Розділ «10»

Я дуже добре знав, що Кінкель, хоч як це не дивно, ставився до мене з симпатією. Гадаю, він дав би мені навіть грошей, коли б я попросив у нього. Але мені були гидкі оте базікання з сигарою в зубах про метафізику та раптова образа, коли я нагадав про його мадонн. Я не хотів мати нічого спільного з ним. І з фрау Фредебойль теж. Хай їм біс! А самому Фредебойлю при нагоді я дав би доброго ляпаса. Боротися з ним «духовною зброєю» безглуздо. Часом я шкодую, що тепер більше немає дуелей. Мою суперечку з Цюпфнером за Марі можна розв’язати тільки на дуелі. А то — затіяли балаканину про «вищі принципи», письмові зобов’язання, цілими днями вели таємні наради в ганноверському готелі — паскудство, та й годі. Після другого викидня Марі так занепала духом, стала нервова, весь час бігала до церкви й роздратовувалась, коли я в вільні вечори не йшов з нею до театру, на концерт чи на лекцію. А якщо ж я пропонував, як бувало раніше, пограти в «не-гнівайся-друже» і водночас, лежачи на животі в постелі, випити чайку, вона дратувалася ще дужче. По суті, все почалося з того, що Марі стала грати зі мною в «не-гнівайся-друже» тільки з люб’язності, аби лиш заспокоїти мене чи зробити мені приємність. Перестала вона й ходити зі мною в кіно дивитись мої улюблені фільми, на які пускають і шестирічних дітей.

По-моєму, ніхто в світі не розуміє клоуна, навіть самі клоуни не розуміють один одного — тут заважає заздрість і недоброзичливість. Марі почала розуміти мене, але до кінця так і не зрозуміла. Вона завжди гадала, що я, як «людина творча», повинен якомога більше ввібрати в себе культури. Хибна думка. Звичайно, коли я маю вільний вечір і почую, що де-небудь ставлять п’єсу Беккета, я ладен зразу ж ловити таксі й їхати туди, і в кіно ходжу час від часу, навіть досить частенько, але тільки на ті фільми, що дозволяються й шестирічним дітям. Цього Марі ніяк не могла зрозуміти, бо її католицьке виховання складалося переважно з понять психології та оздобленого містикою раціоналізму, в рамках: «Нехай ганяють футбол, аби не думали про дівчат». А я так любив думати про дівчат, а потім завжди тільки про Марі. Часом я здавався сам собі якимось чудовиськом.

Я люблю дивитись фільми для шестирічних, бо в них немає дорослої пошлятини про зраду в сім’ї та розлучення. В картинах про зраду та розлучення завжди відіграє велику роль чиє-небудь щастя. «Дай мені щастя, любий», або: «Невже ти станеш на заваді моєму щастю?» Я не уявляю собі ніякого щастя, що тривало б довше одної секунди, ну, можливо, двох чи трьох. Справжні фільми про розпусниць я знов-таки дивлюсь охоче, але їх дуже мало. Здебільшого ці фільми робляться з такими претензіями, що й не добереш, чи дійсно вони про повій. Є ще одна категорія жінок, не повій і не вірних дружин, а просто милосердих жінок, але такими у фільмах просто нехтують. А кінокартини для шестирічних, як правило, кишать повіями. Я ніколи не міг зрозуміти, що собі думають оті цензурні комітети, які розподіляють фільми на категорії і дозволяють дивитись отаке дітям. Жінки в тих фільмах або ж повії од природи, або розпусниці в соціологічному розумінні; а милосердих там не буває майже ніколи. Там у якому-небудь кафешантані на дикому Заході біляві красуні танцюють канкан, грубі ковбої, золотошукачі або звіролови, що років зо два самотні полювали на скунсів, жадібними очима видивляються на отих блондинок, але досить лиш якомусь ковбою, золотошукачеві чи звіролову позалицятися до дівчини чи податися до неї в кімнату, — як двері зачиняються перед самим його носом або якась бестія безжально збиває кулаком його з ніг. Я розумію, це таким чином хотять прищепити поняття доброчесності. А виходить безжальність там, де найлюдянішим було б тільки милосердя. Нема нічого дивного, що далі ті бідолахи починають битися, стрілитись — це те ж саме, що гра в футбол у якомусь інтернаті, але тут, де йдеться про людей дорослих, це ще жорстокіше. Не розумію я американської моралі. Там милосерду жінку, яка йде на це діло не заради грошей і не від потягу до чоловіка, а тільки з милосердя до чоловічої природи, мабуть, спалили б як відьму.

