Розділ «4 ХÉСЕД »

23

Аналогія протилежностей — це зв’язок між світлом та тінню, шпилем та безоднею, повнотою та порожнечею. Алегорія, матір усіх догм, це заміна печаті відтиском, дійсности — тінями, це брехня правди і правда брехні.

(Eliphas Levi, Dogme de la haute magie, Paris, Baillère, 1856, XXII, 22)

Я приїхав до Бразилії з любови до Ампаро, а залишився там через любов до цієї країни. Я так ніколи й не збагнув, чому ця правнучка голландців, які поселилися в Ресіфе[63] й змішалися з індіянцями та суданськими неграми, жінка з обличчям мешканки Ямайки та манерами парижанки, має іспанське ім’я. Я ніяк не міг дати собі ради з бразилійськими власними іменами. Перед ними безсилий будь-який ономастичний словник, і вони існують лише в Бразилії.

Ампаро говорила мені, що в їхній півкулі вода, спливаючи у стік умивальника, вирує справа наліво, тоді як у нас зліва направо, — або ж навпаки. Мені не вдалося перевірити, чи це правда. Не лише тому, що в нашій півкулі ніхто ніколи не дивиться, в який бік вирує вода, а й тому, що після низки експериментів у Бразилії я усвідомив, що встановити це дуже важко. Вода спливає надто швидко, щоб можна було за нею прослідкувати, і її напрямок, мабуть, залежить від сили та напрямку струменя, від форми умивальника чи ванни. А крім того, якщо це правда, що ж тоді діється на екваторі? Може вода стікає прямо, не вируючи, або й взагалі не стікає?

Тоді я надто не драматизував цієї проблеми, але в той суботній вечір я думав, що все залежить від теллюричних струменів і що цю таємницю приховує Маятник.

Ампаро була тверда у своїй вірі. “Не має значення, що відбувається в емпіричному випадку”, говорила вона мені, “йдеться про ідеальний принцип, який можна перевірити в ідеальних умовах, а отже, ніколи. Але він істинний”.

У Мілані Ампаро здалася мені бажаною через свій брак ілюзій. Тут же, реагуючи на випари своєї землі, вона ставала чимось недосяжним, ясновидицею, здатною до потойбічного мислення. Я відчував, як на неї напливає хвиля стародавніх пристрастей, а вона намагається тримати їх у віжках, жалюгідна у своєму аскетизмі, що наказував їй відкидати їх спокуси.

Я мав змогу оцінити її блискучі суперечності, спостерігаючи, як вона сперечається зі своїми товаришами. Їхні збори відбувалися у погано умебльованих квартирах, прикрашених нечисленними плакатами та численними фольклорними предметами, портретами Леніна та теракотовими фігурками з північного сходу, що прославляли канґасейру, або ж індіянськими фетишами. Я приїхав у не надто виразний політично час і вирішив, з огляду на свій досвід на батьківщині, триматися подалі від ідеологій, особливо тут, де я їх не розумів. Балачки товаришів Ампаро посилили мою невизначеність, але викликали в мене нову допитливість. Всі вони, звичайно, були марксистами і, на перший погляд, говорили майже те саме, що й європейські марксисти, однак розмовляли вони про інші речі й посеред дискусії про класову боротьбу мова раптом заходила про “бразилійський канібалізм” або про революційну роль афро-американських культів.

