Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Ми посідали в холодку; Друпі пішов одним берегом струмка, а місцевий провідник — другим. А коли повернулись, то повідомили, що носоріг пішов понад струмком униз.

— Чи не помітив котрийсь із вас, який у нього ріг? — спитав я.

— Друпі каже, що великий.

М'Кола пройшов кілька кроків угору по схилу. Раптом він пригнувся й помахав нам рукою.

— Нюаті,— сказав він, приставивши руку дашком до лоба.

— Де? — спитав Старий.

М'Кола показав, пригнувся ще нижче, і, коли ми підповзли до нього, простяг мені бінокля. Буйволи були нижче за течією, далеко від нас, на верхньому виступі одного із схилів у кінці ущелини: спершу ми нарахували шість, а тоді й вісім буйволів, чорних, з дебелими шиями й лискучими рогами. Одні паслись, інші стояли, піднявши голови й озираючись.

— Он той — самець, — сказав Старий, дивлячись у бінокль.

— Котрий?

— Другий праворуч.

— А мені вони всі видаються самцями.

— Бо далеко. А той справа — гарний бик. А тепер давайте перейдемо струмок і спробуємо підібратися до них згори.

— А вони не підуть геть?

— Ні. Найімовірніше, зійдуть до води, коли зробиться спечно.

— То ходімо.

Ми перебралися через струмок, перестрибуючи з одного поваленого стовбура на другий, і на протилежному березі побачили добре протоптану звірину стежку, яка понад берегом ішла дещо вище по схилу в холодку під густим шатром дерев. Ми крокували нею швидко й тихо; струмок під нами майже ховався за запоною листя. Був ранній ранок, але вже зривався вітер, і над нашими головами шелестіло листя. Ми перебралися через виярок, що спускався до струмка, й заглибились у густий чагарник, щоб не помітили буйволи, потім вийшли за деревами на галявку і поза широкою скелею зійшли на пагорб, щоб наблизитись до череди згори. Ми спинилися за цією скелею; я, обливаючись потом, заткнув носовичка під капелюха й послав Друпі на розвідку. Невдовзі він повернувся й сказав, що буйволи зникли. Нам не було їх видно згори, отож ми перетнули виярок і схил пагорба, щоб перейняти їх на шляху до води. Наступний схил був випалений, і на його підніжжі стирчав обгорілий чагарник. На попелі видніли сліди буйволів, що вели в густі зарості. Тут хаща була непрохідна та ще й переплетена ліанами. Слідів униз понад струмком не було видно, з чого ми зробили висновок, що буйволи вже на березі струмка, на тому місці, яке ми бачили зі звіриної стежки. Старий сказав, що тут у нас нічого не вийде. Дерева росли так густо, що коли б ми і вигнали буйволів, стріляти однаково було б марно. Бо не можна буде «відрізнити самців від самиць, сказав він. Буде видно тільки суцільну чорну масу. Старий самець сірий, а хороший стадний самець чорний, як і самиця. Тож, вигнавши їх тут, ми тільки зашкодимо справі.

Була вже десята година, й на відкритій місцині ставало жарко, сонце пекло згори, а вітер здіймав довкола хмари попелу. Усе живе забирається в такий час у гущавину. Отож і ми вирішили знайти затінок, де б можна було полежати й почитати в холодку, далі поснідати й так перебути жарку пору дня.

Минувши пожарище, ми зійшли до струмка й спинилися, геть мокрі, під високими тінистими деревами. Подіставали з тюків шкіряні куртки й дощовики, порозстеляли їх на траві під деревами, щоб можна було сидіти, спершись спинами об стовбури. Мама дістала книжки, а М'Кола розпалив невеличке багаття й заходився кип'ятити на чай воду.

Вітер шумів високо в листі. В затінку було прохолодно, та досить було виткнутися на сонце чи виставити руку або ногу, як сонце давалося взнаки. Друпі пішов на розвідку вниз понад струмком; ми лежали й читали, і я чув, як насувається спека, сушить росу, нагріває листя, а сонце прогріває воду струмка.

Мама читала книжку, яка їй не подобалась, — «Іспанське золото» Джорджа А. Бірмінгема. У мене все ще були «Севастопольські оповідання» Толстого, і в тому самому томі я прочитав чудову повість «Козаки». У ній розповідалося про літню спеку, комарів, ліс — такий різний у різні пори року — та річку, що її переходили татари, вчиняючи набіги, одне слово, я знову опинився в тодішній Росії.