Розділ «8 ГОД »

Латинський квартал вирував. Галасуючи, проходили групи з прапорами. На Іль-де-ля-Сіте я побачив барикаду поліції. В далині чулися постріли. Так, мабуть, було в шістдесят восьмому. Десь коло Сент-Шапель відбулася сутичка, я відчував запах сльозоточивого газу. Я почув клацання замків, однак не знав, хто це — студенти чи поліціянти, люди навколо мене бігли, ми сховалися за огорожею, перед нами стояв поліційний кордон, а на вулиці тривали сутички. Який сором, разом з підстаркуватими буржуа я очікую, коли заспокоїться революція.

Потім я знайшов вільний шлях і, кружляючи бічними вуличками навколо старого ринку, врешті опинився на вулиці Сен-Мартен. Консерваторій був відчинений, біля нього — білий дворик, на фасаді — плита: “Консерваторій мистецтв та ремесел, закладений декретом Конвенту 19 вандем’єра III року… в колишньому пріораті Сен-Мартен-де-Шан, уфундованому в XI столітті”. Все як завжди, невеличка недільна юрба, байдужа до студентської гулянки.

Я увійшов — у неділю вхід безкоштовний — і все було так, як учорашнього пополудня о п’ятій. Охоронці, одвідувачі, Маятник на своєму звичному місці… Я шукав слідів того, що відбулося, але, якщо воно відбулося, хтось дуже сумлінно все прибрав. Якщо воно відбулося.

Не пам’ятаю, як я провів решту пополудня. Не пам’ятаю навіть, що я бачив, тиняючись вулицями, змушений іноді збочувати, щоб уникнути штовханини. Знічев’я спробував зателефонувати до Мілану, забобонно набрав номер Бельбо. Тоді номер Лоренци. Врешті видавництва “Ґарамон”, у якому не могло бути нікого. І все ж, якщо ця ніч — це ще сьогодні, все це відбулося вчора. Однак від передучора до сьогоднішньої ночі проминула вічність.

Надвечір я збагнув, що нічого не їв. Я потребував спокою і певного комфорту. Біля Форум-дез-Аль я зайшов до ресторану, який обіцяв рибні страви. Навіть занадто розкішно. Стіл якраз навпроти акваріуму. Всесвіт, нереальний достатньою мірою, щоб знову кинути мене в атмосферу абсолютної підозріливости. Випадковостей не буває. Ця рибина скидається на астматичного гесихаста, який, втрачаючи віру, оскаржує Бога в тому, що той позбавив усесвіт сенсу. Саваоте, Саваоте, як ти міг бути таким лукавим, змушуючи мене думати, що тебе нема? Плоть огортає світ своєю владою, наче гангрена… Інша рибина нагадує Мінні, вона лупає довгими віями і складає губки сердечком. Мінні — наречена Мікі-Мауса. Я їм salade folle[318] із м’якою, наче тіло дитини, тріскою. З медом і перцем. Павликіяни тут як тут. Ота рибина ширяє поміж коралами, наче аероплан Бреґе, повільно вдаряючи крилами лускокрильця, сто шансів проти одного, що її зародок гомункулюса, продірявлений, покинутий на дні атанору, лежить на смітнику навпроти дому Фламеля. А це — рибина-тамплієр у чорній броні, вона шукає Ноффо Деї. Вона торкається астматичного гесихаста, який зосереджено й розгнівано пливе до невимовного. Я відвертаю погляд, на другому боці вулиці бачу вивіску іншого ресторану, “У Р…” У Рози і Хреста? У Ройхліна? У Розісперґіуса? У Раґоціца-родьрачковського? Знаки, знаки…

Якщо добре подумати, єдиний спосіб збити диявола з пантелику полягає в тому, щоб переконати його, що ти в нього не віриш. У мой нічній утечі Парижем, у видінні Вежі нічого дивного не було. Не дивно, що побачивши в Консерваторії те, що я побачив, або повірив, що побачив, я виходжу і переживаю місто, як мару. Але що ж я бачив у Консерваторії?

Я конче мушу поговорити з доктором Ваґнером. Не знаю, чому я вбив собі в голову, що це панацея, але я був у цьому переконаний. Терапія словом.

Як я дожив до сьогоднішнього ранку? Здається, я зайшов до кінотеатру, де показували Даму з Шанхаю Орсона Веллза. Коли дійшло до сцени з дзеркалами, я не витримав і вийшов. Але, може, все було зовсім не так, може, все це було плодом моєї уяви.

Я зателефонував докторові Ваґнерові сьогодні вранці, о дев’ятій, прізвище Ґарамон допомогло мені подолати опір секретарки, доктор, як здавалося, згадав мене і, зважаючи на терміновість, яку я йому змалював, звелів мені прийти одразу ж, о дев’ятій тридцять, перед тим, як надійдуть інші пацієнти. Він здався мені люб’язним і співчутливим.

Можливо, візит у доктора Ваґнера мені теж тільки снився. Секретарка спитала мої дані, приготувала картку, я заплатив гонорар. На щастя, в мене вже був зворотний квиток.

Кабінет невеликих розмірів, без канапи. Вікна, що виходять на Сену, ліворуч тінь Вежі. Доктор Ваґнер прийняв мене з професійною привітністю — по суті, цілком правильно, адже тепер я був його клієнтом, а не одним з його видавців. Щирим і спокійним жестом він запросив мене сісти перед ним, із протилежного боку стола, наче в якійсь установі. “Et alors?”[319] Сказавши це, він штовхнув своє обертове крісло й повернувся до мене спиною. Він сидів з похиленою головою і, як мені здалося, зі сплетеними руками. Мені не залишалося нічого іншого, як почати говорити.

Я говорив, слова ринули, наче водоспад, я виклав геть усе, від початку до кінця, те, що я думав два роки тому, те, що я думав минулого року, те, що, на мою думку, думали Бельбо та Діоталлеві. І насамперед те, що сподіялося у святоіванівську ніч.

Ваґнер не перебивав мене, він ні разу не кивнув головою, не виказав жодного несхвалення. Хтозна, може, він поринув у сон. А можливо, це був його метод. А я говорив. Терапія словом.

Потому я став чекати на слово, його слово, яке б мене врятувало.

Ваґнер надзвичайно повільно підвівся. Не повертаючись до мене лицем, він обійшов навколо письмовий стіл і підійшов до вікна. Відтак він став зосереджено дивитися у вікно, сплівши за спиною руки.

Мовчки, впродовж десяти, п’ятнадцяти хвилин.

Потім, і далі стоячи до мене спиною, безбарвним, урівноваженим, заспокійливим голосом сказав: “Monsieur, vous êtes fou”[320].

Він навіть не ворухнувся, я теж. Ще через п’ять хвилин я зрозумів, що більш нічого він не скаже. Кінець сеансу.

Я вийшов, не попрощавшися. Секретарка обдарувала мене широким усміхом, і я знов опинився на авеню Елізе Реклю.

Була одинадцята година. Я забрав з готелю свої речі і поквапився на летовище, сподіваючись, що мені пощастить. Мені довелося чекати дві години, і я зателефонував до Мілану, до видавництва “Ґарамон”, замовивши розмову на виплат, адже в мене не зосталося ні шеляга. Відповіла Ґудрун, вона здавалася ще більш отетерілою, ніж завжди, я мусив тричі прокричати, щоб вона сказала — так, yes, oui, вона приймає дзвінок.