Розділ «22»

Я також зрозумів, що не зроблю того, про що думав: у Рим не поїду, з папою не говоритиму, завтра ввечері на материн журфікс не піду, красти сигарет і сигар та напихати кишені земляними горіхами не буду. У мене вже не було сили вірити в те, що ми з Лео пиляли деревину, і в подібні речі. Будь-яка спроба знову зв’язати розірвані маріонеткові нитки й піднятися на них — зазнає невдачі. Колись я таки дійду до того, що проситиму грошей у Кінкеля і в Зоммервільда, навіть у того садиста Фредебойля, а він, певно, буде тримати перед моїм носом п’ятимаркову монету і змусить мене стрибнути, щоб спіймати її. Я радітиму, коли Моніка Сільвс запросить мене випити чашку кави, і не тому, що запросить Моніка, а тому, що кава дарова. Доведеться й ще дзвонити тій дурепі Белі Брозен, підлещуватись до неї і сказати, що я більше не питатиму про розмір суми, а будь-яку суму прийму з подякою, і нарешті одного чудового дня піду до Зоммервільда і переконливо доведу йому, що я розкаявся, все зрозумів і готовий навернутися до католицької віри, і тоді станеться найжахливіше: Зоммервільд інсценує моє примирення з Марі та Цюпфнером... Але якщо я перейду в католицтво, батько, напевно, вже нічим не допоможе мені. Для нього це, мабуть, найстрашніше. Треба все як слід обмізкувати: тут вибір не між rouge et noir,[19] а між темно-коричневим і чорним: бурим вугіллям та церквою. Я ще стану тим, чого вони всі од мене давно чекають: справжнім чоловіком, зрілим, уже не суб’єктивним, а цілком об’єктивним і готовим разом з ними в великопанському клубі глибокодумно забивати в скат. У мене ще лишалась надія на деяких людей: на Лео, Генріха Белена, на мого діда і на Цонерера, який, можливо, пристроїть мене слащавим гітаристом, і я співатиму: «Вітер кучерями бавиться твоїми — знаю, ти моя». Я вже співав колись ту пісеньку Марі, але вона заткнула вуха і сказала, що виходить жахливо. Кінець кінцем мені не лишиться нічого іншого, як піти до комуністів і демонструвати їм усі ті номери, які вони визнають цілком антиканіталістичними.

Одного разу я справді їздив туди до них і в Ерфурті натрапив на якихось «начальників культури». Вони зустріли мене на вокзалі з помпою — піднесли велетенські букети квітів, слідом за тим частували в готелі форельками, ікрою, морозивом і щедро поїли шампанським. Потім запитали, що, власне, нас найбільше цікавить в Ерфурті. Я сказав, що охоче оглянув би місце, де Лютер дискутував з опонентами, захищаючи докторську дисертацію, а Марі сказала, що чула, нібито в Ерфурті є католицький теологічний факультет, а вона цікавиться релігійним життям. Наші господарі зробили кислі міни, але нічого не могли вдіяти, і все вийшло досить неприємно — і для «начальників культури», і для теологів, і для нас. Теологи, певно, думали, що у нас із тими «начальниками культури» щось спільне, тому не могли одверто говорити з Марі. Навіть якийсь професор, що з ним вона завела розмову про становище віруючих, — він якось догадався, що Марі не по-справжньому одружена зі мною. В присутності функціонерів запитав її: «Але ж ви дійсно католичка?» Марі почервоніла по самі вуха й відповіла: «Так, хоч я й живу в гріхах, а все ж лишаюсь католичкою». Ми не знали, куди подітись, коли збагнули, що й функціонерам не подобається наш «несправжній» шлюб; а коли ми потім знову повернулися в готель і сиділи в кафе, один з функціонерів завів розмову про деякі форми дрібнобуржуазної анархії, які він особисто не схвалює. По тому мене запитали, з якими номерами я хотів би виступити в Лейпцігу, Ростоку та інших містах і чи не міг би я показати їм «Кардинала», «Прибуття в Бонн» та «Засідання спостережної ради». (Звідки вони дізналися про «Кардинала», і досі лишилося для нас загадкою, бо цей номер я підготував не для публіки, показував його тільки Марі, і вона умовила мене не виступати з ним, бо «зрештою кардинали носять червоні мантії мучеників»). Я сказав: ні, спершу я повинен трохи ознайомитися з умовами життя у них, бо вся суть комунізму полягає в тому, щоб показати людям в абстрактній формі ситуації, взяті не з чужого їм життя, а з їхньої дійсності, а в їхній же країні немає ні Бонна, ні спостережних рад, ні кардиналів. Вони чомусь-то стривожились, один з них навіть зблід і заявив, що уявляв собі мої гастролі зовсім по-іншому, а я відповів, що і я з свого боку все уявляв інакше. Це було просто жахливо. Я сказав, що, трохи ознайомившись, міг би продемонструвати якийсь номер, скажімо, «Засідання крайзкомітету», «Нарада членів культурної ради», «Збори обирають президію» чи, нарешті, «Ерфурт — місто квітів», — як на гріх, навколо ерфуртського вокзалу можна було побачити що завгодно, тільки не квіти, — але тут підвівся їхній верховода і заявив, що вони не потерплять пропаганди проти робітничого класу. Він уже не просто зблід, а прямо-таки сполотнів, проте кілька його колег виявились принаймні настільки мужніми, що ледь помітно осміхнулись. Я заперечив йому, сказав, що не вбачаю ніякої пропаганди проти робітничого класу, якщо покажу такий собі легкий для розучування номер, наприклад, «Збори обирають президію» чи щось подібне. Але він заявив: «Ми розчарувалися в вас, остаточно розчарувались». Я сказав, що, коли так, я міг би й виїхати від них, на що він відповів: «Так, це ви можете — будь ласка, наступним поїздом». Я ще сказав, що міг би свій номер «Засідання спостережної ради» назвати «Засідання крайзкомітету», бо там, певно, теж вирішують питання, які до них уже були вирішені. Від цього вони втратили будь-які ознаки ввічливості і, навіть не заплативши за нашу каву, залишили кафе. Марі плакала, я ладен був кому-небудь набити пику, а коли ми зібралися на вокзал, щоб найближчим поїздом виїхати додому, не знайшлося ні носильника, ні готельного розсильного, і нам довелося самим нести свої чемодани, що я ненавиджу всією душею. На щастя, на привокзальній площі ми зустріли одного з тих молодих теологів, з якими Марі говорила вранці. Побачивши нас, він почервонів, але взяв у заплаканої Марі з рук її важкий чемодан, а Марі всю дорогу до поїзда пошепки вмовляла його не наживати з нами зайвих неприємностей.

