Розділ «11»

Я зайшов до ванної кімнати, линув у ванну трохи хвойного екстракту, що його мені поставила Моніка Сільвс, і відкрив кран з гарячою водою. Купатися майже так само приємно, як спати, а спати — майже так само приємно, як займатись «тим ділом». Це вираз Марі, і я завжди думаю про «те діло» її словами. Я ніяк не міг собі уявити, що Марі може займатись «тим ділом» з Цюпфнером: мені просто бракувало для цього фантазії, так само як мені ніколи не спадало на думку копирсатись у білизні Марі. Єдине, що я уявляв, так це її гру з Цюпфнером у «не-гнівайся-друже», — але й від такої думки я шаленів. З Цюпфнером вона не могла робити нічого того, що ми з нею робили удвох, інакше мусить сама собі здаватися зрадницею і розпусницею. Навіть намазати маслом хліба йому не сміє. А коли уявлю, що вона бере з попільнички його сигарету й смокче її, мені аж млосно робиться, і навіть те, що він не палить і, певно, буде грати з нею в шахи, теж не втішало мене. Щось же та мусить вона робити з ним: танцювати, грати в карти, читати вголос або слухати його читання, та й говорити мусить з ним — про погоду чи там про гроші. Вона, власне, могла йому тільки готувати обід, не згадуючи про мене весь час, бо мені готувала так рідко, що це вже не обов’язково розглядати як зраду та розпусту.

Найліпше б оце зараз подзвонити Зоммервільду, проте було ще рано, а я вирішив підняти його о третій годині ночі й досхочу поговорити з ним про мистецтво. Дзвонити Зоммервільду о восьмій вечора — це надто пристойна пора, я хочу збудити його серед глупої ночі й розпитати, скільки вже вищих моральних принципів розжували вони з Марі і які комісійні перепадуть йому од Цюпфнера — абатський хрест тринадцятого століття чи середньорейнська мадонна чотирнадцятого. Думав і про те, яким способом краще убити його. Естетів, певно, найкраще вбивати цінними витворами мистецтва, щоб вони і в передсмертну хвилину обурювались таким кощунством. Статуетка мадонни для цього не досить цінна, а до того ж надто міцна, і тоді він, помираючи, втішатиметься тим, що хоч мадонна врятована, а якась картина — не досить важка, хіба що рамою можна вбити, але тоді йому буде втіха, що хоч картина збереглася. Можна було б зіскребти фарбу з цінної картини і задушити його понівеченим полотном: вбивство не дуже досконале, але для естета цілком доречне. Та й не легко спровадити на той світ такого здорового чолов’ягу — Зоммервільд високий, ставний, «особа вельможна», сивоголовий і «люб’язний», альпініст, пишається тим, що брав участь у двох світових війнах і має спортивну медаль. Це добре натренований і витривалий супротивник. Треба роздобути якийсь цінний витвір мистецтва з металу, бронзовий, чи золотий, або навіть мармуровий, але для цього довелося б спершу з’їздити в Рим і поцупити що-небудь з ватіканського музею.

Поки ванна наповнялась водою, я згадав Блотерта, впливового члена їхнього «кола», якого я бачив усього двічі. То був, так би мовити, «правий супротивник» Кінкеля, такий же політикан, але «людина іншої категорії, виходець з іншого кола»; Цюпфнер для нього — те саме, що Фредебойль для Кінкеля: немовби «права рука» і «духовний спадкоємець», але дзвонити Блотерту було безглуздіше, ніж благати про допомогу стіни моєї квартири. Єдине, що викликало в ньому помітні ознаки життя, це — Кінкелеві мадонни в стилі барокко. Він таким тоном порівнював їх зі своїми, що мені зразу стало ясно, як глибоко ненавидять один одного ці людці. Вони вчилися колись в одній школі і ще й досі були на «ти», але Блотерт був головою якогось такого товариства, що й Кінкель заздрив йому. Обидва рази, коли я стрічався з Блотертом, мені робилось моторошно. Він середнього росту, білявий, на вигляд років двадцяти п’яти; коли поглянеш на нього, він осміхнеться, а заговориш до нього — він спершу з півхвилини поскрегоче зубами, і з чотирьох слів, ним вимовлених, два будуть «канцлер» і «католон»; тоді раптом бачиш, що йому вже за п’ятдесят і вигляд у нього, як у постарілого від таємних пороків учня старших класів. Зловісна особа. Часом, розтуливши рота, щоб сказати кілька слів, він судорожно кривився, заїкався: «ка-ка-ка...» — і мені ставало шкода його, поки він видавлював із себе решту слова — «...нцлер» або «...толон».

