала:

— Ви, певно, пан Шнір? Моє прізвище Гребзель, я ваша сусідка. Рада, що нарешті побачила, який ви.

— Я теж радий, — відповів я, і це була правда. Незважаючи на той червоний капелюшок, фрау Гребзель справляла приємне враження. Я побачив у неї під рукою примірник газети «Голос Бонна», а вона, помітивши мій погляд, почервоніла і сказала:

— Не звертайте уваги на все це...