Розділ «12»

Вперше вона сказала, що боїться мене, коли ми були в Оснабркжу і я відмовився поїхати з нею в Бонн, а вона будь-що хотіла туди, щоб «дихнути католицьким повітрям». Мені не сподобався цей вислів, я зауважив, що і в Оснабркжу досить католиків, але вона сказала, ніби я не розумію і не хочу зрозуміти її.

Ми жили в Оснабрюку вже два дні, між двома ангажементами, і попереду ще мали три вільні дні. З самого ранку лив дощ, ні в одному кінотеатрі не йшов цікавий для мене фільм, і я навіть не наважився запропонувати їй пограти в «не-гнівайся-друже»: ще напередодні під час гри у Марі був такий вираз обличчя, як у дуже терплячої няньки.

Марі читала, лежачи в постелі, я стояв біля вікна, курив і дивився то на Гамбурзьку вулицю, то на вокзальну площу, де люди перебігали під дощем з вокзалу до трамвайної зупинки. І «тим ділом» ми теж займатись не могли. Марі нездужала. У неї був не те щоб справжній викидень, але щось подібне. Я не розбирався в тому, і ніхто мені не пояснив. У всякому разі, вона гадала, що завагітніла, а тепер уже не було нічого, хоча вранці Марі всього дві години пробула в лікарні. Вона була стомлена, бліда й знервована, і я сказав, що тепер їй, напевно, шкідливо пускатися в таку далеку дорогу поїздом. Мені хотілося знати все детальніше, чи не було їй там боляче, але Марі нічого не розповідала, тільки час від часу плакала, і не так, як звичайно, а якось роздратовано.

У вікно я побачив хлопчака, що йшов зліва вулицею до вокзалу; він промок до нитки і під зливою тримав поперед себе розкритий учнівський портфель. Кришку портфеля відкинув назад і ніс його з таким виразом обличчя, яке я бачив тільки на картинці «Хрещення», де волхви підносять новонародженому Христу ладан, золото і мірру. Я міг розгледіти навіть мокрі, розбухлі од води обкладинки книжок. Вираз обличчя хлопця нагадав мені Генрієтту: цілковите самозречення, урочиста задума. Марі спитала мене з ліжка:

— Про що ти думаєш?

— Ні про що, — відповів я.

Я ще бачив, як хлопчина повільно перетнув привокзальну площу, потім зник у вокзалі, і мені стало страшно за нього; за чверть години такого блаженства він буде хвилин п’ять гірко розплачуватись: розгнівана мати, засмучений батько, вдома немає грошей на нові книги й зошити...

— Про що ти думаєш? — знову спитала Марі.

Я хотів був уже сказати «ні про що», але потім згадав хлопчика й почав розповідати, про що думав: як хлопець прийде додому, в якесь приміське село, і як йому, мабуть, доведеться брехати, бо ніхто не повірить, що справді сталося. Він скаже, що посковзнувся, що портфель випав у нього з рук у калюжу або що на хвилинку поставив його на землю, та випадково якраз під ринву, а тут несподівано полилась вода — і прямо в портфель. Я розповідав усе це Марі тихим, монотонним голосом, а вона раптом озвалася з ліжка:

— До чого все це? Навіщо ти розповідаєш мені такі дурниці?

— Бо я думав саме про це, коли ти мене запитала.

Вона мені не повірила, і я розсердився. Ми ніколи не брехали одне одному і не звинувачували одне одного в брехні. Я так розсердився, що змусив її встати, взути черевики й побігти зі мною на вокзал. Поспішаючи, я забув парасольку, ми добре промокли, але на вокзалі того хлопця не знайшли. Обійшли зал чекання, заглянули навіть до бюро обслуговування пасажирів, нарешті я спитав у контролера при виході, чи не відійшов який поїзд за останні хвилини. Той відповів: так, відійшов до Бомте, дві хвилини тому. Я запитав, чи не проходив тут хлопчик, мокрий увесь, білявий, такого-то зросту, а той підозріливо спитав:

— Навіщо це вам? Він щось накоїв?

— Ні, — пояснив я, — ми лиш хотіли б знати, чи поїхав він тим поїздом.

Обоє ми, я і Марі, були мокрі, і службовець недовірливо оглянув нас з голови до ніг.

— Ви рейнландець? — запитав. Це прозвучало так, ніби він цікавився, чи був я під судом.

— Так, — підтвердив я.

— Такі довідки я можу давати тільки з дозволу начальства, — сказав він.

Певно, він мав колись неприємності через рейнландця, очевидно, на військовій службі. Я знав робітника сцени, якого на військовій службі одурив якийсь берлінець, і відтоді кожний берлінець і кожна берлінка стали його особистими ворогами. Під час виступу однієї берлінської актриси він несподівано вимкнув світло, вона оступилась і зламала собі ногу. Вина робітника не була доведена, сказали просто: «Коротке замикання», але я певний, що робітник вимкнув світло тільки тому, що дівчина була з Берліна, а його колись у вермахті обдурив саме берлінець. Той службовець при виході так подивився на мене, що мені аж моторошно стало.