Розділ «8 ГОД »

Вона була там — бридкий мінеральний павук, символ, знаряддя їхньої влади: я повинен був тікати геть, а натомість відчував, що мене притягує ця павутина, я водив головою знизу догори і навпаки, неспроможний охопити її єдиним поглядом, адже я практично перебував усередині неї, вона простромлювала мене тисячею своїх пругів, я відчував, як мене бомбардують, падаючи звідусіль, її залізні заслони, варто було їй ворухнутися — й вона могла б розчавити мене одною зі своїх металевих лап.

La Tour. Ейфелева вежа. Я був у єдиній точці міста, де її не видно здалеку, де її профіль не височить приязно над океаном дахів, фривольний, наче на картині Дюфі. Вона була зверху, насуваючись прямо на мене. Я здогадувався, де її верхівка, але спершу я обійшов її навколо, потім ступив у середину її основи, затиснутий між одною її ногою й іншою, я бачив її щиколотки, черево, геніталії, вгадував запаморочливі нутрощі, з’єднані через стравохід із шиєю цієї політехнічної жирафи. Хоч уся в дірках, вона могла притьмарити все світло навколо, і в міру мого просування вона з різних перспектив виставляла переді мною численні дупласті склепіння, що обрамляли отвори, які виходили у пітьму.

Онде ліворуч від неї, ще низько над обрієм, у напрямку на північний схід зійшов серп місяця. Іноді вежа показувала його мені у рамці, неначе він — оптична ілюзія, відблиск одного з її вигнутих щитів, але варто мені було зрушити з місця, як щити змінювали форму, місяць зникав, заплутавшись між металевими ребрами, цей звір роздер його, перетравив, відправив в інший вимір.

Тессеракт. Чотиривимірний куб. Аж ось крізь арку я побачив рухоме світло, навіть два світла, червоне й біле, вони блимали — ясна річ, це літак у пошуках Руассі, чи Орлі, чи чого там іще. Але вмить — чи це я зрушив з місця, чи літак, чи Вежа — світла зникли за одним із ребер, я очікував побачити їх в іншій рамці, але вони не з’явилися. Вежа мала сотню рухомих вікон, і через кожне виднів інший сегмент часопростору. Її ребра не позначали евклідових складок, вони розбивали тканину космосу, трансформували катастрофи, гортали сторінки паралельних світів.

Хто сказав, що шпиль цього Собору Тандитної Богоматері був призначений для того, щоб “suspendre Paris au plafond de l’univers[316]?” Навпаки, він був потрібний, щоб підвісити всесвіт до свого власного шпиля — це природно, хіба це не Ерзац Маятника?

Які назви їй давали? Самотня свічка, порожній обеліск, слава залізному дротові, апотеоза батерейки, повітряний вівтар ідолопоклонницького культу, бджола у серці рози вітрів, сумна як руїна, бридкий колос кольору ночі, шпетний символ непотрібної сили, абсурдне чудо, безглузда піраміда, гітара, каламар, телескоп, розтягнута як промова міністра, стародавній бог і модерний звір… Вона була всім цим і ще чимось, і якби я мав шосте чуття Володарів Світу, тепер, перебуваючи в полоні пучка її голосових зв’язок, інкрустованих гайкоподібними поліпами, я почув би, як вона хрипко шепоче музику сфер, адже в цю мить Вежа саме висмоктувала з серця порожнистої землі хвилі й передавала їх усім менгірам світу. Кореняк з наїжачених цвяхами шарнірів, хребетний артроз, протез протеза — який жах, якби Вони хотіли розтрощити мене в безодні, їм довелося б кинути мене з того місця, де я знаходився, до вершини. Нема сумніву, я прибував із подорожі крізь центр землі, мене охоплювало запаморочення антигравітації, наче я потрапив до антиподів.

