Розділ «8 ГОД »

Зустрічаю групу людей, вони поводять себе безпардонно. Злісно сміючись, вони крокують у розпорошеному порядку, змушуючи мене зійти з хідника. На якусь мить мене охоплює страх, що це посланці Гірського Старця, які полюють за мною. Це неправда, вони зникають у ночі, але розмовляють вони якоюсь чужою мовою, яка сичить шиїтським, талмудичним, коптійським сичанням, мов змія в пустелі.

Назустріч мені прямують андрогінні фігури у довгих хламидах. Хламиди розенкройцерів. Вони минають мене, звертаючи вулицею де Севіньє. Уже глибока ніч. Я втік з Консерваторію, щоб повернутися до міста для всіх, а тепер усвідомлюю, що місто для всіх задумане як катакомби, де переважають переходи для втаємничених.

Пияк. Можливо, прикидається. Не довіряти, ніколи не довіряти. Я надибую ще відчинений бар, кельнери у довгих, аж до литок, хвартухах уже збирають стільці та столики. Я ще встигаю увійти і мені наливають пива. Я вихиляю його одним духом і замовляю ще одне. “Яка спрага, еге ж?” заговорює один із них. Але без приязні, з підозрою. Звичайно ж, у мене спрага, я нічого не пив від п’ятої пополудні, але щоб мати спрагу, не обов’язково провести ніч під маятником. Телепні. Я розплачуюся і йду геть, поки вони ще не запам’ятали рис мого обличчя.

Опиняюся на розі майдану де Воґез. Проходжу повз портики. В якому то старому фільмі вночі на майдані де Воґез звучали самотні кроки Матіяса, божевільного вбивці-ножівника? Я зупиняюся. За мною чутно чиїсь кроки? Звичайно ж, вони теж зупинилися. Вистачило б кількох музейних вітрин, щоб ці портики перетворилися в зали Консерваторію.

Низькі стелі будинків XVI сторіччя, повнолукі арки, галереї з гравюрами, антикваріатом, меблями. Майдан де Воґез, низький, зі старими, потрісканими, пооббиваними, поїдженими проказою брамами, тут мешкають люди, які сто років не рухалися з місця. Люди у жовтих хламидах. Майдан, де мешкають самі набивачі опудал. Вони виходять з дому лише вночі. Їм відомо, де є та плита, той люк, через який можна проникнути в Mundus Subterraneus[312]. На очах усіх.

L’Union de Recouvrement des Cotisation de sécurité sociale et d'allocations familiales de la Patellerie[313], будинок 75, пом. 1. Брама нова, можливо, тут мешкають багатії, але одразу за нею — стара брама, обдерта, як дім на вулиці Сінчеро Ренато, відтак під номером 3 — недавно відновлена брама. Гиліки та пневматики поперемінно. Володарі та їх раби. А ось щось схоже на арку, забиту дошками. Нема сумніву, тут була окультистична книгарня, а тепер її вже нема. Виселився цілий квартал. Евакуація впродовж одної ночі. Як Альє. Тепер вони знають, що хтось знає, і починають ховатися в підпілля.

Я на розі вулиці Біраґ. Бачу нескінченну вервечку портиків, без жодної живої душі, я б волів, щоб було темно, але вулиця освітлена жовтим світлом ліхтарів. Якби я закричав, ніхто б мене не почув. Мовчазні, за наглухо замкненими вікнами, з яких не проникає навіть найменша смужка світла, набивачі опудал тільки їдко посміхнулися б у своїх жовтих хламидах.

А втім ні, між портиками та центральним парком запарковані автомобілі, і зрідка проходить якась тінь. Але це не робить вулицю привітнішою. Велика німецька вівчарка переходить мені дорогу. Чорний пес блукає сам уночі. А де ж Фауст? Може, звелів вірному Ваґнерові вивести пса помочитися?

Ваґнер. Ось думка, яка крутилася у мене в голові, не виходячи на поверхню. Доктор Ваґнер, саме він мені потрібний. Він зможе сказати мені, що я марю, що я приймаю привиди за дійсність. Він зможе сказати мені, що все це неправда, що Бельбо живий, а ніякого Тресу нема. Яке полегшення, якщо я хворий.

Я майже бігом покидаю майдан. За мною їде машина. Ні, вона, напевно, лише шукає місце, щоб запаркуватися. Я зашпортуюсь об пластикові мішки зі сміттям. Машина паркується. Я їй не потрібен. Виходжу на вулицю Сент-Антуан. Шукаю таксі. Немовби почувши мої думки, таксі під’їжджає.

Я кажу водієві: “Sept, avenue Elisée Reclus”[314].

116

Je voudrais étre la tour, pendre à la Tour Eiffel.

(Blaise Cendrars)[315]

Я не знав, де це, і не насмілювався запитати у таксиста, адже о такій порі таксі беруть, щоб дістатися до себе додому, інакше ця людина як мінімум убивця, з іншого боку, він незадоволено бурчав, що в центрі все ще повно цих проклятих студентів, всюди море автобусів, нечувано, якби його воля, він поставив би їх усіх під стінку, і що найкраще поїхати окільним шляхом. Він зробив коло практично довкруж цілого Парижу і врешті залишив мене під будинком номер сім на якійсь відлюдній вуличці.

Тут не було жодного доктора Ваґнера. То може, під номером сімнадцятим? Чи двадцять сьомим? Я зробив дві-три спроби, потім опам’ятався. Навіть якби я знайшов потрібну браму, хіба я справді намірявся витягнути доктора Ваґнера з ліжка о такій порі, щоб розповісти йому свою історію? Я опинився тут із тих самих причин, із яких мандрував від Порт-Сен-Мартен до майдану Воґез. Я втікав. А тепер я втік з місця, у яке потрапив, тікаючи від Консерваторію. Я потребував не психоаналітика, а гамівної сорочки. Або трохи сну. Або Лії. Щоб вона взяла мою голову і сильно притисла її між грудьми та пахвою, шепочучи мені, поводься чемно.

Я шукав доктора Ваґнера чи авеню Елізе Реклю? Адже тепер я пригадав собі, на цю назву я натрапив, шукаючи у книгах елементи для Плану, я знайшов її в якогось автора з минулого століття, який написав книгу, не пам’ятаю вже яку, про землю, про підземелля, про вулкани; під приводом академічних студій з географії він стромляв носа у Підземний Світ. Один із них. Я тікав від них і завжди знаходив їх навколо себе. Поступово, впродовж кількох століть, вони окупували цілий Париж. І решту світу.

Треба вертатися до готелю. Чи вдасться мені зловити ще одне таксі? Якщо я правильно зрозумів, я опинився десь на далекому передмісті. Я рушив у напрямку, звідки доходило ясніше й розпорошеніше світло і де було видно відкрите небо. Сена?

І, дійшовши до рогу, я побачив її.

Ліворуч від мене. Я повинен був передбачити, що вона причаїлася десь неподалік, у цьому місті назви вулиць містять недвозначні натяки, вони завжди попереджають, тим гірше для мене, що я про це не подумав.