Розділ «8 ГОД »

“Дурні”, заволав Альє, “як ми тепер повернемо його на свою вісь?” Він думав про безпеку Маятника.

Браманті посміхнувся: “Не турбуйтеся, графе. Це вам не змішування ваших фарб. Це Маятник, його винайшли Вони. Він знатиме, як коливатися. А в усякому разі, якщо треба спонукати Силу до дії, нема нічого ліпшого за людську жертву”.

Аж до цієї миті Бельбо тремтів. Тепер же я спостеріг, що він розслабився, не скажу, що його обличчя проясніло, але тепер він дивився на присутніх з цікавістю. Гадаю, в цю мить, після того як він став свідком суперечки між двома супротивниками, як побачив перед собою знівечені тіла медіумів, дервішів, котрі все ще смикалися і скиглили обабіч нього, розхристані шати достойників, у ньому знову прокинувся глибоко притаманний йому дар — відчуття смішного.

У цей мент — я в цьому впевнений — він вирішив, що більше не дозволить себе залякувати. Можливо, через те, що він опинився на підвищенні, його охопило відчуття зверхності, і він, наче з просценіуму, спостерігав, як метушилося у безтямній сутичці це соборище навіжених родом із Ґран-Ґіньолю, а в глибині, майже в передгінку, втративши всяку цікавість до подій, почвари тручалися ліктями й хихотіли, як Аннібале Канталямесса та Піо Бо.

Він лише кинув тривожний погляд на тремтячу Лоренцу, яку знову тримали за рамена двоє гігантів. Лоренца прийшла до тями. Вона плакала.

Не знаю, чи Бельбо остерігався виявити перед нею свій страх, чи радше він вирішив, що це єдиний спосіб надати ваги своїй погорді, своїй вищості над цією зграєю. Але він тримався прямо, з піднесеною головою, його сорочка була розстебнута на грудях, руки зв’язані за спиною, він набрав гордовитої постави, наче ніколи не зазнавав страху.

Заспокоєний холоднокровністю мого приятеля, а в усякому разі змирившись із перерванням коливання Маятника, і далі прагнучи пізнати таємницю, стоячи перед нагодою здати рахунки з пошуків усього життя, або й багатьох, твердо надумавши повернути собі владу над своїми прибічниками, Альє знову звернувся до Якопо: “Ну ж бо, Бельбо, прийміть рішення. Ви ж розумієте, що перебуваєте у становищі, м’яко кажучи, досить незручному. Припиніть цю комедію”.

Бельбо не відповів. Він дивився в інший бік, немовби з делікатності не хотів слухати чужу розмову, свідком якої він ненароком став.

Альє наполягав, промовляючи заспокійливим тоном, наче до дитини: “Я розумію ваше обурення і, якщо дозволите, вашу стриманість. Ясна річ, у вас викликає відразу думка про звірення такої інтимної і такої ревнивої таємниці юрбі, яка щойно показала вам таке мало цивілізоване видовище. Однак ви можете розповісти цю таємницю лише мені, на вухо. Тепер я допоможу вам зійти вниз, і ви скажете мені це слово, одне-єдине слово”.

Бельбо сказав: “Ви так вважаєте?”

Тоді Альє змінив тон. Уперше в житті я побачив його в такій бундючній, сакраментальній, помпезній подобі. Він говорив так, ніби на ньому були такі ж єгипетські строї, що й на його колегах. Я відчув у його тоні фальш, здавалось, він пародіює тих, кого завше щедро обдаровував своїм зверхнім, поблажливим співчуттям. Але водночас він промовляв, цілком перейнявшися цією своєю небаченою роллю. Здійснюючи якийсь свій задум — адже це не могло бути інстинктивним порухом — він уводив Бельбо у певну мелодраматичну сцену. Якщо він грав, то грав добре, бо Бельбо не відчув жодної каверзи і слухав його так, ніби нічого іншого від свого співрозмовника й не очікував.