Особливо ненавиджу я фільми про художників. Фільми про художників, певно, здебільшого роблять люди, які дали б Ван-Гогу за картину навіть не пачку, а тільки півпачки тютюну, та потім ще б і за тим пожалкували, бо їм би стало ясно, що він ладен був віддати її і за понюх табаки. У фільмах про художників страждання артистичної душі, нужда та боротьба з демоном-спокусником завжди відсунуті в минуле. Живий художник, у якого немає грошей собі на сигарети й дружині на черевики, нічим не цікавить кіношників, бо ще три покоління балакунів не довели їм, що він справжній геній. Одного покоління балакунів їм замало.

«Бурхливі пориви творчої душі...» Навіть Марі вірила в ці дурниці. Хоч як це прикро, але щось подібне таки є, хоча його слід було б назвати якось інакше. Клоунові потрібен спокій, щось на зразок того, що інші люди звуть дозвіллям. Але ж ті інші люди ніяк не можуть збагнути, що відчуття дозвілля для клоуна можливе лише тоді, коли він забуває про свою роботу, а не розуміють тому — і це для них цілком природно, — що самі вони займаються так званим мистецтвом саме у вільний час. Особливу категорію становлять «люди при мистецтві», які ні про що, крім мистецтва, не думають, але їм вільний час не потрібен, бо ж вони не працюють. І коли таких «людей при мистецтві» починають вшановувати як митців, виникають прикрі непорозуміння. «Люди при мистецтві» звичайно заводять балачки про мистецтво завжди саме тоді, коли митець почне відчувати щось схоже на дозвілля. І майже завжди поціляють точно в найболючіше місце: тільки-но митець на три-п’ять хвилин забуде про мистецтво, як вони починають розводитись про Ван-Гога, Кафку, Чапліна чи про Беккета. В такі хвилини я ладен накласти на себе руки: тільки-но стану думати про наше «діло» з Марі, про пиво, опале осіннє листя, про «не-гнівайся-друже» або про якісь дурниці, навіть сентиментальні, а тут який-небудь Фредебойль чи Зоммервільд починає базікати про мистецтво. Саме в ту мить, коли я з радістю відчуваю себе цілком нормальною людиною — по-обивательськи нормальною, як от, скажімо, Карл Емондс, — Фредебойлі та Зоммервільди заводять розмову про Клоделя або Іонеско. Цим трохи грішить і Марі, раніш це траплялося рідко, а потім усе частіше. Вперше я в ній помітив це, коли признався, що хочу співати пісень під гітару. Це, як вона сказала, вразило її «естетичний інстинкт».

Відпочинок для немитців — робочий час для клоуна. Що таке дозвілля, відомо всім од високооплачуваного директора підприємства до звичайного робітника, незалежно від того, чи ті людці п’ють пиво, чи на Алясці полюють ведмедів, збирають поштові марки чи картини імпресіоністів або експресіоністів (безперечно одне: хто колекціонує твори мистецтва, той не митець). Уже сама манера цих людей у час дозвілля з характерною безтурботною міною запалювати сигарету може довести мене до шаленства, бо мені надто знайоме почуття заздрості до людей, які можуть довго тішитись дозвіллям.