Вийшло все жахливо. Ми пробули в Ерфурті всього-на-всього якихось шість чи сім годин, але встигли зіпсувати стосунки з усіма — і з теологами, і з функціонерами. І коли вже вийшли з поїзда в Бебрі й зупинились у готелі, Марі проплакала всю ніч, а ранком написала листа тому теологу, проте я так і досі не знаю, чи ж він одержав того листа.

Досі я думав, що миритися з Марі та Цюпфнером — останнє діло, але здатися на милість того блідого фанатика й показувати їм «Кардинала» — це вже найпослідуще. У мене ще лишались Лео, Генріх Белен, Моніка Сільвс, Цонерер, мій дідусь та горщик супу у Сабіни Емондс, до того ж я, певно, зможу заробляти потроху, наймаючись глядіти дітей. Я ладен дати письмове зобов’язання не годувати малюків яйцями. Очевидно, для німецьких матерів це просто нестерпно. На все, що люди називають об’єктивною цінністю мистецтва, мені наплювати, але висміювати спостережні ради там, де їх і сліду немає, на мою думку, просто підло.

Одного разу я розучив досить великий номер «Генерал»; довго працював над ним і, нарешті показавши його, досяг того, що в наших колах називають успіхом: тобто, кому слід сміятись — сміялися, а кому слід злоститись — ті злостилися. Та після виступу, коли я, гордо випнувши груди, повернувся до костюмерної, на мене там уже чекала якась старенька, висхла бабуся. Після виступів я завжди нервую, нікого не терплю поряд, крім Марі, а тут сама Марі впустила ту стару в мою костюмерну. Не встиг я й причинити за собою двері, як вона звернулась до мене й заявила, що її чоловік теж був генералом, що він загинув на фронті, але ще до того написав їй листа, в якому просив відмовитись від будь-якої пенсії. «Ви ще дуже молодий, — сказала вона, — але досить дорослий, щоб це зрозуміти...» — і зразу ж вийшла. Після того я вже більше не міг виступати з номером «Генерал». Преса, яка іменує себе «лівою», писала потім, що мене, очевидно, залякала реакція; преса, яка іменує себе «правою», — що я, певно, сам усе зрозумів і не хочу грати на руку комуністам; а незалежна преса писала, що я, мабуть, остаточно відмовився від свого радикалізму і не хочу грати на руку будь-кому. Все це чистісіньке недоумство. Я просто не міг виступати з тим номером, бо мимоволі в моїй уяві одразу ж поставала та маленька бабуся, з якої всі знущаються і сміються, а вона, певно, ледве перебивається з хліба на воду. Коли якесь діло вже не розважає мене, я просто кидаю його. Але втовкмачити це журналістам — дуже складна річ. Їм завжди треба щось підмітити, пронюхатй, а до того ж є досить розповсюджений тип злобливих журналістів, які ніяк не можуть примиритися з тим, що самі не артисти і навіть не мають хисту, щоб працювати «при мистецтві». Таких, звичайно, зраджує нюх, і тоді вони верзуть всяку нісенітницю, особливо в присутності гарненьких молодих дівчат, ще досить наївних, щоб обожнювати першого стрічного газетного партача тільки за те, що він десь має свою трибуну й користується певним впливом. В житті спостерігаються оригінальні форми невизнаної проституції, порівняно з якими власне проституція — чесне ремесло: там за гроші принаймні щось та пропонують.

