Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

Колись вона проказала б молитву, але ті часи минули, а їй так потрібна була підтримка.

— Допоможіть мені мовчати, якщо вони схоплять мене, — провадила вона, уткнувшись ротом у траву. — Допоможи мені мовчати, Енріке. Допоможи мовчати, Вісенте, до самого кінця.

Вона чула, як позад неї посуваються ті — немов нагоничі, коли ото полюють зайців. Вони йшли широким стрілецьким цепом, освітлюючи бур'яни електричними ліхтариками.

— О Енріке, — мовила вона, — допоможи мені!

Вона розчепила руки і, забравши їх з потилиці, простягла обабіч себе. «Так буде краще. Якщо я побіжу, вони почнуть стріляти. Так простіше».

Вона поволі звелася на ноги й побігла просто на ту машину. Промінь прожектора освітив її з голови до ніг, і вона бігла, не бачачи нічого, крім його ясно-білого, сліпучого ока. їй здавалося, що так буде краще.

Позаду неї щось кричали. Але ніхто не стріляв. Тоді хтось ухопив її, і вона впала. Лежала й чула, як той відсапуєгься.

Ще хтось підхопив її під руки й поставив на землю. Потім, тримаючи з обох боків, вони повели її до машини. Вони не чинили ніяких грубощів, але вперто вели її до машини.

— Ні,— мовила вона. — Ні. Ні.

— Це сестра Вісенте Ітурбе, — сказав лейтенант. — Вона може бути корисна.

— Її вже допитували, — озвався інший голос.

— По-справжньому ще не допитували.

— Ні,— сказала вона. — Ні. Ні.— Потім голосніше: — Допоможи мені, Вісенте. Допоможи мені, Енріке.

— Вони вже мертві,— мовив хтось. — Вони тобі не допоможуть. Не будь дурною.

— Неправда, — відказала вона. — Вони мені допоможуть. Вони й мертві допоможуть мені. Так, так. Наші мертві допоможуть мені.

— То подивись на свого Енріке, — сказав лейтенант. — Побачиш, чи він тобі допоможе. Онде він у багажнику.

— Він уже допомагає мені,— промовила дівчина Марія. — Хіба ви не бачите, що він уже допомагає мені? Дякую тобі, Енріке. Дякую, дякую тобі.

— Годі,— мовив лейтенант. — Вона збожеволіла. Четверо нехай залишаються охороняти зброю, ми пришлемо по неї вантажну машину. А цю навіжену повеземо до штабу. Там вона все викладе.

— Ні,— сказала Марія, хапаючи його за рукав. — Хіба ви не бачите, що вони всі мені допомагають?

— Дурниці,— відказав лейтенант. — Ти просто з глузду з'їхала.