Розділ «2 ХОХМÁ»

3

In hanc utilitatem clementes angeli saepe figuras, characteres, formas et voces invenerunt proposuenmtque nobis mortalibus et ignotas et stupendas nullius rei iuxta consuetum linguae usum significativas, sed per rationis nostrae summam admirationem in assiduam intelligibilium pervestigationem, deinde in illorum ipsorum venerationem et amorem inductivas.

(Johannes Reuchlin, De arte cabalistica, Hagenhau, 1517, III)[13]

Це було два дні тому. Того дня я виніжувався в ліжку і не міг себе пересилити, аби встати. Я приїхав попереднього пополудня і зателефонував до видавництва. Діоталлеві все ще був у лікарні, а Ґудрун не сказала мені нічого оптимістичного: далі так само, тобто далі погано. Я не насмілювався піти відвідати його.

Що стосується Бельбо, то його в офісі не було. Ґудрун сказала мені, що він зателефонував, кажучи, що мусить виїхати через сімейні причини. Які сімейні причини? Дивним було те, що він забрав текстовий процесор — Абулафію, як він тепер називав його, — разом з друкаркою. Ґудрун сказала мені, що він забрав його додому, аби закінчити якусь роботу. Навіщо такий клопіт? Хіба він не міг писати в офісі?

Я відчував себе сиротою. Лія з дитиною повернуться лише наступного тижня. Попереднього вечора я заскочив до Піладе, але не застав там нікого.

Мене розбудив телефон. Це був голос Бельбо, змінений віддаллю.

“Ну що там? Звідкіля ви телефонуєте? Я вже вирішив, що ви загубилися в Лівії, в районі одинадця…”

“Не жартуйте, Казобоне, це серйозно. Я в Парижі”.

“В Парижі? Хіба не я мав туди поїхати? Це ж я мав врешті відвідати Консерваторій!”

“Не жартуйте, повторюю. Я в кабіні… ні, в якомусь барі, словом, я не знаю, чи зможу довго говорити…”

“Якщо у вас немає жетонів, замовте розмову на виплат. Я чекатиму”.

“Це не питання жетонів. Я потрапив у халепу”. Він почав говорити швидко, щоб не дати мені перебити себе. “План. План справді існує. Ради Бога, не кажіть мені очевидних речей. Мене шукають”.

“Але хто?” Я все ще нічого не торопав.

“Тамплієри, хай йому біс, Казобоне, я знаю, що ви не захочете повірити, але все виявилось правдою. Вони гадають, що карта у мене, мене загнали в пастку, примусили поїхати до Парижу Вони хочуть, щоб у суботу опівночі я був у Консерваторії, в суботу, — розумієте, — у ніч на святого Івана…” Він говорив безладно, й мені не вдавалося як слід розуміти його. “Я не хочу туди йти, я намагаюся втекти, Казобоне, вони мене вб’ють. Ви мали попередити Де Анджеліса, — ні, Де Анджеліс тут нічого не порадить — ніякої поліції, ради Бога…”

“Тоді що?”

“Тоді не знаю, прочитайте дискети в Абулафії, останніми днями я увів туди все, також і те, що трапилось упродовж останнього місяця. Вас не було, я не знав кому розповісти і писав три дні й три ночі… Послухайте, йдіть в офіс, у шухляді мого письмового столу є конверт із двома ключами. Той більший не потрібен, це ключ від мого сільського будинку, а менший — від помешкання в Мілані, йдіть туди і прочитайте все, тоді вирішуйте, або, може, ми ще пого-воримо, Боже мій, не знаю навіть, що робити…”

“Гаразд, прочитаю. Але де я вас тоді знайду?”

“Не знаю, я тут щодня переїжджаю з готелю до готелю. Скажімо, ви робите все сьогодні і тоді завтра вранці почекаєте у мене вдома, я спробую зателефонувати, якщо зможу. Боже мій, гасло…”