Навіть цей шлях — шукати порятунку в милосерді продажного кохання — був для мене закритий: грошей у мене не було. А Марі тим часом в одному з римських готелів приміряла свою іспанську мантилью, аби з честю, яка личить її становищу, зобразити first lady німецького католицизму. Повернувшись у Бонн, вона при кожній зручній нагода з’являтиметься в світі, всміхатиметься всім, засідатиме в різних комітетах, відкриватиме виставки релігійного мистецтва і шукатиме собі відповідну кравчиню. Всі жінки, виходячи заміж за боннських чинів, завжди починають з того, що підбирають собі відповідну кравчиню.

Марі, як first lady німецького католицизму, з чашкою чаю або з бокалом коктейлю в руці: «Ви вже бачили того милого, маленького кардинала, що завтра має освятити статую пресвятої діви, створену Крогертом? Ах, в Італії, певно, навіть кардинали справжні кавалери. Просто чудово!»

Я вже не міг навіть шкандибати, буквально повзав, і виповз на балкон вдихнути рідного боннського повітря, — але й це не допомогло. Я вже довго пробув у Бонні, близько двох годин, а через такий час боннське повітря в розумінні зміни клімату вже більше не діє благотворно.

Мені спало на думку, що, власне, завдяки мені Марі лишилась католичкою. В її віруванні бували періоди страшенної кризи — після розчарування Вінкелем, пізніше — Зоммервільдом, а такий суб’єкт, як Блотерт, міг би навіть святого Франціска зробити атеїстом. Марі довгий час навіть до церкви не ходила, зовсім не думала вінчатися зі мною, затялася в своїй упертості і тільки через три роки після нашого виїзду з Бонна пішла нарешті в їхнє «коло», хоча її туди частенько запрошували. Я сказав їй тоді, що розчарування — не поважна причина. Якщо вона в щось вірить — то й тисяча Фредебойлів не зможе похитнути віри, а зрештою — я так і сказав, — зрештою, є ж іще Цюпфнер, який, на мій погляд, хоч трохи бундючний і зовсім не в моєму дусі, але як католик заслуговує довір’я. Я переконував її, що, певно, знайдеться ще чимало справжніх католиків, назвав їй кількох пасторів, проповіді яких я слухав, нагадав про папу, Гері Купера, Алека Гіннеса — і вона, вхопившись за папу Іоаняа та Цюпфнера, знову піднялася на ноги. Як не дивно, але Генріх Белен уже на той час не мав на неї позитивного впливу, навпаки, вона назвала його «брудним типом», при згадці про нього бентежилась, і в мене зародилася підозра, що він пробував «наблизитись» до неї. Я не розпитував її про це, але підозрював серйозно, і, згадуючи економку Генріха, я міг припустити, що він таки «зближається» з дівчатами. Ця думка мені була огидна, але я міг його зрозуміти, як розумів деякі непристойні речі, що траплялися в інтернаті.