Марі говорила, ніби він «надзвичайно розумний», але я так і не мав нагоди переконатися в цьому; лише одного разу чув, як він вимовив більше двадцяти слів підряд, — це було тоді, коли в їхньому «колі» зайшла мова про смертну кару. Він виступав «без будь-яких обмежень — «за», і єдине, що мене дивувало в його висловах, так це те, що він не твердив лицемірно, ніби він «проти». Блотерт говорив про це з блаженним виразом обличчя, знову заїкався на своїх «ка-ка-ка», і це звучало так, ніби при кожному «ка» він стинає комусь голову. Часом він поглядав на мене з таким подивом, наче насилу стримував себе, щоб не сказати: «Неймовірно!» — проте, не стримуючись, хитав головою. По-моєму, некатолики для нього взагалі не існують. Мені завжди здавалося, що, коли буде введена смертна кара, він голосуватиме за страту всіх некатоликів. Він теж мав дружину, дітей і домашній телефон. Та мені легше було ще раз подзвонити своїй матері. Блотерта я згадав лише тому, що думав про Марі. Це ж тепер він стане завсідником у них вдома, бо належить до проводу того «кола», і, коли я уявлю собі, що він буде її постійним гостем, мені робиться страшно. Я дуже люблю її, і її прощальні слова: «Я мушу піти шляхом, яким повинна йти» — здаються мені прощальними словами якоїсь первісної християнки, що віддається на поталу хижим звірам.

Думав я і про Моніку Сільвс, уже знаючи, що колись таки прийму від неї милосердя. Вона була така гарна та мила, що, на мій погляд, ще менше пасувала до того «кола», ніж Марі. Що б вона не робила — усміхалась, танцювала, малювала чи поралась на кухні (одного разу я і їй допомагав готувати бутерброди), — все виходило в неї так невимушено й природно, хоча її малюнки й не подобались мені. Надто багато наслухалась вона балачок Зоммервільда про покликання та місію художників і тому малювала майже виключно мадонн. Треба спробувати відговорити її від цього. Однак не вийде ніякого толку, хоч будь ти справжнім віруючим і непоганим художником. Хай би полишили малювання мадонн дітям та побожним ченцям, які і не вважають себе за художників.

Я подумав, чи вдасться мені одговорити Моніку від малювання мадонн. Вона не з дилетантів, молода ще — їй двадцять два чи двадцять три роки — і, безперечно, невинна, а це мене особливо лякало. Я з жахом подумав: а чи не обрали мене католики на роль Зігфріда для них? Зрештою і Моніка Сільвс може прожити зі мною кілька років, поки почнуть діяти «вищі принципи», а потім повернеться в Бонн і вийде заміж за фон Северна. Я почервонів од цієї думки й відкинув її. Моніка така мила дівчина, і мені не хотілось так зле думати про неї. Якщо я домовлюся з нею, треба перш за все відірвати її од Зоммервільда, того саленного лева, що чимось нагадує мого батька. Тільки мій батько не має ніяких претензій, крім однієї: щоб його вважали по можливості гуманним експлуататором, і він цій претензії цілком відповідає. А Зоммервільд на мене справляє таке враження, що він може з однаковим успіхом бути й директором курзалу чи філармонії, представником взуттєвої фабрики, витонченим кафешантанним співаком і, можливо, навіть редактором якогось «розумно поставленого» модного журналу.

Кожної неділі Зоммервільд виголошує проповідь у церкві святого Корбініана. Марі аж двічі затягла мене туди. Виходив такий жалюгідний спектакль, що начальству Зоммервільда слід було б його заборонити. Краще вже самому читати окремо Рільке, Гофмансталя і Ньюмена, ніж дозволити себе частувати солоденькою сумішшю з усіх трьох. Слухаючи ту проповідь, я обливався потом. Моя вегетативна нервова система не терпить таких протиприродних явищ. «Все живе хай існує, а крилате хай лине до неба» — мені аж моторошно стає від таких слів. Краще вже слухати якогось безпорадного гладкого пастора, який белькоче з амвона незбагненні істини цієї релігії без претензій, що його проповідь годиться «до друку». Марі засмутило те, що на мене проповіді Зоммервільда не справили ніякого враження. Особливо неприємно було, коли ми після проповіді сиділи в кафе поблизу церкви святого Корбініана, куди набилось повно людей «при мистецтві», що також слухали проповідь. Зайшов і сам Зоммервільд, навколо нього зібралась компанія, нас теж затягли туди, і нам довелося ще разів три чи чотири прослухати нудотну жуйку, яку він молов з амвона. Одна чарівна актриса з довгим золотавим волоссям і личком ангела — про яку Марі пошепки сказала мені, що вона вже «на три чверті» навернута до католицької церкви, — ладна була цілувати Зоммервільду ноги. Я певен, що він би не заперечував проти цього.