Ні, це не був плід нашої уяви, тепер Вежа здавалася мені грізним доказом Плану. Але невдовзі вона помітить, що я — шпигун, ворог, зернятко пороху в механізмі, образом і двигуном якого вона була, — розширить непомітно один з ромбів свого свинцевого мережива і поглине мене, і я зникну в складці її ніщоти, перенесений в Іншість.

Якщо я ще трохи зостануся під цим плетивом, її великі кігті стиснуть мене, вони викривляться, наче ікла, втягнуть мене, а тоді звір знову набере своєї похмурої пози гострилки для олівців, злочинної та лиховісної.

Ще один літак: він прибував з ніщоти, його породила вона поміж своми хребцями безм’ясого мастодонта. Я дивився на неї, вона не мала кінця, як проект, задля якого вона народилася. Якби я міг залишитися, не боячись бути пожертим, я б міг прослідкувати за її переміщеннями, за її повільним обертанням, за її нескінченно малими втратами та відновленнями рівноваги під холодним вітерцем течій. Можливо, Володарі Світу вміли інтерпретувати її як геомантичний рисунок, читати в її непомітних метаморфозах вирішальні сигнали, страхітливі веління. Вежа веретенилася над моєю головою, наче викрутка Містичного Полюса. А може, ні, вона стояла непорушно, немов намагнічена підпора, і примушувала обертатися небесне склепіння. Але в будь-якому випадку вона викликала однакове запаморочення.

Як добре Вежа себе захищає, говорив я собі, здалеку вона приязно підморгує, але варто тобі підійти ближче, варто спробувати проникнути в її таємницю, і вона знищить тебе, заморозить твої кістки, всього лиш показавши тобі безглуздий жах, з якого вона зроблена. Тепер я знаю, що Бельбо мертвий і що План справді існує, адже існує Вежа. Якщо мені не вдасться втекти, втекти ще раз, я не зможу розповісти про це нікому. Треба бити на сполох.

Якийсь шум. Годі, треба повертатися до реальності. З великою швидкістю мчить таксі. Мені стрибком удається вирватися з магічного кола, я щосили махаю руками, ризикуючи потрапити під колеса, бо таксист гальмує лише в останню секунду, мовби не маючи бажання зупинятися — під час їзди він сказав мені, що проїжджаючи під Вежею вночі, він теж відчуває страх і натискає на газ. “Чому?” запитав я. “Parce que… parce que ça fait peur, c’est tout”[317].

Невдовзі я був у своєму готелі. Мені довелося довго дзвонити, щоб розбудити сонного портьє. Я сказав собі: тепер тобі треба поспати. Все решта завтра. Я взяв декілька пігулок, достатньо, щоб отруїтися. Далі я вже нічого не пам’ятаю.

117

Має безумство превеликії покої,

що кожного приймуть, осіб усякого покрою,

надто ж владущих, ладних сипати грошвою.

(Себастіян Брант, Корабель дурнів, 46)

Я прокинувся о другій пополудні в запамороченому й кататонічному стані. Я все чітко пам’ятав, але не мав жодної гарантії, що те, що я пам’ятав, було правдою. Спершу я подумав, що треба спуститися вниз, щоб купити газети, тоді сказав собі, що у всякому випадку, навіть якби відразу після події у Консерваторій проникла сотня сипаїв, у вранішніх газетах новина з’явитися не встигла б.

Зрештою, того дня Париж був заклопотаний іншим. Мені одразу повідомив це портьє, ледве я зійшов униз, щоб пошукати, де б можна випити кави. У місті панував розгардіяш, багато станцій метро були зачинені, у деяких місцях поліція застосовувала силу, студентів було надто багато і вони переходили всякі межі.

Я знайшов у телефонній книзі номер доктора Ваґнера. Я навіть спробував зателефонувати, але, ясна річ, у неділю в його кабінеті нікого не було. Зрештою, я мусив піти до Консерваторію, щоб перевірити ситуацію. Я пам’ятав, що в неділю пополудні він відчинений.