Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— І носороги, — докинув він.

— Хапана! — відказав М’Кола уже зі страдницьким виразом.

— На тих пагорбах багато буйволів, — переклав Дід слова Римлянина, що схвильовано підхопився на ноги й показував кудись за хижки.

— Хапана! Хапана! Хапана! — рішуче заперечував М'Кола. — Ще пива? — спитав він, відкладаючи ножа.

— Ну гаразд, гаразд, я жартував.

М'Кола присів біля мене й заговорив, намагаючись пояснити щось. Назвав ім’я Старого — мабуть, казав, що Старому це б не сподобалось, що він не дозволив би.

— То я тільки пожартував, — сказав я по-англійському й додав мовою суахілі: — Завтра на антилоп?

— Так, — радісно погодився він. — На антилоп.

А потім ми з Римлянином довго розмовляли: я говорив по-іспанськи, а він не знаю вже по-якому, і отак ми з ним, здається, виробили план дій на завтрашній день.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Не пам'ятаю, чи лягав я спати тієї ночі, пригадую тільки, що сидів проти багаття в сірих досвітніх сутінках із кухлем гарячого чаю в руці, а мій сніданок на рожні мав не дуже привабливий вигляд, бо весь був у попелі. Поряд стояв Римлянин і виголошував промову; він підкріплював її жестами, зверненими туди, де вже займалося на світ, і я, пам'я-їаю, ще подумав: невже цей балакун пропатякав цілісіньку ніч?

Шкури з голів куду лежали на землі, щедро посипані сіллю, а черепи з рогами були прихилені до дерев'яної стіни хижки. М'Кола почав згортати шкури. Камау приніс мені консерви, і я звелів йому відкрити бляшанку з компотом. Було ще холодно після ночі, і я швиденько поїв консервованих фруктів із солодким прохолодним соком. Випив іще кухоль чаю, зайшов до намету, одягся й перевзувся. Усі були готові вирушати. Римлянин сказав, що ми повернемося надвечір.

За провідника мав бути брат Римлянина. Як я зрозумів, сам Римлянин вирішив вистежити стадо чорних антилоп, а нам випало вистежити друге. Ми вирушили; попереду ступав брат Римлянина в тозі й зі списом у руці, за ним — я зі спрінгфілдом на ремені й цейсівським біноклем у кишені. А за нами М'Кола біноклем Старого через одне плече, флягою через друге, Мисливським ножем, точильним каменем, запасною коробкою

патронів і плитками шоколаду в кишенях та рушницею за спиною, Дід з фотоапаратом, Геррік з кінокамерою і вандеробо-масай зі списом, луком і стрілами.

Щойно ми попрощалися з Римлянином і вийшли за колючу загорожу, як у прогалині між пагорбів встало сонце й осяяло поле, хижки та голубі пагорби. День мав бути погідний і безхмарний.

Брат Римлянина повів нас через густі зарості, де наш одяг миттю промок, тоді через рідкий ліс, далі — по крутому схилу, аж поки ми не опинилися на вершині пагорба, що височів край того поля, де ми стали табором. Звідси ми пішли зручною рівною стежкою через інші, ще не освітлені сонцем, пагорби. Трохи сонний, я втішався вранішньою прохолодою, ступав майже машинально і вже починав непокоїтись, що нас надто багато і ми неминуче переполохаємо дичину, хоч кожен і намагався йти якомога тихіше. Раптом на стежці з'явилося двоє людей; вони йшли нам назустріч.

Попереду йшов високий, гарний чоловік, обличчям схожий на нашого Римлянина, але не такий благородний на вигляд, у тозі, з луком і сагайдаком, а за ним — його дружина, напрочуд вродлива, скромна, жіночна, в коричневій вичиненій шкурі,

з намистом із мідних кілець на шиї і з силою таких самих дротяних кілець на руках і кісточках. Ми зупинилися, привіталися, і наш провідник заговорив зі своїм, мабуть, одноплемінником, що мав вигляд людини, яка поспішає на службу. Поки вони обмінювались швидкими запитаннями й відповідями, я розглядав молоду й, видно, недавно заміжню жінку: вона стояла, напівобернувшись до нас, і я бачив її гарні видовжені груди й стрункі, шоколадного кольору ноги, але чоловік щось різко кинув їй, тоді мовив іще щось тихим, але владним голосом, і вона обійшла нас, опустивши очі, й попрямувала сама стежкою, якою ми прийшли; ми всі дивились їй вслід. Я зрозумів, що її чоловік має приєднатися до нас. Цього ранку він бачив чорних антилоп і тепер неохоче, явно невдоволений тим, що залишає без нагляду дружину-красуню, котру ми щойно пасли очима, повів нас праворуч другою втоптаною й рівною лісовою стежкою. Усе довкола нагадувало мені осінній американський пейзаж, де так і чекаєш, що ось-ось з-під ніг випурхне куріпка й, лопочучи крильми, полетить на сусідній пагорб або каменем упаде в долину.

Ми й справді вигнали зграю куріпок; я стежив за їхнім летом і думав, що природа в усьому світі та сама, а всі мисливці однакові. Невдовзі ми помітили біля нашої стежки свіжий слід куду, а трохи далі, в іще сонному ранковому лісі без підліска, де перші сонячні промені вже пробивалися крізь крони

дерев, нам трапилися слонячі сліди, величезні, в цілий обхват, і щонайменше з фут завглибшки, які завжди сприймаються, дас диво. Тут, судячи з усього, після дощу пройшов слон-самець. Дивлячись на слід, що тягся через мальовничий ліс, я додумав, що колись на землі жили й мамонти — серед пагорбів південного Іллінойсу вони залишали такі самі сліди. Та ба: Америка — стародавня країна, і велика дичина там уже попереводилась.