Розділ «8 ГОД »

У схожих на фески фетрових капелюхах без крис, у широких чорних плащах, запнутих аж по шию, наче воскреслі, що встають із гробів, з автомобілів виринули Les Derviches Hurleurs і присіли навпочіпки на краях магічного кола. Тепер із глибини долинала ніжна мелодія флейт, під яку вони, киваючи головами, злегенька постукували долонями об долівку.

З тулуба аероплана Бреґе, наче муедзин з мінарету, вигулькнув п’ятий і розпочав псалмодію невідомою мовою, стогнучи і лементуючи у пронизливих тонах, а тим часом знову загриміли барабани, дедалі посилюючи інтенсивність гуркоту.

Мадам Олькотт нахилилася над братами Фоксами, нашіптуючи їм слова заохочення. Всі троє відкинулися на спинки крісел, їхні руки стискали поруччя, очі були заплющені, вони почали пітніти, всі м’язи на їхніх обличчях заворушилися.

Мадам Олькотт звернулася до зібрання достойників. “Тепер мої незрівнянні братусі приведуть до нас трьох осіб, які знали”. Вона зробила паузу, відтак проголосила: “Едварда Келлі, Гайнріха Кунрата і…” ще одна пауза, “графа Сен-Жермена”.

Я вперше побачив, як Альє втратив панування над собою. Він підвівся з трону і цим припустився помилки. Тоді кинувся до жінки — тільки випадково уникнувши колізії з Маятником — і заверещав: “Зміюко, брехухо, ти добре знаєш, що це неможливо…” Потім до нави: “Це шахрайство, шахрайство! Зупиніть її!”

Але ніхто й не ворухнувся, щобільше, П’єр підійшов до трону і, сівши на нього, сказав: “Продовжуймо, мадам”.

Альє заспокоївся. До нього вернулася холоднокровність, він відступив убік, змішуючись із юрбою. “Ну що ж, гайда”, з викликом сказав він, “побачимо, що з цього вийде”.

Мадам Олькотт ворухнула рукою, ніби подаючи знак почати змагання. Музика набувала чимраз пронизливіших тонів, розпадаючись на какофонію дисонансів, барабанний бій утратив ритм, танцюристи, які вже почали вихитуватися вперед і назад, вправо і вліво, підвелися і, відкинувши геть свої плащі, напружено розпростерли рамена, мовби збиралися злетіти. Після миті нерухомости вони почали крутитися на місці дзигою, використовуючи як вісь ліву ногу, їхні обличчя, зосереджені й відсутні, були піднесені д’горі, а їхні плісовані пелерини вторували їхнім піруетам, розлітаючись, у кшталті дзвонів, і вони скидалися на квіти, які шмагає гураґан.

Тим часом медіуми неначе заклякли, хрипко дихаючи, їхні обличчя напружилися й викривилися, немов вони безуспішно намагалися випорожнитися. Світло від жарівниці потьмяніло, поплічники Мадам Олькотт погасили всі ліхтарі, що стояли на підлозі. Церква була освітлена лише слабким світлом ліхтарів з нави.

Поступово відбувалося чудо. З вуст Тео Фокса почало виходити щось на подобу білуватої піни, яка помалу твердла, й така сама піна дещо пізніше почала виходити з вуст його братів.

“Братусі”, підлесливо муркотіла Мадам Олькотт, “натужмося-бо, ось так, отак…”

Танцюристи нервово й істерично співали, хитали на всі боки головами, їхні крики спершу були конвульсивними, відтак перейшли у харчання.

Медіуми виділяли якусь речовину, спершу газоподібну, відтак згуслу, схожу на лаву, на білковину, яка звивистими, зміястими рухами повільно розходилася, піднімалася й опускалася, ковзала їм по плечах, по грудях, по ногах. Я не розумів, звідки вона виходила — з пор їхньої шкіри, з рота, з вух, з очей. Юрба напирала вперед, щораз ближче підступаючи до медіумів та до танцюристів. Я позбувся будь-якого страху: впевнений, що загублюся у стовпищі, я вийшов з рубки, остаточно віддаючи себе на поталу випарів, що розходилися під склепіннями.

Над медіумами мерехтіла люмінесцентна зона з розмитими, молочно-білими контурами. Речовина почала відриватися від них і набувати якихось амебових форм. Від маси, що виходила з одного із братів, відірвалося щось на подобу вістря, яке, звиваючися, знову наблизилось до його тіла, воно скидалося на тварину, яка хоче його дзьобнути. На кінчику вістря утворилися два втяжні відростки, неначе ріжки великого равлика…

Заплющивши очі, з ротом, повним піни, не припиняючи крутитися дзигою, танцюристи, наскільки дозволяв простір, почали довкружний рух навколо Маятника; якимось дивом їм удавалося не перетинати його траєкторії. Крутячись дедалі швидше, вони відкинули свої берети, розвіюючи довге чорне волосся, і здавалося, що голови от-от зірвуться їм із ший. Вони завивали, як того вечора в Ріо — гу-у, гу-у, гу-у-у-у…

Білі утворення починали набувати обрисів, одне з них набрало приблизних контурів людської подоби, інше все ще було схоже на фалос, на бульбашку, на скляну посудину, третє ж виразно набувало вигляду птаха, сови з великими очицями, настовбурченими вухами та викривленим дзьобом, схожої на літню вчительку природознавства.

Мадам Олькотт почала допитувати першу з’яву: “Келлі, це ти?” І зі з’яви видобувся голос. Це, безперечно, говорив не Тео Фокс, це був далекий голос, який ледве вимовляв: “Now… I do reveale, а… а mighty Secret if you marke it well…”[293]

“Так, так”, наполягала Олькотт. Голос продовжував: “This very place is call’d by many names… Earth… Earth is the lowest element of all… When thrice yee have turned this Wheele about… thus my greate Secret I have revealed…”[294]

Teo Фокс зробив жест рукою, ніби благаючи пощади. “Розслабся лише трішки, затримай його…” Відтак вона звернулася до подоби сови: “Я впізнаю тебе, Кунрате, що ти хочеш нам сказати?” Сова, здавалося, заговорила: “Алилу…Яах… Алилу…Яах… Was…”

“Was?”