Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

М'Кола тільки всміхався й хитав головою, дивлячись, як ми п’ємо. Я сидів, прихилившись спиною до дерева, дивився, як вітер жене хмари, й пив пиво просто з пляшки. Так воно довше було холодним та й взагалі краще смакувало. За якусь хвилину Старий і Мама вже спали, а я знов узявся за Толстого, став перечитувати «Козаків». Чудова повість!

Коли вони прокинулися, ми поснідали хлібом з холодним м'ясом та гірчицею, відкрили банку консервованих слив і випили третю — останню — пляшку пива. Потім почитали знову, й усі троє лягли спати. Я прокинувся, бо захотів пити, й почав відкручувати ковпачок на флязі з водою, коли раптом почув форкання носорога і тріск кущів біля струмка. Старий не спав і теж зачув шум; ми схопили рушниці й мовчки кинулися туди, звідки чувся шум. М'Кола розшукав слід. Носоріг ішов угору понад, струмком, а потім, почувши нас десь ярдів за тридцять, побіг геть. Ми не могли йти по сліду, бо вітер був би нам в спину, тому зробили гак від струмка й повернулися до згарища, заходячи звірові спереду, згори, а вже звідти, проти вітру, обережно густим чагарником рушили до струмка. Але носоріг уже зник. Нарешті Друпі знайшов слід: носоріг перебрів на другий берег і подався в пагорби. Судячи зі сліду, він був не дуже великий.

До табору було ще далеко, щонайменше чотири години ходу, ї то здебільшого вгору по схилу, але спершу треба було вибратися з глибокої ущелини, до того ж ми мали вистежити поране-його буйвола. Тим-то, повернувшись до згарища, ми вирішили забрати з собою Маму й рушати далі. Спека ще не спадала, але сонце вже стояло на вечірньому прузі, тож добру частину дороги ми мали пройти звіриною стежкою високим, добре затіненим берегом струмка. Коли ми повернулися, Мама вдавано обурилась: мовляв, пішли отак, а її покинули. Але то вона тільки дражнила нас.

Ми вирушили: Друпі й тубілець зі списом повели нас затіненою звіриною стежкою, яку сонце, пробиваючись крізь листя, Цяткувало яскравими плямками. Та, замість свіжого ранкового лісового запаху, в ніс ударив гидкий сморід, наче десь нагидили коти.

— Що це так смердить? — спитав я пошепки Старого.

— Бабуїни, — відповів він.

Цілий гурт цих мавп пройшов перед нами, і їхній послід був скрізь. Ми прийшли туди, де з очерету повискакували носороги та буйвіл, і я визначив місце, де, на мою думку, стояв буйвіл, коли я вистрелив. М'Кола й Друпі нишпорили довкола, мов ті собаки-шукачі, і мені здавалося, що вони зайшли принаймні на п'ятдесят ярдів вище, ніж треба, коли Друпі підняв із землі й показав нам якийсь листок.

— Він побачив кров, — сказав Старий.

Ми підійшли туди. На траві було багато крові, вже почорнілої, і чітко вирізнявся слід. Друпі й М'Кола рушили обабіч слі-ду, урочисто вказуючи довгими стеблинками на кожну пляму крові. Я завжди вважав, що краще одному слідопитові рухатися повільно, а другому піти вперед, але вони ступали поряд, нахиливши голови, вказуючи на кожну висохлу крапельку своїми стеблинками, і щоразу, коли, згубивши слід, знову знаходили його, то нахилялися зірвати травинку або листок із темною плямкою. Я йшов за ними з спрінгфілдом, за мною — Старий, а за ним — Мама. Друпі ніс мою дубельтівку, а Старий тримав свій карабін. М'Кола ніс за спиною Мамин манліхер. Ніхто не мовив і слова, як люди, заклопотані серйозною справою. Там, де буйвіл пробирався у високій траві, на травинках обабіч видніли плями крові. Отже, куля пройшла навиліт. Тепер уже важко було визначити колір, свіжої крові, тож напочатку я тішив себе сподіваннями, що прострелив буйволові легені. Але згодом ми побачили на камінні послід із кров'ю, а далі буйвіл залишав такий кривавий послід усюди, де тільки видирався по схилу. Скидалося на те, що куля пробила кишки або шлунок. І я відчував сором.

— Якщо він кинеться на нас, то не турбуйтеся за Друпі та інших, — тихо мовив Старий. — Вони встигнуть врятуватися. Спиніть його кулею.

— Бабахну йому просто в морду, — відповів я.

— Тільки без фокусів, — сказав Старий.

А слід ішов усе вище, потім двічі зробив коло, тоді безладно закривуляв між скелями. В одному місці він сходив до річки, перетинав одну з її приток, потім знову вертався на той самий берег і вився поміж дерев.

— Мабуть, ми знайдемо його мертвим, — шепнув я Старому.

Побачивши цей безцільний гак, що його зробив буйвіл, я

уявив собі, як він плентав тут, тяжко поранений, готовий от-от упасти.

— Сподіваюсь, — відповів Старий.

Але слід вів далі й далі, трава все рідшала, й шукати буйвола ставало дедалі важче. Тепер я вже не бачив відбитків ра-'тяць, а вгадував його шлях тільки за темними блискучими висохлими бризками крові на камінні. Кілька разів ми зовсім губили слід, і тоді всі троє починали нишпорити довкола; врешті хтось віднаходив його, кидав пошепки: «Даму», — і ми йшли да-ді. Нарешті слід, спускаючись по осяяному останніми променями сонця скелястому схилу, привів нас на берег до довгої і широкої смуги сухого очерету. Тут очерет був ще вищий і товщий, ніж навіть на болоті, звідки буйвіл вискочив уранці, і ми помітили кілька звіриних стежок, що пірнали в нього.

— Краще мемсаїб туди не ходити, — сказав Старий.

— Нехай лишається тут із М'Колою, — погодився я.