Розділ «1 КÉТЕР[1]»

КÉТЕР[1]

 1

[2]

І отоді я побачив Маятник.

Куля на довгій линві, що звисала зі склепіння хорів, з ізохронною величністю викреслювала свої широкі коливання.

Я знав — та й будь-хто міг би це відчути у чарі цього погідного дихання — що її період регулюється відношенням між квадратним коренем довжини канату і отим числом π, яке, з Божого повеління, незбагненним для земного розуму чином доконечно пов’язує окіл будь-якого кола з його діаметром, — тому й час такого блукання кулі від одного полюса до іншого є результатом таємної змови між найбільш нечасовими з вимірів: одиничністю точки підвісу, двоїстістю абстрактної довжини, троїстою природою π, квадратною тайною кореня, досконалістю кола.

А ще я знав, що постійність її руху гарантується магнітним приладом, розміщеним на вертикалі, що падає від точки підвісу до основи, і надсилає свій поклик циліндрові, схованому в серці кулі, штучно протидіючи опорові матерії, що, однак, не суперечить законові Маятника, а навпаки, дозволяє йому проявлятись, адже в порожнечі будь-яка матеріальна точка, що має вагу, підвішена до нерозтяжної та невагомої линви, байдужої до опору повітря та тертя з точкою прикріплення, могла б рівномірно коливатися цілу вічність.

Мідна куля, об яку вдарялись, проникаючи крізь вітражі, останні промені сонця, мінилася блідими, переливчастими відблисками. Якби вона, як колись давно, черкала своїм вістрям об вологий пісок, насипаний на підлозі хорів, то з кожним своїм коливанням вона рисувала б легку борозну, і ця борозна, щомиті нескінченно мізерним чином змінюючи напрямок, щораз більше б розширювалася, творячи заглибини і насипи, у яких вгадувалась би певна променева симетрія — щось на кшталт кістяка мандали, невидимого контуру pentaculum[3], зірки, містичної рози. Ні, радше це був би закарбований на просторах пустелі літопис слідів, залишених безконечними блуканнями караванів, історія повільних, тисячолітніх міграцій. Можливо, саме так мандрували атланти, покинувши континент Му заради впертих, невситимих блукань, від Тасманії до Ґренландії, від Козерога до Рака, від острова Принца Едварда до островів Шпіцберген. Впродовж досить стислого періоду часу вістря знов і знов розповідало про те, що вони робили від одного льодовикового періоду до іншого і що, можливо, роблять далі, вже як посланці Володарів. І не виключено, що десь на півдорозі між Самоа та Новою Землею у своєму найнижчому положенні вістря торкалося Аґарттхи, Центру Світу. І я відчував, що якийсь єдиний план пов’язував гіперборейський Авалон з південною пустелею, що прихисти-ла загадку Аєрс-Рок.

У цю мить, 23 червня, о четвертій пополудні, на одному кінці площини коливань Маятник знижував швидкість, щоб безвільно впасти назад до центру і, набувши по дорозі попередньої швидкости, відважно врізатись в окультний паралелограм сил, що накреслював його долю.

Якби, незважаючи на плин часу, я продовжував вдивлятися довший час у цю пташину голову, у цей наконечник списа, у цей перевернутий гребінь шолома, що описує діагоналі в порожнечі, торкаючись протилежних точок свого астигматичного кола, я став би жертвою казкової ілюзії, адже Маятник примусив би мене повірити, що площина коливання здійснила повний оберт, повернувшись через тридцять дві години до вихідної точки, описавши сплющений еліпс — еліпс, який обертається навколо свого центру з рівномірною кутовою швидкістю, пропорційною синусові широти. Як би він обертався, якби точка підвісу містилась на вершечку бані Соломонового Храму? Можливо, Лицарі там пробували теж. Можливо, що розв’язок, остаточне значення не змінилося б. Можливо, церква абатства Сен-Мартен-де-Шан і була справжнім Храмом. У кожному разі, це відчуття було б досконалим лише на Полюсі, в єдиному місці, де точка підвісу опинилася б на продовженні осі земного обертання і де Маятник зміг би виконати свій видимий цикл за двадцять чотири години.

Але через це відхилення від Закону — ним, зрештою, передбачене, — через це порушення золотої міри чудо не було менш дивовижним. Я знав, що земля обертається, і з нею я, а зі мною — Сен-Мартен-де-Шан, і весь Париж, і всі разом ми обертаємося під Маятником, який насправді ніколи не змінював напрямку своєї площини, адже там, звідки він звисає, вздовж нескінченної прямої, що є ідеальним продовженням линви, у високості, що змагає до найвіддаленіших галактик, розташована, застигнувши у вічності, Нерухома Точка.

Земля оберталася, але те місце, де заякорилась линва, було єдиною нерухомою точкою у Всесвіті.

Отож я спрямовував свій погляд не стільки до землі, скільки догори, де відбувалася містерія абсолютної нерухомости. Маятник розповідав мені, що, поки все перебувало в русі — земна куля, сонячна система, туманності, чорні діри і всі діти великого космічного випромінювання, від перших еонів до найв’язкішої матерії, — у нерухомості залишалася одна-єдина точка, вісь, стрижень, ідеальний гак, навколо якого обертався всесвіт. Тепер і я прилучився до цього небувалого переживання. І дарма, що я теж рухався зі всім навколо, я міг бачити Його, Непорушного, Твердиню, Запоруку, найсвітлистішу мряку, безтілесну, безобрисну, безформну, невагому, невимірну і неописанну, яка не бачить, не чує, не може бути осягнена чуттями, не існує ніде й ніколи, не є ні душею, ні розумом, ні уявою, ні думкою, ні числом, ні порядком, ні мірою, ні субстанцією, ні вічністю, не є темрявою, ані світлом, не є хибою і не є істиною.

Із заціпеніння мене вивів діалог, конкретний і байдужий, між хлопцем в окулярах та дівчиною, яка, на жаль, їх не мала.

“Це маятник Фуко”, говорив він. “Перший дослід проведено 1851 року в пивниці, відтак в Обсерваторії, а потім під куполом Пантеону за допомогою канату довжиною шістдесят сім метрів та кулі вагою у двадцять вісім кіло. І врешті, з 1855 року він у зменшеній формі знаходиться тут і звисає з отого отвору, що посередині хрестовини”.

“І що він робить, висить і все?”

“Він показує обертання землі. Оскільки точка підвісу залишається нерухомою…”

“А чому вона залишається нерухомою?”

“Тому що точка… як це сказати… центральна точка, дивись уважно, оця точка, яка розташована якраз посередині точок, які ти бачиш, гаразд, це геометрична точка — вона не видима, не має вимірів, а те, що не має вимірів, не може посуватися ні праворуч, ані ліворуч, ні уверх, ані вниз. Отож вона не обертається. Розумієш? Якщо точка не має вимірів, вона не може крутитися навіть навколо себе самої. Вона не має навіть себе самої…”