Саме прислухаючись до розмов про ці культи, я переконався, що ідеологічна круговерть тут теж відбувається у протилежному напрямку. Вони малювали мені панораму внутрішніх маятникових міграцій — бідняки півночі подавалися на індустріальний південь, вливалися до люмпен-пролетаріату величезних метрополій, задихалися у хмарах смогу, в розпачі поверталися на північ, щоб за рік знову втекти на південь; але під час цих коливань дехто з них осідав у великих містах і вливався у цілу низку автохтонних церков, віддаючися спіритизмові та викликанню африканських божеств… І тут товариші Ампаро розділялися в думках — для деяких це свідчило про повернення до коренів, опір світові білих, для інших же ці культи були наркотиком, за допомогою якого панівний клас приборкував величезний революційний потенціал, ще для інших це був казан, у якому змішувались білі, індіянці та негри, накреслюючи ще туманні перспективи незрозумілого напрямку. Ампаро не мала сумнівів — будь-де релігії були опієм для народів, а вже й поготів були ним ці псевдоплемінні культи. А потім, в “escolas de samba”, я тримав її за талію, разом з іншими вливаючись у вервечки танцюристів, що виписували синусоїди, а ритму їм задавало нестерпне биття барабанів, і усвідомлював, що вона належить цьому світові м’язами свого живота, своїм серцем, головою, ніздрями… А пізніше ми виходили, і вона перша з сарказмом та злістю викривала глибоку, оргіастичну релігійність цієї повільної, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, відданости ритуалові карнавалу. Таким же племінним відьомством, з революційною ненавистю говорила вона, є футбольні ритуали, на яких злидарі розтринькують свою бойову енергію і бунтівничі нахили на заклинання та чари, щоб домогтися від богів будь-яких можливих світів смерти захисника ворожої команди, забуваючи про владу, яка спонукувала їх до екстази та ентузіазму, аби замкнути у нереальному світі.

Поступово я втратив будь-яке відчуття суперечности, так само як потроху звикав не намагатися впізнавати раси у цьому всесвіті облич, які розповідали столітні історії нестримних змішувань. Я відмовився дошукуватись, де тут прогрес, де революція, а де інтриги — як висловлювалися товариші Ампаро — капіталу. Чи ж міг я мислити по-європейському, коли дізнавався, що надії крайніх лівих підтримував один єпископ з Нордесте, замолоду підозрюваний у нацистівських симпатіях, який з відважною вірою тримав на висоті смолоскип революції, збиваючи з пантелику наляканий Ватикан та акул з Вол-Стріту, запалюючи великою радістю атеїзм пролетарських містиків, що підкорилися грізному і ласкавому штандартові Прекрасної Пані[64], що, пронизана сімома болями, споглядала страждання свого народу?

Одного ранку ми з Ампаро, після семінару з класової структури люмпен-пролетаріату, проїжджали машиною по набережній. Уздовж пляжу я побачив приобіцяні пожертви, свічечки, білі гірлянди. Ампаро сказала мені, що це пожертви для Єманжа, богині вод. Ампаро вийшла з машини, тужно попрямувала до пляжу, кілька хвиль постояла мовчки. Я запитав, чи вона в це вірить. Вона злісно запитала, як я можу так думати. Тоді додала: “Моя бабуся приводила мене сюди на пляж і молила богиню, щоб я росла гарною, слухняною і щасливою. Який то ваш філософ, говорячи про чорних котів та коралові роги, висловився ось як: 'це неправда, але я в це вірю'? Так-от, я в це не вірю, але це правда”. Саме того дня я вирішив заощаджувати зарплатню, щоб поїхати до Байї[65].

Але саме тоді, я це знаю, мене почало заворожувати відчуття подібности: будь-що може перебувати у таємничій аналогії зі всім іншим.

Повернувшись до Європи, я перетворив цю метафізику на механіку — і тому протралив до пастки, в якій зараз і перебуваю. Але тоді я перебував у присмерку, де стиралися всі межі. Я по-расистівськи гадав, що для сильної людини вірування інших є нагодою для приємної гри уяви.

Я навчився деяких ритмів, певних способів давати волю тілові та розумові. Я говорив собі це того вечора у перископі, рухаючи тілом, наче знову вдаряючи в аґоґо, щоб прогнати мурашки затерплості. Бачиш, казав я собі, аби уникнути влади невідомого, аби показати собі, що ти в нього не віриш, ти приймаєш його чари. Наче переконаний атеїст, який уночі бачить диявола і по-атеїстичному мислить так: диявола, звичайно, нема, це ілюзія моїх збуджених органів чуттів, може, від поганого травлення; проте він цього не знає і вірить у свою теологію навпаки. Що ж може налякати його, впевненого у своєму існуванні? Перехрестись — і він, легковірний, зникне в сірчаному вибухові.

24

Врятуйте тендітну Ейшу від памороків Нагашу, врятуйте жалібну Геву від міражів чуттів, і хай бережуть мене Херувими.

(Joséphin Péladan, Comment on devient Fée, Paris, Chamuel, 1893, p. XIII)

Поки я заглиблювався у джунглі подібностей, надійшов лист від Бельбо.