Розділ «8 ГОД »

Топчучи всіх поспіль, юрба знову відступила до країв, аби дати чудові простір. Штукар, який підштовхував кулю, захмелівши від воскресіння Маятника, допомагав його рухові, торкаючись безпосередньо тіла повішеного. Вісь коливання утворювала діагональ, що йшла від моїх очей до одного з вікон — безперечно, до того, де був вишкрябаний просвіток, крізь який через кілька годин повинен був проникнути перший промінь сонця. Тому я не бачив, як коливався Якопо, але гадаю, що все виглядало саме так, саме таку фігуру він виписував у просторі…

Голова Бельбо була другою кулею, нанизана вздовж лінії линви, що йшла від основи до ключа склепіння. І — як би це сказати — коли металева куля відхилялася праворуч, голова Бельбо, наче ще одна куля, відхилялася ліворуч, а потім навпаки. Впродовж певного часу дві кулі схилялися у протилежних напрямках, і тому фігура, яка мчала крізь простір, мала не прямолінійну, а трикутну структуру. Але якщо голова Бельбо підкорялася тязі напруженої линви, то його тіло — можливо, спершу в останньому спазмі, а потім у судомній жвавості дерев’яної ляльки — вирисовувало в порожнечі інші лінії, незалежно від голови, линви та кулі внизу, націлившись руками в один бік, а ногами — в інший. І в мене було відчуття, що якби хтось сфотографував цю сцену сполученими камерами Майбріджа, фіксуючи на плівці кожен момент у просторовій послідовності, реєструючи дві крайні точки, в яких опинялася голова в кожен період, дві точки, де зупинялася куля, точки ідеального перехрещення незалежних одна від одної линв голови та кулі й проміжні точки, позначені крайніми точками площини коливання тулуба та ніг, виявилось би, що повішений на Маятнику Бельбо нарисував у порожнечі дерево сфірот, підсумовуючи у свою екстремальну мить долю всіх світів, фіксуючи у своєму блуканні десять фаз безживного видиху та випадання того, що божественне, у світ.

Підштовхувач продовжував попихати цю скорботну гойдалку, але поступово, внаслідок якогось потворного додавання сил, якоїсь міграції енергій, тіло Бельбо знерухоміло, і линва з кулею коливалися лише на відтинку від його тіла до землі, а решта линви, яка з’єднувала Бельбо зі склепінням, простопадно повисла. І так Бельбо, втікши від помилки світу та його подій, тепер сам став точкою підвісу, Нерухомою Опорою, Місцем, до якого прикріплене склепіння світу, а куля на линві коливалася лише під його ногами, від одного полюса до другого, безупинно, земля тікала з-під неї, вказуючи на щораз то новий континент — і куля не могла, й ніколи не зможе вказати, де знаходиться Пуп Світу.

Збіговисько дияволістів, на хвилю приголомшене цим дивовижним явищем, знову почало горланити, а я тим часом сказав собі, що тепер історія справді добігла кінця. Якщо Год — це сфіра Слави, Бельбо здобув свою славу. Один-єдиний відважний жест примирив його з Абсолютом.

114

Ідеальний маятник складається з надзвичайно тонкої линви, яка не піддається стисканню і скручуванню, має довжину L, а до центру ваги має прикріплену певну масу. Для кулі центром ваги є її центр, для людського тіла — це точка на висоті 0,65 його зросту, якщо міряти від стіп. Якщо зріст повішаника 1,70 м, центр ваги знаходиться на висоті 1,10 м від його стіп, і довжина L становить цю довжину. Тобто, якщо голова разом із шиєю має довжину 0,30 м, центр ваги знаходиться на висоті 1,70-1,10=0,60 м від голови і на відстані 0,60-0,30=0,30 м від шиї повішаника. Період малих коливань маятника, визначений Гюйґенсом, дається формулою:

де L — у метрах, p = 3,1415927…, a g = 9,8 м/с2. З цього випливає, що формула (1) дає:

тобто приблизно:

Зверніть увагу: Т не залежить від ваги повішаника (рівність людей перед Богом)…

Подвійний маятник з двома масами, прикріпленими до тої самої линви… Якщо зрушити масу А, вона коливається і через якийсь час зупиняється, тоді починає коливатися маса В. Якщо спаровані маятники мають різні маси або різну довжину, енергія переходить від одного маятника до іншого, але ритми цих коливань енергії різні… Це блукання енергії відбувається навіть тоді, коли замість того, щоб змістивши масу А, примушувати її вільно коливатися, продовжуємо періодично прикладати до неї силу. Тобто якщо вітер віятиме поривами, які безладно штовхатимуть повішаника, по якомусь часі повішаник перестане рухатися, і почне коливатися линва-шибениця, немовби прикріплена до повішаника.