“Тепер ти заговориш”, промовляв Альє, “заговориш, і не залишишся за межами цієї великої гри. Якщо мовчатимеш, тобі кінець, розповівши все, ти візьмеш участь у перемозі. Адже істинно глаголю тобі, цієї ночі ти, я і всі ми перебуваємо у Год, сфірі пишноти, величі та слави, у Год, яка вершить церемоніяльну й ритуальну магію, у Год, хвилині, в якій відкривається вічність. Про цю хвилину я снив віками. Заговоривши, ти приєднаєшся до тих, які, отримавши від тебе одкровення, єдині зможуть проголосити себе Володарями Світу. Покорись і возвеличишся. Ти заговориш, бо я тобі велю, заговориш, бо я тобі наказую, а мої слова efficiunt quod figurant![302]”

І Бельбо, тепер уже непереможний, мовив: “Ма gavte la nata…”

Альє, хоч і сподівався відмови, зблід від образи. “Що він сказав?” істерично запитав П’єр. “Він не хоче говорити”, коротко відповів Альє. Розвів руки в жесті, який означав щось середнє між безсиллям і самозреченням, тоді звернувся до Браманті: “Він ваш”.

І П’єр заверещав у піднесенні: “Assez, assez, le sacrifice humain, le sacrifice humain!”[303]

“Так, нехай він умре, ми однаково знайдемо відповідь”, із таким самим запалом закричала Мадам Олькотт, яка знов з’явилася на сцені і кинулася до Бельбо.

Майже водночас заборсалась Лоренца. Вислизнувши з обіймів гігантів, вона стала у підніжжі шибениці перед Бельбо, з розпростертими руками, мовби бажаючи зупинити наступ, і крізь сльози закричала: “Та ви всі з глузду з’їхали, ну хто ж так робить?” Альє, який уже відступив був назад, зупинився на мить у нерішучості, тоді підбіг, щоб утримати її.

Потім усе відбулося впродовж якоїсь миті. З розпущеним волоссям, палахкочучи злістю, немов Медуза, Олькотт простягла свої пазурі до Альє, дряпаючи йому обличчя, а тоді відштовхнула його набік з усією стрімкістю, яку вона набрала, кидаючись на нього. Альє відступив, спіткнувшися ногою об жарівницю, зробив пірует навколо своєї осі, наче дервіш, і, вдарившись головою об якусь машину, впав на землю з обличчям, залитим кров’ю. В ту саму мить П’єр кинувся до Лоренци, по дорозі виймаючи з піхов кинджал, що висів у нього на грудях. Тепер він був обернений до мене спиною, я не одразу зрозумів, що сталося, але тут побачив, як Лоренца з восковим обличчям ковзнула додолу, до ніг Бельбо, а П’єр підніс догори лезо, горлаючи: “Enfin, le sacrifice humain![304]” А потім, обернувшися до нави, закричав великим голосом: I’a Cthulhu! I’a S’ha-t’n![305]”

Уся юрба, яка наповнювала наву, почала метушитися, дехто падав, втративши рівновагу, інші, здавалося, ось-ось перекинуть машину Кюньйо. Я почув — принаймні так мені здалося, хоч я не міг би й уявити собі такої гротескової деталі — голос Ґарамона, який говорив: “Прошу вас, панове, майте хоч краплю виховання…” Браманті в екстазі став навколішки перед тілом Лоренци, декламуючи: “Асар, Асар! Хто хапає мене за горло? Хто прибиває мене до землі? Хто пронизує кинджалом моє серце? Я не гідний переступити поріг дому Маат!”

Можливо, ніхто цього не хотів, можливо, вистачило б принесення в жертву Лоренци, але ревнителі вже просувалися до осердя магічного кола, яке завдяки нерухомості Маятника стало доступним, і хтось — я б присягнувся, що то був Арденті — гепнувся, підштовхуваний іншими, об стіл, який буквально зник, вислизнув з-під ніг Бельбо, і водночас, під дією того самого поштовху, розпочав своє рвучке й нестримне коливання Маятник, захоплюючи з собою свою жертву. Під вагою кулі линва натягнулася і, обкрутившися навколо, стиснула зашморгом шию мого бідолашного друга. Він підстрибнув у повітрі, повис на линві Маятника і, рвучко пролетівши до східного краю хорів, тепер, уже бездиханний (сподіваюсь), повертався назад у моєму напрямку.