Тільки тепер я згадав, що саме я вказав їй на папу та Цюпфнера, аби зміцнити її віру в часи серйозних сумнівів. Тоді я поставився до католицизму абсолютно чесно, і саме в цьому моя помилка, але католицтво Марі здавалося таким природним, що я хотів зберегти це природне в ній. Коли вона просипала, я будив її, аби не спізнилася до церкви. Досить часто викликав для неї таксі, щоб вона вчасно потрапила в церкву, а коли ми бували в протестантських краях, дзвонив у всі кінці по телефону, шукаючи, де служать месу, і Марі завжди підкреслювала, що це «особливо» мило з мого боку, а потім — на тобі: я повинен підписати той проклятий папірець, дати письмове зобов’язання виховувати своїх дітей католиками. Ми частенько говорили про наших дітей. Я з великою радістю ждав дітей, уже балакав зі своїми дітьми, тримав їх на руках, вбивав їм у молоко сирі яйця, мене турбувало тільки те, що нам доведеться кочувати по готелях, а в більшості готелів добре ставляться лише до дітей мільйонерів та королів. На дітей некоролів і немільйонерів, у всякому разі на хлопчиків, завжди гаркають: «Тут тобі не вдома!» І вже цим передбачається, що в дитини є три вади: що вона вдома поводиться по-свинськи, що їй добре тільки тоді, коли вона поводиться по-свинськи, ї, нарешті, що люди в дитинстві ні в якому разі не повинні почувати себе добре. Дівчатка ще мають шанси на ласкаве обходження з ними, їх можуть назвати «миленькими», а на хлопчиків зразу ж гримнуть, якщо поряд немає батька чи матері. Для німців кожен хлопець — невихована дитина, і прикметник «невихований» не обов’язково й вимовляти — він просто зрісся з іменником «хлопчисько». Якби кому-небудь спало на думку скласти список слів, якими користується більшість батьків у розмові з дітьми, він би упевнився, що в порівнянні з ним запас слів «Ілюстрованої газети» — мало не словник братів Грімм. Мине ще небагато часу — і німецькі батьки розмовлятимуть зі своїми дітьми лише мовою фрау Калік: «Ах, як прекрасно!» та «Ах, як огидної» Час від часу вони зважуватимуться й на деякі варіанти мови, наприклад: «Без заперечень!» або «Не сунь носа, куди не слід».

Ми з Марі навіть обговорювали, як будем одягати своїх дітей; вона вважала за краще «світлі, елегантного покрою пальтечка з капюшонами», а я — курточки, бо, на мій погляд, дитина в світлому, елегантно скроєному пальтечку не зможе гратися в калюжі, тоді як курточка більше підходить для хлюпання в калюжі; так, вона — я весь час мріяв про дівчинку — буде тепло зодягнена і взута в зручні черевички: якщо захоче кидати камінці в калюжу, то забризкає собі хіба що ноги, а не пальтечко, а коли черпатиме воду з калюжі якоюсь бляшанкою і вода ненароком проллється, то й тоді не завжди попаде на курточку, а скорше забруднить тільки ноги. Марі дотримувалась тієї думки, що в пальтечку вона все ж буде обережніша, а питання, чи взагалі ми дозволим гратись нашим дітям у калюжах, остаточно так ми й не вирішили. Марі завжди лише всміхалась, ухиляючись від цієї теми, і казала: «Діждемося — побачимо».

Якщо в неї з Цюпфнером будуть діти, вона не зможе одягати їх ні в курточки, ні в елегантно скроєні пальтечка з капюшоном, — їй доведеться випускати своїх дітей на вулицю взагалі без пальт, бо всі види верхнього одягу для дітей вона детально обговорювала зі мною. Говорили ми й про довгі та короткі штанці, про трусики й спідні сорочечки, про шкарпеточки й черевички, — їй доведеться пускати дітей голяком по Бонну, якщо не захоче почувати себе зрадницею і повією. Не уявляю собі й того, чим Марі збирається годувати своїх дітей: ми перебрали з нею всі дитячі продукти і всі методи годування, погодились на тому, що не будем ставити дітей на відгодівлю, наче гусей перед святами, не будемо весь час запихати їх кашею чи заливати молоком. Я не хотів, щоб моїх дітей силували їсти над міру, я з огидою дивився, як Сабіна Емондс напихала своїх перших двох дітей, особливо найстаршу, якій Карл вибрав досить рідкісне ім’я Едельтруд. В прикрому для мене питанні про сирі яйця ми з Марі навіть посперечались, Марі була проти яєць, в суперечці заявила, що це їжа багатіїв, і тут же почервоніла, а я мусив заспокоювати її. Я звик до того, що на мене дивились і ставились до мене не так, як до інших, лише тому, що я походжу з родини буровугільних Шнірів, а Марі тільки двічі сказала дурницю з цього приводу: в той перший день, коли я спустився до неї у кухню, і вдруге — в розмові про яйця. Огидно бути сином багатих батьків, і, звичайно, ще огидніше, коли ти ніколи нічого не мав з того багатства. Вдома нам дуже рідко давали яйця, мати вважала їх «безумовно шкідливими». Едгару Вінекену теж було нелегко, але в протилежному розумінні, його всюди показували й відрекомендовували як сина робітника; навіть деякі священики казали: «Суще дитя робітничої сім’ї», і це звучало так, ніби вони говорили: гляньте на нього, він зовсім не має рогів і на вигляд — людина розумна. Це теж расова проблема, якою колись повинен зайнятись материн «Об’єднаний комітет». Єдиними людьми, хто неупереджено ставився до мене в цьому питанні, були Вінекени та батько Марі. Вони не ставили мені на карб, що я походжу з родини буровугільних Шнірів, і не підносили за це до небес.