(З приватного листа від Маріо Сальвадорі, Колумбійський університет, 1984)

У цьому місці я нічого більше не міг дізнатися. Я скористався з гармидеру, щоб дістатися до статуї Ґрамма.

П’єдестал був усе ще відкритий. Я ввійшов, спустився вниз і в кінці сходів опинився на освітленому лампочкою малому майданчику, з якого починалися кам’яні кручені сходи. Пройшовши по сходах, я ввійшов у тьмяно освітлений коридор з досить високим склепінням. Спершу я не усвідомлював, де знаходжуся і звідки походить звук плюскоту води, що долинав до мене. Відтак мої очі звикли до півмороку: я був у каналізаційному тунелі; щось на зразок огорожі з поручнями забезпечувало мене від падіння в воду, але не перешкоджало мені відчувати огидний, напівхімічний, напіворганічний сморід. Принаймні одне з усієї нашої історії було правдиве: паризька каналізація. Каналізація Кольбера, Фантомаса, де Ко?

Я продовжував іти головним тунелем, не звертаючи в темніші відгалуження і маючи надію, що якийсь знак вкаже мені, де я маю закінчити свою підземну втечу. В будь-якому випадку, я тікав подалі від Консерваторію, і порівняно з тим царством ночі паризькі стічні канали були полегшею, свободою, чистим повітрям, світлом.

Я мав перед очима один-єдиний образ — ієрогліф, накреслений на хорах мертвим тілом Бельбо. Я ніяк не міг зрозуміти цього контуру, якому саме рисункові він міг відповідати. Тепер я знаю, що це був закон фізики, але спосіб, у який я про це дізнався, робив це явище ще символічнішим. Тут, у заміському будинку Якопо, між його численними нотатками, я знайшов чийсь лист, у якому на його прохання розповідалося, як функціонує маятник і як він повів би себе, якби вздовж його линви була підвішена ще одна вага. Отже, Бельбо, хтозна-відколи, думаючи про Маятник, уявляв собі його і як Синай, і як Голгофу. Він загинув не як жертва недавно сфабрикованого Плану, він віддавна готував свою смерть у своїй уяві, але не знав, що вважаючи себе позбавленим права творити, своїми фантазіями він проектує дійсність. А може, й ні, може, він захотів померти отак, аби довести самому собі та іншим, що навіть коли бракує геніальності, уява завжди творча.

У певному розумінні, програючи, він здобув перемогу. Або програв усе, хто-бо готовий піти на цей єдиний спосіб перемоги? Програв той, хто не збагнув, що перемога була в чомусь іншому. Але в суботу ввечері я цього ще не знав.

Я йшов тунелем, amens, як Постель, можливо, заблукавши в тій самій темряві, що й він, і раптом побачив знак. Яскравіша лампочка, підвішена на стіні, показувала мені якісь ніби тимчасові сходи, що вели до дерев’яної ляди. Я спробував ними піднятися і опинився в захаращеній порожніми пляшками пивниці, що виходила в коридор із двома туалетами, з фігурками чоловіка та жінки на дверях. Я був у світі живих.

Я зупинився, важко дихаючи. Допіру в цю хвилину я згадав про Лоренцу. Тепер я заплакав. Але вона вислизнула з мого нутра, мовби її ніколи й не існувало. Я не міг навіть пригадати її обличчя. В тому світі мертвих вона була наймертвіша.

В кінці коридору були ще одні сходи, за ними двері. Я ввійшов до задимленого і смердючого приміщення, то був якийсь шинок, бістро, орієнтальний бар, темношкірі кельнери, пропітнілі завсідники, жирні шашлики і кухлі пива. Я ввійшов тими дверима, наче щойно вийшов звідси, як клієнт, що виходив помочитися. Ніхто не звернув на мене уваги, хіба що чоловік за касою, який, постерігши мою появу в глибині приміщення, зробив мені непомітний знак примруженими очима, о’кей, ніби кажучи, мені все ясно, проходь, я нічого не бачив.

115