Розділ «ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ»

— А ви певні, що машина витримає? Сподіваюсь, ви чините Так не тільки тому, що Кандіскі — мій знайомий?

Треба ж щоб він вибрався звідси. Машина повернеться сьогодні ввечері.

— А мемсаїб [57] і досі спить, — сказав я. — Може, вона захоче прогулятись і постріляти цесарок?

— Я тут, — озвалась моя дружина. — Про нас не турбуйся. Як мені хочеться, щоб сьогоднішнє полювання було вдале!

— До післязавтра не висилайте людей на дорогу виглядати нас. Якщо знайдемо добру місцину, то затримаємось.

— Щасти вам!

— Щасливо залишатись, люба. До побачення, містере Джексон.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Покинувши холодок нашого табору, ми поїхали звивистою, схожою на піщану річку, дорогою вслід за вечірнім сонцем повз густий чагарник обабіч дороги, повз зелені пагорби, що височіли над чагарями, обганяючи групи тубільців, що простували на захід. Одні були зовсім голі, коли не брати до уваги ганчірки, зав'язаної вузлом на плечі, і несли луки та сагайдаки зі стрілами. Інші несли списи. Заможніші йшли під парасольками й були вбрані в білу тканину, що спадала широкими складками; за ними пленталися жінки з горщиками та сковорідками. То там, то там попереду, на головах інших тубільців видніли паки та в'язки шкур. Увесь той люд тікав від голоду.

Виставивши ноги з кабіни далі від нагрітого двигуна, низько насунувши капелюха на очі від сліпучого сонця, я дивився на дорогу, на людей та жадібно заглядав у прогалини серед чагар-ника, чи не видно там якої дичини, а машина тим часом рухалася на захід. "

Раз в одній прогалині, де було виламано чагарник, ми помітили трьох невеликих самиць куду. Сірі, череваті, довгошиї з довгими вухами на дрібних головах, вони метнулись у хащу й зникли з очей. Ми вийшли з машини й уважно оглянули землю на тому місці, однак слідів не виявили.

Трохи далі дорогу перебігав табун прудконогих цесарок, вони дріботіли, високо задерши нерухомі голови, як рисаки. Коли я вистрибнув з машини й помчав навздогін, вони шугнули вгору, притиснувши ноги до важких тіл, і, ляпаючи короткими крилами та пронизливо кудкудакаючи, полетіли до дерев попереду. Я двічі вистрелив, і два птахи важко гупнули додолу, де й залишились лежати, тріпочучи крилами. Підбіг Абдулла й за мусульманським звичаєм повідрізав їм голови, щоб м’ясо годилось для їжі. Він поклав їх у машину, Де сидів, М'Кола й сміявся добродушним старечим сміхом з мене й з тих дурнів, що стріляють птахів, — так він завжди сміявся, відколи я, ганебно схибивши кілька разів підряд, неабияк посмішив його. Дарма що сьогодні я не схибив, йому однаково було смішно, як і тоді, коли ми вбивали гієну, — останнє смішило його найбільше. М'Кола завжди сміявся, коли падав убитий птах, а коли я хибив, він аж надривався з реготу й голова його тряслась.

— Спитайте його, якого він дідька регоче? — спитав я якось у Старого.

— З бвани, — відповів М'Кола, замотавши головою. — І з пташок.

— Це ви йому смішні,— сказав мені Старий.

— Казна-що! Я — смішний! Дідько б його взяв!

— Ви йому видаєтесь дуже смішним, — повторив Старий. — «А от мемсаїб і я ніколи б не стали з вас сміятись.,

— Стріляйте їх самі.

— Е ні, це ти у нас пташиний стрілець. Адже ти сам себе ним визнав, — сказала мемсаїб.

Отак полювання на птахів стало у нас своєрідним приводом для жартів. Якщо я влучав, усе глузування переходило на птахів, М'Кола тряс головою, сміявся й, крутячи руками, показував, іяк птах перекидався в повітрі. Якщо ж я хибив, то сам ставав блазнем цієї вистави: М'Кола тільки дивився на мене й трясся від сміху.