Розділ «21»

Того суб’єкта слід було образити по-справжньому, запитати його, чи він уже згвалтував свою дружину, чи виграв гранда з двійкою і чи вже пробазікав зі своїми колегами по службі обов’язкові дві години про війну. У нього був голос типового повелителя своєї дружини, бравого німця, а його коментар: «Нарешті!» — прозвучав, наче команда: «До бою!»

Голос Сабіни Емондс трохи втішив мене, він звучав трохи роздратовано, як у зацькованої людини, але я зрозумів, що вона щиро вважає поведінку Марі підлою і що в неї завжди знайдеться для мене тарілка теплого супу. Бона дуже добра куховарка, і поки не вагітніла й не починала дивитися на всіх чоловіків осудливо («Ех ви, чоловіки!..»), то була весела і значно приємніша католичка, ніж Карл, який і досі зберіг дивовижні семінарські судження про сексуальне питання. Сповнені докору погляди Сабіни дійсно стосувалися всього чоловічого роду, і лиш коли вона їх кидала на Карла, конкретного винуватця, її очі ставали особливо темними, майже грозовими. Я часто намагався розважити Сабіну, демонстрував їй свої номери, від яких вона мимоволі сміялась, довго і щиро сміялась, до сліз, але потім так і сиділа в сльозах, сміху — наче й не було... Тоді Марі мусила виводити її в другу кімнату й утішати там, а Карл тим часом сидів біля мене з похмурим, винуватим виразом обличчя й кінець кінцем у розпачі брався перевіряти учнівські зошити. Часом я допомагав йому, підкреслюючи помилки червоним чорнилом, проте мені він не довіряв, проглядав усе ще раз і кожного разу сердився, що я нічого не пропустив і точно помітив чорнилом усі помилки. Він не міг припустити, що я здатний виконати цю роботу бездоганно і в його дусі. Всі проблеми Карла зводяться до грошей. Коли б Карл Емондс мав семикімнатну квартиру, вся та роздратованість і зацькованість не були б неминучими.

Якось я сперечався з Кінкелем про його розуміння терміну «прожитковий мінімум». Кінкель вважався одним з геніальних фахівців у таких питаннях, і, помоєму, саме він визначив прожитковий мінімум для одинака великого міста в розмірі вісімдесяти чотирьох, а потім вісімдесяти шести марок, не враховуючи платні за житло. Я навіть не закинув йому, що сам він, судячи з розказаного колись мерзенного анекдота, вважає своїм прожитковим мінімумом суму, разів у тридцять п’ять більшу. Такі ж бо закиди вважаються нетактовними і пошлими, але пошлість якраз і полягає в тому, що подібні суб’єкти підраховують прожитковий мінімум для інших. В тих вісімдесяти шести марках навіть передбачені витрати на культурні потреби: очевидно, кіно або газети, та коли я спитав Кінкеля, чи сподіваються вони, що цей одинак зможе за ті гроші подивитись пристойний фільм, цінний у виховному розумінні, — він розлютився, а коли я спитав, як слід розуміти графу «Відновлення запасу білизни» — чи міністерство спеціально не наймає якогось добродушного дідка, що бігає по Бонну, поки протре підштанки, а потім доповідає міністерству, скільки часу потрібно, щоб їх протерти, — його дружина зауважила, що я страшенно нетактовний, а я відповів, що можу дещо збагнути, коли комуністи починають планувати стандартні обіди, термін зносу тканин та подібні дрібниці, — зрештою, комуністи лицемірно не шукають виправдання в чомусь надприродному, — але що християни типу її чоловіка доходять до такої претензійності, здається мені просто неймовірним; вона відповіла, що я безнадійний матеріаліст і не маю ніякого уявлення про жертовність, страждання, злу долю та велич злиденного життя. В житті Карла Емондса я ніколи не помічав ні жертовності, ні страждання, ні злої долі, ані якоїсь величі його злиднів. Він заробляє досить добре, і єдине, що нагадує про злу долю та велич, є його постійне роздратування, а походить воно від того, що він підрахував і знає: ніколи йому не оплатити пристойної квартири. Усвідомивши, що саме Карл Емондс — єдиний, у кого я міг би попросити грошей, я остаточно зрозумів своє становище. У мене не було жодного пфеніга.