У клоуна теж бувають моменти дозвілля — тоді він може випростати ноги, закурити й, поки згорить половина сигарети, відчувати, що таке спокій і відпочинок. Так звана відпустка для мене просто нестерпна. А є ж люди, які можуть «відпочивати» три тижні, місяць, а то й півтора! Марі пробувала кілька разів створити й мені умови для такого «відпочинку» на довгий час: ми виїздили до моря, у глиб материка, на води, в гори, але там я занедужував уже на другий день, уся моя шкіра з голови до ніг вкривалася сппом, а душу мою обступали думки про самогубство. По-моєму, я хворів од заздрощів. Тоді Марі прийшла в голову жахлива ідея провести зі мною відпустку в такому місці, де відпочивають митці. Там, звичайно, були самі тільки «люди при мистецтві», і мене в перший же вечір довів до бійки один кретин — якесь велике цабе з кінопромисловості, — вплутавши в дискусію про Чапліна та Грокка й про блазнів у драмах Шекспіра. Мене не тільки гарненько відлупцювали (ті «люди при мистецтві» якось ухитряються на своїх «білямистецьких» посадах жити в розкоші, нічого не робити, і тому в них сили, як у бичків) , я ще й тяжко захворів на жовтяницю. Та ледве ми вибралися з того проклятого содому, як я зразу ж і видужав.

Що мене особливо турбує, так це моє невміння обмежити себе чи, як сказав би мій агент Цонерер, сконцентруватися. Мої номери являють собою надто строкату мішанину з пантоміми, естрадного мистецтва та клоунади — я міг би стати добрим п’еро і добрим клоуном теж, — а крім того, я часто міняю номери. Напевно, можна було б кілька років підряд прожити з таких номерів, як от «Католицька та протестантська проповіді», «Засідання спостережної ради», «Вуличний рух» тощо, але досить показати разів десять-двадцять той самий номер, як мені стає так нудно, що серед виступів на мене нападають позіхи, і доводиться буквально сплою стримувати м’язи обличчя. Сам на себе наганяю скуку. А як уявлю собі, що деякі клоуни по тридцять років підряд показують ті самі номери, на серці в мене стає так тоскно, ніби мені присудили виїсти ложкою повний мішок муки.

У всякому ділі я повинен знаходити втіху, інакше захворію. Зненацька мені спаде на думку, що я міг би пристойно жонглювати або співати: все це лазівки, щоб уникнути щоденного тренування. А тренуватись треба щонайменше чотири, а то й шість годин на день. За останні шість тижнів я запустив і це — обмежувався тільки тим, що постою трохи на голові, походжу на руках, перекинуся разів зо два та зроблю кілька гімнастичних вправ на гумовій маті, яку завжди тягаю з собою на гастролі. А тепер ось пошкодив коліно, і є пристойний привід повалятись на дивані, покурити й подихати співчуттям до самого себе. Моя нова пантоміма «Промова міністра» вийшла досить вдалою, але, бажаючи не переборщити в карикатурі, я так і не зміг вийти за певні рамки. Всі мої ліричні спроби зазнали невдачі. Мені ще досі не вдалося створити щось властиве людині, не опускаючись до жахливої халтури. Щоправда, мої номери «Пара на танцювальній площадці» та «По дорозі в школу й додому» вийшли непогано, в них принаймні відчувається артистична майстерність. Та взявшись потім за «Життєвий шлях людини», я знову все звів до карикатури. Марі мала рацію, називаючи мої спроби співати під гітару втечею від самого себе.

