Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— Спитаймо в Друпі, яка та долина.

Друпі не знав, але провідник зі списом сказав, що долина кам'яниста і майже непрохідна там, де потік спадає в ущелину. На його думку, з вантажем ми там не пройдемо. Тож ми відмовилися від свого задуму.

— І все ж саме так треба мандрувати, — мовив Старий. — Носії обходяться дешевше, ніж бензин.

А чи не можна буде зробити кілька піших походів, повернувшись із цього полювання? — спитала Мама.

— Можна, — відповів Старий. — Але по великого носорога тре-а буде йти аж на гору Кенія. Отам ви вполюєте такого як слід. КУДУ тут рідкість. Вони знову-таки водяться в Кенії, в Калалі, тож їдьмо туди. А тоді, якщо все буде гаразд, ще встигнемо' спуститися в Хандені й пополювати чорних антилоп.

— Ну, час рушати, — мовив я, не рухаючись з місця.

Ми вже давно змирилися з Карловим носорогом. І раділи, що він убив такого, і все стало на своє місце. Може, він уже вполював і сернобика. Мабуть, думав я. Славний хлопець цей Карл, і добре, що він настріляв більше за мене.

— Як ти себе почуваєш, моя бідолашна Мамо?

— Чудово. Звісно, я б охоче перепочила, бо дуже стомилися ноги. Але мені подобається таке полювання.

— То давайте вернемось, поїмо, а тоді підемо на рівнину,

Ввечері ми спинилися на місці нашого старого табору в Муту-Умбу, під великими деревами, неподалік від дороги. Тут ми колись уперше стали табором в Африці, і дерева були такі самі височезні, гіллясті й яскраво-зелені, струмок — такий самий чистий і швидкий, а місцина — така сама гарна, як і того першого разу. Хіба тільки ночі стали задушливіші, дорога вкрилася товстим шаром пилу, а ми вже встигли побачити чимало нових місць.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

До долини Ріфт ми добувалися червонястою піщаною дорогою через високе плато, потім угору і вниз через порослі чагарником пагорби й далі лісистим схилом аж до краю ущелини, звідки видно було рівнину внизу, темний ліс і довге, мілке при берегах озеро Маньяра, всипане в своєму дальньому кінці безліччю рожевих цяточок — то стояли у воді фламінго. Далі дорога стрімко збігала лісом униз, ішла по рівному дну долини повз оточені лісом оброблені ділянки, на яких зеленів маїс, банани та якісь не знайомі мені дерева, повз індійську крамничку й численні хижки, через два містки над прозорими бистрими потічками й знову лісом, тепер уже рідшим, із широкими галявинами, поки ки не звернули на бічну дорогу, курну й вибоїсту, — вона привела нас крізь чагарники до тінистого табору Му-ту-Умбу.

Увечері, коли ми попоїли й смеркло, фламінго знялися в повітря. Зачувся шум, схожий на посвист качиних крил, коли зграя летить вдосвіта, тільки більш голосний, протяглий і розмірений.

Ми зі Старим трошки хильнули, Мама була стомлена, а Карл знову ходив похмурий. Ми зіпсували йому радість від носорога, а тепер, коли це вже минуло, він боявся, що йому не пощастить у полюванні на сернобика. Та й тоді вони зустрілися не з леопардом, а з левом, здоровенним, чорногривим, який ніяк не хотів іти від туші носорога, коли назавтра вони прийшли туди — стріляти ж у нього не виходило, бо то був якийсь лев'ячий заповідник.

— От прикрість! — мовив я і спробував засмутитися, однак почував себе надто весело, щоб поділяти чийсь кепський настрій; тож ми зі Старим, украй стомлені, сиділи, попивали віскі з содовою і розмовляли.

Другого дня ми вистежували сернобиків у сухій і курній ДОЛИНІ Ріфт, аж ось помітили далеко за пагорбами табун, — трохи вище масайського села. Сернобики були схожі на масайських ослів, якби не гарні й прямі, поставлені навскіс чорні роги, і всі, як один, видавались чудовими. Та, придивившись уважніше, я помітив, що два чи три самці виглядали краще за інших; сидячи на землі, я вибрав, як мені здавалося, найгарнішого, і, коли табун розтягся вервечкою, прицілився й вистрелив. Я чув, як ляснула куля, бачив, як сернобик відбіг від інших і став дедалі швидше кружляти, й зрозумів, що влучив. І більше не стріляв.

Як потім виявилось, Карл вибрав собі того самого. А я не знав і вистрелив, корисливо прагнучи бодай цього разу вполювати кращу здобич; усе ж Карл, перш ніж тварини втекли, збивши за собою хмару сірої куряви, убив і іншого сернобика, не гіршого від мого. Якби не їхні чудові роги, то полювання на них було б не більш захоплюючим, аніж на свійських ослів. Коли під'їхав ваговоз і М'Кола з Чаро зняли шкури з голів та розібрали туші, ми поїхали до табору в хмарах куряви, від якої наші обличчя посіріли, а долина перетворилася на нескінченне спечне марево.

Ми пробули в тому таборі два дні. Ще мали здобути кілька зебрячих шкур, що їх обіцяли друзям в Америці,'а білувальникові потрібен був час, щоб обробити їх як слід. Полювання на зебр вийшло нецікавим; тепер, коли трава повигоряла, рівнина за пагорбом здавалась одноманітною, жаркою й курною; пригадую, ми сиділи біля мурашників: ген удалині, в сіруватій імлі біг табун зебр, збиваючи куряву, а по жовтій рівнині, де кад якоюсь білою плямою кружляли птахи, мчав до нас ваговоз із тубільцями, що мали розібрати тушу й відвезти м'ясо до селища; через цю кляту спеку я зробив кілька невдалих пострілів по газелі, яку тубільці попросили вбити їм на м'ясо, — після трьох-чо-тирьох пострілів я поранив її, потім аж до обіду ганявся за нею по рівнині, поки не підібрався до неї на рушничний постріл і не вбив.

Того дня ми проїхали через село повз крамничку індійця — він провів нас запобігливою усмішкою, що поєднувала в собі Дружню прихильність і боязке сподівання крамаря-невдахи, — звернули ліворуч вузькою, серед чагарів, стежиною в густий ліс, переїхали через струмок по хисткому дерев'яному містку і по-