Розділ «3 БІНÁ»

7

Не сподівайтеся занадто багато від кіпця світу.

(Stanislaw J. Lec, Aforyzmy. Fraszki, Kraków, Wydawnictwo Literackie 1977, “Myśli Nieuczesane”)

Вступити до університету через два роки після шістдесят восьмого — це однаково, що бути прийнятим до Академії Сен-Сір 1793 року. Маєш враження, що народився не в той рік. З іншого боку, Якопо Бельбо, старший від мене принаймні на п’ятнадцять років, переконав мене згодом, що таке відчуття мають усі покоління. Людина завше народжується не під тим знаком, і жити у світі достойно означає день за днем виправляти власний гороскоп.

Гадаю, що люди, якими ми стаємо, постають з того, чого ми навчилися від наших батьків у ті хвилини, коли вони й не намагалися нас виховувати. Людина формується з відходів мудрости. Мені було десять років, і я хотів, щоб мої батьки передплатили один тижневик, який публікував шедеври літератури у коміксах. Мій батько намагався ухилитися від цього, не через скнарість, а, може, через підозру до коміксів. “Метою цього часопису”, повчально говорив я тоді, цитуючи гасло цієї серії, адже я був хлопцем хитрим і вмів переконувати, “є, по суті, давати знання приємним способом”. Мій батько, не відводячи очей від своєї газети, мовив: “Метою твого часопису є мета усіх часописів, тобто продати якомога більше примірників”.

З того дня я почав ставати недовірливим.

Тобто я жалкував, що був легковірним. Що піддався одній із пристрастей розуму. Тій, якою є легковірність.

Не те що недовірливий не повинен нічому вірити. Він вірить не у все. Він вірить лише в якусь одну річ на раз, а в іншу вірить, лише якщо вона якимось чином випливає з першої. Діючи короткозоро, методично, він уникає надто широких горизонтів. Коли вірити у дві речі, які не мають між собою нічого спільного, сподіваючися, що десь є третя, прихована річ, яка їх об’єднує, — саме це і є легковірність.

Недовірливість не виключає допитливости, навпаки, вона її підтримує. Недовірливо ставлячись до ланцюгів ідей, я все ж любив їх поліфонію. Достатньо не вірити в них, і дві ідеї — обидві хибні — можуть зіштовхнутися, утворюючи гарний інтервал або якийсь diabolus in musica. Я не поважав ідей, задля яких інші ладні були віддати життя, але дві чи три ідеї, які я не поважав, могли утворити мелодію. Або ритм, найкраще джазовий.

Згодом Лія сказала мені: “Ти живеш поверхнями. Якщо ти здаєшся глибоким, то це тому, що накладаєш багато поверхонь одна на одну і створюєш позірно тверде тіло, — а якби це тіло справді було тверде, воно б не трималося купи”.

“Ти хочеш сказати, що я поверховий?”

“Ні”, відповіла вона, “те, що інші називають глибиною, це лише тессеракт, чотиривимірний куб. Заходиш з одного боку, виходиш з іншого, й опиняєшся у всесвіті, який не може співіснувати з твоїм”.

(Ліє, не знаю, чи тебе ще колись побачу, адже Вони увійшли не з того боку і захопили твій світ, і все — з моєї вини: я примусив їх повірити, що там є глибини, яких вони, у своїй слабкості, потребували).

Про що я насправді думав п’ятнадцять років тому? Усвідомлюючи свою невіру, я почував себе винним перед тими, хто вірив. Відчуваючи, що вони йдуть вірною дорогою, я вирішив і сам повірити — так, як вирішуєш прийняти аспірин. Не зашкодить, а може, й допоможе.

Шукаючи достойної віри, я опинився посеред Революції[25], чи принаймні посеред найдивовижнішої її імітації, яка будь-коли була здійснена. Я вважав достойним брати участь у зборах та урочистих походах, кричав разом з іншими “фашисти, буржуї, ніщо вас не врятує!”; хоч я й не кидався бруківкою та металевими кулями, адже завжди боявся, що можу зазнати від інших того ж, що я робив їм, проте відчував щось на кшталт морального збудження, тікаючи вздовж вулиць середмістя, коли поліція натискала. Я повертався додому з почуттям виконаного обов’язку. На зборах я залишався байдужим до незгод, що розділяли різні групи: у мене виникла підозра, що досить знайти належну цитату, щоб можна було переходити з групи до групи. Я розважався, шукаючи належних цитат. Я модулював.

Оскільки на маніфестаціях мені іноді траплялося маршувати то під одним транспарантом, то під іншим, йдучи назирці за якоюсь дівчиною, що схвилювала мою уяву, з цього я зробив висновок, що для багатьох моїх товаришів політична боротьба мала сексуальне забарвлення, а секс — це пристрасть. Я ж хотів бути тільки допитливим. Втім, читаючи книжки про тамплієрів та про різні приписувані їм жорстокості, я натрапив на таке твердження Карпократа: аби звільнитися від тиранії ангелів, володарів космосу, слід робити всякі ганебні речі, позбавляючись боргів супроти всесвіту та власного тіла і лише скоївши ці неподобства, душа може визволитися від власних пристрастей і віднайти первісну чистоту. Коли ми вигадували План, я виявив, що цим шляхом йдуть чимало прихильників містики, шукаючи просвітлення. Ще Алістер Кровлі, якого вважають найбільшим збоченцем усіх часів, — а це означає, що він робив усе, що тільки можна було зробити зі своїми шанувальниками обидвох статей, — за словами своїх біографів, вибирав тільки дуже негарних жінок (гадаю, що його чоловіки теж, судячи з того, що вони писали, були не кращі), й у мене залишається підозра, що він ніколи не кохався у повному розумінні слова.

Це, либонь, залежить від зв’язку між жадобою до влади та impotentia coeundi[26]. У мене викликав симпатію Маркс, адже я був певен, що вони зі своєю Дженні кохалися весело. Це відчувається у мирному диханні його прози та у його гуморі. А одного разу в університетському коридорі я сказав, що коли весь час спиш із Крупською, то тобі врешті-решт нічого не залишається, як написати книженцію на зразок Матеріалізму та емпіріокритицизму. Мене мало не відлупцювали. Високий суб’єкт із татарськими вусами назвав мене фашистом. Я пам’ятаю його дуже добре, зараз він поголився наголо і належить до общини, що займається плетінням кошиків.

Я пригадую тодішні настрої лише для того, щоб відтворити стан своєї душі тоді, коли я почав навідуватися до видавництва “Ґарамон” і заприятелював з Якопо Бельбо. Я прибув туди з духом людини, яка бере до рук трактат про істину лише тому, щоб приготуватися виправляти його верстку. Я гадав, що, коли цитуєш “Я той, хто є”[27] — найголовніша проблема полягає в тому, де ставити кому — всередині лапок чи поза ними.

Тому моїм політичним вибором стала філологія. В ті роки Міланський університет був ідеальним місцем. Поки в інших містах країни студенти окупували авдиторії і напастували викладачів з вимогами, щоб ті говорили лише про пролетарську науку, в нас, за винятком декількох інцидентів, діяв конституційний договір чи то пак територіальний компроміс. Революція зайняла зовнішню територію, актову залу та великі коридори, а офіційна Культура, якій було гарантовано захист, відступила у внутрішні коридори та на горішні поверхи, де продовжувала говорити своє, ніби нічого й не трапилось.