Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

64

Снити про те, що живеш у новому й незнаному місті, означає скоро померти. Справді-бо, деінде мешкають померлі, і ми не знаємо де.

(Gerolamo Cardano, Somniorum Synesiorum, Basilea, 1562, 1, 58)

Якщо Ґвурá — це сфіра зла і страху, то Тіфéрет — сфіра краси й гармонії. Діоталлеві говорив: це розумування, яке просвітлює, дерево життя, насолода, пишна позірність. Це злагода між Законом та Свободою.

І той рік був для нас роком насолоди, грайливого руйнування великого вселенського тексту, святкування зашлюбин Традиції з Електронною Машиною. Ми з насолодою творили. То був рік, коли ми вигадали План.

Принаймні для мене то був, безперечно, щасливий рік. Ліїна вагітність проходила безхмарно, моє життя цілком зручно проминало між видавництвом “Ґарамон” та моєю агенцією; я затримав за собою офіс у колишньому фабричному будинку на околиці, але ми перебудували Ліїне помешкання.

Незвичайна пригода металів була вже в руках друкарів та коректорів. Саме тоді у голові пана Ґарамона блиснула ота геніальна ідея: “Ілюстрована історія магічних та герметичних наук! Маючи одержаний від дияволістів матеріал та набуту вами компетенцію, користуючись дорадництвом такої надзвичайної людини, як Альє, через якийсь рік ви зможете зліпити том великого формату, сторінок на чотириста, повний ілюстрацій та таблиць, таких кольорових, що аж дух забиватиме. Можна використати частину ілюстративного матеріалу, зібраного для історії металів”.

“Гм”, заперечив я, “це зовсім інший матеріал. Навіщо мені тут фото циклотрона?”

“Навіщо? Фантазії, Казобоне, трохи фантазії! Що ж відбувається у тих атомних машинах, у тих мегатронних позитронах, чи як їх там? Матерія розварюється, додаєш дещицю швайцарського сиру — і виходить кварк, чорні діри, центрифугований уран і таке інше! Магія у плоті й крові, Іермес і Альхермес — словом, це ви повинні дати мені відповідь. Ліворуч — ритина з Парацельсом, з Абракадаброю та його лембиками на золотистому тлі, а праворуч — квазар, міксер для важкої води, гравітаційно-галактична антиматерія, словом, невже це я повинен усім займатися? Маг — це не той недоріка з переляком ув очах, який замішує щось там у колбі, справжній маг — це вчений, що зумів викрасти приховані секрети матерії. Відкрити людям чудесне навколо, піддати думку, що в обсерваторії на горі Паломар знають набагато більше, ніж хочуть сказати…”

Щоб заохотити мене, він майже відчутним способом збільшив мою платню. Я кинувся на пошуки мініатюр Liber Solis Трисмозіна, Liber Mutus Псевдо-Лулла. Я наповнював цілі течки п’ятикутними символами, деревами сфірот, деканами, талісманами. Я протрушував майже зовсім забуті зали бібліотек, купував десятки томів у тих книгарів, які колись торгували культурною революцією.

Я обертався серед дияволістів з невимушеністю психіатра, який має слабість до своїх пацієнтів і вважає предивно бальзамічними вітерці, що дмуть у столітньому парку його приватної клініки. Через деякий час він починає писати про марення, а потім починає марити сам. Не усвідомлюючи, що пацієнти звели його, він вважає себе митцем. Так народилася ідея Плану.

Діоталлеві тримався гри, бо для нього це була молитва. Щодо Якопо Бельбо, то я вважав, що він лише розважається, як і я. Щойно тепер я розумію, що насправді він не отримував справжнього задоволення. Він грав у неї нервово, неначе гризучи собі нігті.

Точніше, він грав, щоб знайти принаймні одну з помилкових адрес, а може, сцену без рампи, про яку він говорить у файлі під назвою Сон. Богослов’я, що заміняє Ангела, який не з’явиться ніколи.

Не пам’ятаю, чи вони снилися мені один усередині іншого, чи один за одним тої самої ночі, чи просто впереміж.

Я шукаю жінку, жінку, яку я знаю, з якою в мене були інтенсивні стосунки, настільки інтенсивні, що я ніяк не збагну, навіщо я дозволив їм охолонути — адже це була моя власна вина, що я зник із її поля зору. Мені здається незбагненним, що я змарнував стільки часу. Нема сумніву, що я шукаю саме її, тобто їх, це не одна жінка, їх багато, всі вони втрачені подібним способом, через мої лінощі — і мене охоплює непевність, мені б вистачило навіть одної, адже я знаю, що багато втратив, втрачаючи їх. Звичайно, я не знаходжу, не можу вийняти, не можу наважитися відкрити записника, де є номер телефону, а навіть якщо відкриваю, то неначе далекозорість не дозволяє мені прочитати імена.

Я знаю, де вона, точніше, не знаю точно, де те місце, але знаю, як воно виглядає — я маю чіткий спогад про сходи, про вхідний коридор, про сходовий майданчик. Я не кидаюсь бігти містом, щоб знайти те місце, мене охоплює щось на кшталт тривожного страху, остовпіння, я продовжую лютувати, навіщо я дозволив — чи захотів, — щоб наші стосунки згасли, не прийшовши, можливо, на останнє побачення. Я певен, що вона очікує мого дзвінка. Аби лиш згадати її ім’я, я чудово знаю, хто вона, тільки не можу відтворити рис її обличчя.

Іноді у дрімоті, що настає опісля, я намагаюсь опиратися цьому сновидінню. Спробуй пригадати, ти знаєш і пам’ятаєш усе, всі твої рахунки закриті, або ж ти їх навіть не відкривав. Нема нічого, про що ти б не знав, де воно. Нема нічого.

Залишається підозра, що я забув про якусь річ, що вона загубилася поміж складками моєї пильности, як губиш банкноту, чи цидулку з цінною інформацією у непомітній кишеньці штанів чи у старій куртці, і лише згодом розумієш, що це була найважливіша річ, річ вирішальна й унікальна.

Про місто я маю виразніше уявлення. Це — Париж, я на лівому березі, мені відомо, що, перетнувши ріку, я опинюсь на якійсь площі, можливо, на майдані Воґез… ні, це більш відкрите місце, адже на тлі підноситься щось схоже на церкву святої Магдалини. Проминувши майдан, обійшовши храм, я бачу вуличку (там на розі є антикварна книгарня), яка, звиваючись, повертає праворуч і вливається у цілий ряд провулків, це, безперечно, Готичний Квартал у Барселоні. Можливо, вона впадає в іншу вулицю, дуже широку, яскраво освітлену, і саме на цій вулиці, я це пам’ятаю з виразністю ясновидця, праворуч, у кінці глухого провулку розташований Театр.