Розділ «9»

— Близько до серця? — стомлено повторив я. — А що я маю не надто близько брати до серця?

— Як? — здивувався він. — Хіба ви не читали газети?

— Якої? — спитав я.

— «Голос Бонна», — відповів він.

— Що там — зганили мене? — поцікавився я.

— Куди там, — сказав він, — по-моєму, це скорше некролог. Хочете, я принесу газету й прочитаю вам?

— Ні, спасибі, — мовив я. В голосі юнака звучав справжній садизм.

— Але вам слід проглянути статтю, — наполягав він, — це послужить вам наукою.

Боже мій, та в нього ще й амбіція педагога.

— А хто ж то написав? — поцікавився я.

— Якийсь Костерт, підписався як «наш кореспондент по Рурській області». Блискуче написано, але досить підло.

— Ну звичайно, — зауважив я, — адже він християнин.

— А ви хіба ні?

— Ні, — сказав я. — А вашого батька що ж — немає вдома?

— Він не велів турбувати його, але для вас я охоче потурбую.

Це був перший випадок у моєму житті, коли садизм пішов мені на користь.

— Спасибі, — мовив я.

Я чув, як він поклав трубку на столик, пройшов через кімнату, і тут я знову почув з глибини квартири те знайоме злісне шипіння. Здавалося, ціла родина гадюк пересварилась між собою: дві гадюки чоловічого роду і одна жіночого. Мені завжди неприємно ставати свідком сцени, не призначеної для мого зору чи слуху, а містична властивість відчувати по телефону запахи ні в якому разі не Дає мені радості, скорше вона гнітить мене. З квартири Кінкеля тхнуло таким густим м’ясним бульйоном, ніби там зварили цілого вола. Шипіння в глибині квартири здавалось таким небезпечним, наче син збирався задушити батька або мати — сина. Все це нагадало мені Лаокоона, а що шипіння і лайка (до мене долинали навіть виляски рукопашної сутички, вигуки: «Ах ти, бидло!», «Паршива свиня!») були в квартирі людини, яку називали «сірим кардиналом німецького католицизму», мене аж ніяк не звеселило. Згадав я і того жалюгідного Костерта з Бохума, який, напевне, ще вчора ввечері повис на телефоні, щоб передати свою мазню в редакцію, і все ж сьогодні вранці, мов той побитий пес, шкрябав у мої двері й прикидався «братом во Христі».

Очевидно, Кінкель буквально упирався ногами й руками, щоб не підходити до апарата, а дружина його — я поступово став розпізнавати характер усіх їхніх звуків і рухів — ще запальніше протестувала проти розмови зі мною, тоді як син відмовлявся сказати мені, що він, мовляв, помилився і батька вдома немає. Раптом запала цілковита тиша, така тиша, як буває, коли хтось уже стікає кров’ю; і то була справді тиша смертельної поразки. Згодом я почув, як хтось човгає ногами, почув, як узяли зі столу трубку, і вже думав, що її зараз покладуть на апарат. Я ще точно пам’ятав, де у Кінкеля стоїть телефон: якраз під однією з трьох мадонн у стилі барокко, яку Кінкель завжди вважав найменш цінною. Мені навіть хотілося, щоб він поклав трубку. Стало шкода його: певно, для нього зараз було справжнью мукою говорити зі мною, а сам я вже нічого приємного не ждав від цієї розмови — ні грошей, ні доброї поради. Якби він задихався, подавши голос, може б, моя жалість до нього переважила, але голос Кінкеля пролунав так само гучно та бадьоро, як і завжди. Одного разу хтось порівняв голос його з цілим взводом сурмачів.

— Алло, Шнір, — наче громом оглушило мене, — як прекрасно, що ви подзвонили мені!