Розділ «МАЄШ І НЕ МАЄШ»

Один кінь бився в упряжі на землі, другий несамовито шарпав головою.

Один із хлопців вистрелив з-за фургона, й куля зрикошетила від тротуару. Негр із автоматом, припавши щокою до бруку, випустив чергу під фургон — і таки поцілив, бо за фургоном один упав головою на бруківку. Він корчився, обхопивши голову руками, і шофер вистрелив у нього з обріза; негр тим часом перезаряджав автомат. Але шофер схибив, картеч заляпала тротуар срібними краплями.

Другий хлопець за ноги відтяг пораненого за фургон, і я побачив, як негр знову притискається щокою до бруку, лаштуючись стріляти. Але тут мій Панчо виступив з-за фургона й прокрався вперед, ховаючись за конем, який ще стояв. Потім він відійшов на крок від коня, блідий, мов брудне простирадло, і вгатив у шофера кулю зі свого великого парабелума, який для певності тримав обома руками. Ідучи вперед, він стріляв у негра- два перельоти, один недоліт.

Він влучив у шину — я побачив, як розлетілася курява, коли з камери вихопилось повітря — і негр, підпустивши Панчо на десять кроків, поцілив його в живіт зі свого «томмі» — певно, останньою кулею, бо я побачив, як він одкинув автомат, — і мій Панчо важко осів на бруківку, а тоді впав долілиць. Він намагався підвестись, усе ще не випускаючи з рук парабелума, але не міг підняти голову, і тут негр схопив обріз, що лежав біля Колеса машини, поряд із шофером, і зніс Панчо півчерепа. А нехай йому, тому негрові!

Я ковтнув із першої ж пляшки, яка потрапила під руку, — хоч убийте, не знаю, що в ній було. Від побаченого мене нудило. Пригнувшись, я прослизнув за стойкою на кухню й чорним ходом вибрався надвір. Потім обійшов площу, навіть не глянувши на юрбу, що збиралася перед кафе, проминув браму, пройшов причалом і стрибнув у човен.

Клієнт, що нас підрядив, уже чекав. Я розповів йому, що сталося.

— Де Едді? — спитав Джонсон, той самий клієнт, що нас підрядив.

— Відколи знялася стрілянина, я його не бачив.

— Може, його поранило?

— Та ні! Я ж вам казав, у кафе кулі побили тільки виставку пляшок. Це коли машина під'їхала до них іззаду. Коли того першого хлопця поклали просто під вікном. Вони їхали під таким кутом…

— Звідки ви все це так добре знаєте? — спитав він.

— Я був там, — відповів я.

Тут, підвівши голову, я побачив, що причалом іде Едді, ще худіший і задрипаніший, ніж завжди. Йшов він так, наче всі суглоби в нього були розхитані.

— Ось і він.

Вигляд Едді мав поганий. Уранці він завжди виглядав погано, але сьогодні на нього просто страшно було дивитись.

— Де ти був? — спитав я його.

— Та на підлозі.

— Ви теж усе бачили? — спитав його Джонсон.

— Не треба про це, містере Джонсон, — попросив Едді.— Мене нудить на саму згадку.

— А ви б випили, — сказав йому Джонсон. Потім до мене: — То як, рушаємо?