Я закрив кран, скинув куртку, стягнув через голову верхню і спідню сорочки, кинув усе те в куток і вже хотів був лізти в ванну, як задзвонив телефон. Я знаю тільки одну людину, яка змушує телефон деренчати так енергійно і бадьоро, — це мій агент Цонерер. Він так близько тримає до рота трубку і говорить так навально, що я завжди боюся, як би він не забризкав мене слиною. Якщо Цонерер хоче сказати мені щось приємне, то починає розмову словами: «Вчора ви були просто чарівні», — говорить просто так, не знаючи, як я виступав; а коли збирається сказати щось неприємне, тоді починає: «Послухайте, Шнір, ви, звичайно, не Чаплін...» При тому він має на увазі не те, що я гірший клоун, ніж Чаплін, а лише те, що я не такий уже славетний артист, щоб мати право своїми вчинками дратувати його, Цонерера.

Сьогодні він, певно, не скаже навіть чогось неприємного, не буде, як звичайно, коли я відмовляюсь виступати, передрікати кінець світу. Не буде навіть приписувати мені «істерію відмовлень». Очевидно, тепер уже мені відмовили Бамберг, Оффенбах і Нюрнберг, і він буде перераховувати мені по телефону всі збитки, яких за цей час зазнав з моєї вини. Телефон усе ще дзвонив гучно, бадьоро, мужньо, я вже хотів жбурнути в нього подушкою, а потім таки надів купальний халат, ввійшов до вітальні й став перед апаратом. Антрепренери мають міцні нерви, як і годиться їхньому стану, для них поняття «чутливість артистичної душі» має не більше значення, як «дортмундське пиво», і всяка серйозна спроба поговорити з ними про мистецтво та митців була б тільки марним навантаженням на легені. Вони й самі добре знають, що навіть у безсовісного митця в тисячу разів більше сумління, ніж у сумлінного антрепренера, але в їхніх руках така зброя, що не підступиш: вони добре знають, що митець не має іншого вибору, як робити те, що робить, — малювати картини, в ролі клоуна блукати по країні з гастролями, виконувати пісні та вирубувати з мармуру або граніту щось «вічне». Митець схожий на жінку, яка не вміє більше нічого, як тільки кохати, і стає жертвою першого стрічного осла чоловічого роду. Найлегше експлуатувати художників і жінок, а в кожному антрепренері є якась частка сутенера — в одному лише один процент, а в іншому і всі дев’яносто дев’ять. Телефон деренчав настирливо, так дзвонять тільки справжні сутенери. Звичайно, Цонерер уже знав од Костерта, коли я виїхав з Бохума, і добре знав, що я тепер удома. Я зав’язав пояс халата і зняв трубку. В ту ж мить мені пахнуло в обличчя пивним духом.

— Достобіса, Шнір, — сказав Цонерер, — чого це ви змушуєте мене так довго чекати вас?

— У мене саме виникло скромне бажання прийняти ванну, — відповів я. — Хіба це суперечить нашому контракту?

— Ваш гумор завжди нагадує гумор приреченого, — констатував він.

— А де зашморг? — спитав я. — Уже чекає на мене?

— Облишмо символіку, — мовив він, — давайте поговоримо про справи.

— Не я перший почав говорити символами, — докинув я.

— Хто почав, не так важливо, — сказав він. — Мені здається, ви остаточно вирішили вбити себе як артиста.

— Вельмишановний пане Цонерер, — попросив я стиха, — вам не важко було б трохи одвернутись від трубки? А то од вас тхне пивом прямо мені в обличчя.

Він вилаявся собі під ніс: «От іще опудало горохове...» Потім засміявся:

— Вашу зухвалість, видно, нічим не зломити. Так про що ми з вами почали говорити?