Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

Я думав, яка ж реальна для мене Росія часів нашої Громадянської війни, така сама реальна, як будь-яке інше місце, скажімо, Мічіган або прерія на північ від міста та ліси довкола пташиного розплідника Еванса, думав, як ото, завдяки Тургеневу, я сам Жив у Росії, як жив у родині Будденброків або лазив до неї у Ьікно в «Червоному й чорному», а одного ранку, коли ми ввійшли в Париж через міську браму, у нас на очах на Гревській площі кіньми четвертували Сальседа. Все це я бачив сам. І це ж Мене так і не прив'язали до диби, бо я був вишукано чемний з Катом, коли нас з Кокона страчували; я згадував Варфоломіївську ніч, як ми ловили гугенотів, і я потрапив тоді в засідку & її будинку, і як я почував себе, пересвідчившись, що ворота Лувру справді зачинені, або, дивлячись на його тіло під водою, Коли він упав зі щогли, згадував Італію — завжди кращу за будь-яку книжку, як я лежав у каштановому гайку, а восени в туман ходив через місто повз собор до Ospedale Maggiore, стукаючи гвіздками чобіт по бруківці; згадував раптові зливи навесні в горах та армійський дух, як ото присмак мідяка в роті. В спеку поїзд спинився в Дезенцано, поблизу озера Гарда, і оті війська виявилися чеським легіоном, а наступного разу йшов дощ, а ще наступного це було вночі, а ще я проїздив повз те озеро у ваговозі, а потім бачив його, вертаючись звідкись, а ще раз підходив до нього поночі з боку Серміоне. Бо ж ми були там і в книжках, і не в книжках — а там, де бува один, може побувати й буд;ь-хто інший. Земля врешті вивітрюється, і пил летить геть за вітром, люди вмирають, зникаючи безслідно, крім хіба тих, що займаються мистецтвом, але й вонід тепер хочуть кинути свою роботу, бо надто вона самотня, надто важка й не модна. Економіка тисячолітньої давності дивує нас своєю примітивністю, а мистецький витвір живе вічно, тільки ж творити вкрай важко, а тепер до того ж і не модно. Люди не хочуть більше займатися мистецтвом, бо їх вважатимуть не модними, і воші, що повзають по літературі, їх не похвалять. До того ж творити вкрай важко. То як же бути. А ось так. І я читав далі про річку, через яку переправлялися татари, вчиняючи набіги, про п'яного старого мисливця, про дівчину і про те, як по-різному там буває в різні пори року.

Старий читав «Річарда Карвелла». Ми купили все, що тільки могли знайти в Найробі, і вже дочитували книжки.

— Це вже я читав, — сказав Старий. — Хороша книжка.

— Я пам'ятаю зміст. Книжка справді хороша.

— Дуже хороша книжка, тільки шкода, що я читав її раніше.

— А в мене жахлива, — озвалась Мама. — Ти б її не подужав.

— Хочеш почитати цю?

— Ти справжній лицар, — відказала вона. — Ні, я вже дочитаю свою.

— Ну ж бо, бери.

— Я відразу ж віддам її тобі.

— Агов, М’Коло! — гукнув я. — Пива!

— Н'діо, — з притиском відповів він і дістав із ящика, якого один із тубільців увесь час ніс на голові, обплетену соломою пляшку німецького пива, одну з отих шістдесяти чотирьох пляшок, що їх Ден закупив на німецькому торговельному складі. Шийку було обвито срібною фольгою, а на чорно-жовтій етикетці намальовано вершника в обладунку. Пиво було ще холодне після ночі, і коли М'Кола відкрив пляшку, воно повільно полилося в три кухлі, пінисте й густе.

— Ні,— сказав Старий. — Шкідливо для печінки.

— Пийте, нічого не буде.

— Ет, гаразд.

Ми випили, та коли М'Кола відкрив другу пляшку, Старий рішуче відмовився:

— Пийте самі. Вам воно смакує більше. А я піду подрімаю.

— А тобі налити, Мамо?

— Одну крапельку.

— Мені буде більше, — сказав я.