Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

— Давно б слід було піти.

— Поцілуй мене, Енріке.

— Ми обережно, — мовив він.

І потім — у темряві на ліжку, заплющивши очі, обережно прилаштовуючись і відчуваючи на своїх вустах її вуста, і щастя без болю, і те, що ти вдома й немає болю, дома й живий і немає болю, і що тебе кохають і немає болю, і ота порожнеча, що була в їхньому коханні, уже заповнилась, і вуста їхні злиті в темряві, і вони щасливі, щасливі, у тій гарячій темряві, вони вдома, і немає болю, аж раптом — пронизливе виття сирени, і знову біль, нестерпний біль, і то справжня сирена, а не радіо. Та не одна сирена. їх дві. І вони наближаються з обох кінців вулиці.

Він повернув голову, тоді підвівся. Подумав: не довго випало побути вдома.

— Виходь через задні двері й на пустирище, — звелів він. — Іди, а я буду відстрілюватися звідси й відверну їхню увагу.

— Ні, йди ти, — заперечила вона. — Прошу тебе. Я сама залишуся й буду відстрілюватись, і тоді вони думатимуть, що ти ще тут.

— Слухай, — мовив він. — Ми підемо обоє. Тут нема чого захищати. Вся ця зброя ні до чого. Краще піти.

Ні, я залишуся, — сказала вона. — Я захищатиму тебе.

Вона простягла руку до його кобури, але він ляснув її по щоці.

— Ходім. Облиш ці дурниці. Ходім.

Вони спустилися вниз, і він відчував її позаду за собою. Тоді відчинив двері, і обоє вийшли в темряву. Він обернувся і замкнув двері.

— Тікай, Маріє,— сказав він. — Отуди, через пустирище. Ну ж бо!

— Я хочу з тобою.

Він знову ляснув її по щоці.

— Тікай. Потім падай у бур'яни і повзи. Пробач мені, Маріє. Але йди вже. Я подамся в інший бік. Тікай, — сказав він. — Та тікай же, хай тобі чорт!

Вони воднораз шаснули у буйні бур'яни. Він пробіг кроків двадцять, а потім, коли поліційні машини спинилися перед будинком, припав до землі й поповз.

Він уперто продирався крізь густий бур'ян, і обличчя йому всипав квітковий пилок, а будяки боляче кололи руки й ноги; і Тоді він почув, як ті обходять будинок. Ось уже оточили його.

Він уперто повз далі, напружено думаючи, не зважаючи на біль.

«Чому сирени? Чому немає машини на задвірках? Чому немає ліхтаря чи прожектора на пустирищі? Авжеж, кубинці,— думав він. — Це ж якими треба бути пихатими дурнями. Мабуть’, певні, що в будинку нікого нема. То й приїхали забрати зброю. Але чому сирени?»