Розділ «ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ІСПАНІЇ»

Він почув, як ламали двері. Гомоніли коло будинку. Потім хтось там двічі свиснув, і він поповз далі.

«От дурні,— подумав він. — Але вони вже, мабуть, знайшли кошик і тарілки. Нікчемні людці. Навіть облаву як слід провести нездатні».

Він уже доповз мало не до протилежного краю пустирища. Тепер йому треба було підвестись і перебігти вулицю, за якою стояли будинки. Поки він повз, біль не дуже дошкуляв йому. Енріке вже навчився пристосовуватись майже до будь-якого руху. Гострого болю завдавали тільки різкі порухи, і тепер він боявся підвестись.

Не виповзаючи з бур'янів, він став на одне коліно, перетерпів напад болю, а тоді викликав ще, один такий же напад, підтягаючи друге коліно, перш ніж звестися на ноги.

У ту мить, як він метнувся через вулицю до найближчого будинку, клацнув прожектор і одразу ж упіймав його своїм широким променем. Засліплений яскравим світлом, він розрізняв тільки темряву обабіч тієї білої смуги.

Прожектор світив з поліційної машини, що приїхала тихцем, без сирени, і стала на задньому розі пустирища.

Коли Енріке тонким, чітко окресленим силуетом випростався назустріч прожекторові й сягнув рукою по револьвер, із затемненої машини пролунала автоматна черга. Відчуття було таке, наче б'ють кийком по грудях, та болю завдав тільки перший удар. Решта озвалися немов відголосками.

Він повалився долілиць у бур'ян, і в ту коротку мить, поки він падав, а може, ще в попередню, між спалахом світла й першою кулею, у нього майнула лише одна, остання думка: «Ні, не такі вони дурні. Ще, гляди, й пуття з них буде».

Якби йому вистачило часу ще на одну думку, він, напевно, побажав би, щоб хоч на другому розі з цього краю пустирища не було машини. Але й там стояла машина, і її прожектор уже нишпорив по пустирищу. Широкий промінь просвічував бур'яйи, серед яких затаїлася Марія. А в темній машині автоматники вели за ним рифлені стволи своїх безвідмовних потворних «томпсонів».

Під деревом у темряві за тією машиною стояв негр. На ньому був солом'яний капелюх і вовняна куртка. На грудях під сорочкою висіло намисто з амулетів. Він спокійно стояв, спостерігаючи, як працює прожектор.

Тим часом прожектор і далі промацував пустирище, де, розплатавшись і уткнувши підборіддя в землю, лежала дівчйна.

Вона не зрушила з місця відтоді, як почула автоматну чергу. Лежала й відчувала, як б'ється об землю її серце.

— Ти бачиш її? — спитав хтось у машині.

— Треба прочесати всі бур'яни, — сказав лейтенант. — Hola! [106] — гукнув він до негра, що стояв під деревом. — Біжи-но до будинку й скажи, нехай вони йдуть сюди до нас цепом через пустирище. Ти певен, що їх тільки двоє?

— Тільки двоє,— спокійно відповів негр. — Одного вже нема.

— Катай.

— Слухаюсь, сеньйоре лейтенанте, — сказав негр.

Притримуючи обома руками свій капелюх, він побіг краєм пустирища до будинку, де вже яскраво світилися всі вікна.

Дівчина лежала в бур'янах, зчепивши руки на потилиці.

— Допоможіть мені все це знести, — промовила вона у траву, ні до кого не звертаючись, бо нікого поруч не було. Потім нараз заплакала й знову сказала: — Допоможи мені, Вісенте. Допоможи мені, Феліпе. Допоможи мені, Чучо. Допоможи мені, Артуро. І ти, Енріке, допоможи мені…