Найліпше вдається мені зображення всіляких буденних недоладностей: я спостерігаю, узагальнюю свої спостереження, підношу їх до певного ступеня і, нарешті, добуваю з них корінь, але вже не з таким покажчиком, з яким підносив до ступеня. Так, щоденно на кожен великий вокзал прибувають тисячі людей, що працюють у місті, а інші тисячі виїздять із міста, бо працюють за його межами. Чому б таким людям просто не помінятися робочими місцями? Або візьмімо нескінченні валки автомашин, що в години «пік» пробираються одна одній назустріч. Та досить людям обмінятись роботою або квартирами, як одразу зникне отой бензиновий сморід і не буде потреби в одчайдушному жестикулюванні поліцаїв-регулювальників: на перехрестях вулиць стало б так тихо і спокійно, що регулювальники могли б грати в «не-гнівайся-друже». З цих спостережень я підготував пантоміму, в якій беруть участь лише мої руки та ноги, а біле як сніг обличчя весь час лишається непорушним, і мені вдається з допомогою чотирьох своїх кінцівок створити враження незвичайно пожвавленого й заплутаного вуличного руху. Мій девіз — якомога менше реквізиту, а ще краще — ніякого. Для номера «По дорозі в школу й додому», наприклад, мені не потрібен навіть ранець — досить руки, яка його тримає; я стрімголов перебігаю вулицю перед самим трамваєм, що розпачливо дзвенить, перестерігаючи пішоходів, стрибаю в автобуси, вискакую з них, купую витрішки у вітринах магазинів, пишу на стінах будинків різні слова з орфографічними помилками, нарешті, запізнившись на урок, смиренно стою перед розгніваним учителем, знімаю з плечей ранець і прослизаю за свою парту. Зображення зворушливого дитячого життя вдається мені найкраще: в житті дитини все буденне, банальне здається великим і значним, воно завжди уявляється новим, несподіваним і часто трагічним. І самого дозвілля у дітей, поки вони діти, не буває; дозвілля з’являється тільки тоді, коли в життя дитини входять «моральні принципи». Я з фанатичним азартом спостерігаю різні прояви відчуття дозвілля: як робітник ховає в кишеню получку, сідає на велосипед, як біржовий спекулянт остаточно кладе на апарат телефонну трубку, ховає в шухляду свій блокнот і замикає шухляду або як продавщиця продуктового магазину скидає фартух, миє руки, поправляє перед дзеркалом зачіску, підмальовує уста, бере сумочку і йде з магазину, — все це так по-людськи, що я часом здаюся сам собі якимсь виродком, бо тоді як у всіх людей настає дозвілля, я змушений демонструвати свої номери.

Якось я заговорив з Марі про те, чи й у тварин буває дозвілля, скажімо, в корови, коли вона лежить, ремигає, або у віслюка, що, дрімаючи, стоїть коло тину. Вона сказала, що думати, ніби тварини теж працюють і, отже, теж потребують дозвілля, — кощунство. Мовляв, сон можна б назвати таким дозвіллям, що має багато спільного у людей і тварин, але справжнє дозвілля в години відпочинку буває тільки тоді, коли цілком усвідомлюєш його. Навіть лікарі мають дозвілля, а останнім часом — і священики. Мене це дратує, їм не слід було б давати відпочинок, щоб вони принаймні в цьому зрозуміли нас, митців. Їм зовсім не обов’язково розумітися на мистецтві, покликанні художника, призначенні господньому та на інших дурницях, але природу митця вони повинні знати. З Марі я частенько сперечався про те, чи бог, у якого вона вірує, теж має дозвілля; вона завжди відповідала «так», діставала Ветхий завіт і читала мені з історії створення світу: «А на сьомий день господь бог відпочивав». Я спростовував її твердження Новим завітом, говорив, що, можливо, бог у Ветхому завіті й відпочивав, а от Ісуса Христа на дозвіллі я собі уявити ніяк не можу. Марі зблідла, коли я їй це сказав, але погодилась і заявила, що думати, ніби Христос міг відпочивати, їй здається богохульством: він міг, звичайно, справляти свята, але бездіяльним ніколи не був.

Спати я можу як тварина, здебільшого без сновидінь, часто буває, що просплю кілька хвилин, а здається, ніби не був на цім світі вічність, неначе просунув голову крізь стіну, за якою лежить безмежна пітьма, забуття, вічний спокій і те, про що думала Генрієтта, коли раптом впускала з рук на землю ракетку, ложку в тарілку чи байдуже жбурляла карти в вогонь, — тобто ніщо. Якось я спитав її, про що вона думає, коли на неї «находить» таке, а вона сказала:

— А ти справді не знаєш?

— Ні, — відповів я.

І вона пояснила стиха:

— Ні про що, думаю про ніщо.

Я зауважив, що думати зовсім ні про що неможливо, а вона сказала:

— Ні, таки можна, я тоді раптом стаю вся порожня, а водночас ніби п’яна, і мені хочеться в ту мить скинути з себе черевики, одяг і всякий баласт.

Генрієтта ще сказала, що почуває себе в такі хвилини чудово, завжди чекає, щоб настала така мить, та вона не приходить, коли її ждуть, а зненацька і здається тоді вічністю. Кілька разів з нею таке траплялось і в школі, я пам’ятаю, як одного разу мати наша сердито говорила по телефону з класною наставницею, запам’ятав і її слова: «Так, так, це істерія, ви маєте рацію і найсуворіше покарайте її».