Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Я простяг бінокля Мамі.

— Я і так бачу його, — відмовилася вона від бінокля. — Ох же й великий!

— Він може кинутися на нас, — сказав Старий. — Отоді вже вам доведеться стріляти.

Тим часом, поки ми дивилися на цього, з-за великого дерева з кучерявою верхівкою з'явився ще один носоріг, трохи менший.

— їй-богу, маля, — мовив Старий. — А то самиця. Добре, що ви не вистрелили. Вона б напевно кинулася на нас.

— Та сама самиця? — пошепки спитав я.

— Ні. У тієї був здоровенний ріг.

Нас охопило нервове збудження, якась хмільна веселість, як ото завжди при надмірі дичини. Таке почуття з'являється, коли рідкісна дичина або риба раптом трапиться в такій неймовірній кількості.

— Подивіться лишень на неї. Вона відчуває, що щось негаразд. Дарма що не бачить і не чує нас.

— Але ж вона чула постріли.

— Вона здогадується, що люди поблизу, тільки ще не зрозуміла, де саме.

Самиця, така велика й така смішна, що нею можна було за-милуватися, стояла просто перед нами, і я прицілився їй у груди.

— Чудова мішень!

— Кращої годі й шукати! — погодився Старий.

— То що будемо робити? — спитала Мама. Вона була практична жінка.

— Обійдемо її,— відповів Старий.

— Якщо ми пройдемо низом, вона навряд чи нас почує.

— Хтозна, — відказав Старий. — Головне, щоб не напала.

Але вона на нас не напала, а тільки похилила голову й побрела вгору схилом разом із своїм майже дорослим малям.

— А тепер, — мовив Старий, — нехай Друпі йде вперед і пошукає сліди самця. А ми поки що почекаємо тут.