Розділ «8 ГОД »

112

У Храмі Рози і Хреста ми маємо для наших Церемоній та Обрядів дві довгі, гарні Галереї. В одній з них ми розміщуємо моделі та зразки всіх найрідкісніших і найдосконаліших винаходів, в іншій — Статуї основних Винахідників.

(John Heydon, The English Physitians Guide: Or A Holy Guide, London, Ferris, 1662, The Preface)

Я перебував у перископі вже дуже довго. Була, мабуть, уже десята година, або пів на одинадцяту. Якщо має щось відбутися, воно мало б відбутися у наві, перед Маятником. Отже, я мусив приготуватися зійти вниз, щоб знайти схованку і спостережний пункт. Якщо я прийду надто пізно, коли Вони вже увійдуть (звідки?), мене помітять.

Зійти вниз. Розім’ятися… Вже кілька годин я не бажав нічого іншого, але тепер, коли я міг це зробити, я почував себе паралізованим. Мені доведеться перетнути зали у темряві, при конечній потребі використовуючи ліхтарик. Тьмяне нічне світло просочувалося з вікон, і якщо я уявляв собі, що в місячному сяйві музей стане привидом, я обманювався. На вітринах мерехкотіли невиразні відблиски з вікон. Якби я просувався не так обережно, я б простягнувся на землі, наштовхнувшись із гуркотом на якесь скло або залізяччя. Я вмикав ліхтарик лише вряди-годи. Час від часу раптове світло відкривало мені якусь голизну, але не тілесну, а голизну гвинтів, лещат, шворенів.

А якби раптом я освітив якусь живу присутність, чиюсь постать, посланця Володарів, який дзеркально відтворював мій шлях? Хто б закричав першим? Я напружував слух. Цілком непотрібно. Я просувався покрадьки, не роблячи галасу. Отже, він теж.

Пополудні я уважно вивчив послідовність зал і був переконаний, що навіть потемки зможу знайти сходи. Але тепер я рухався майже навпомацки, втративши орієнтацію.

Можливо, якоюсь залою я проходив уже вдруге, можливо, я ніколи не вийду звідси, може, очікуваним ритуалом було саме оце блукання між безмозкими машинами.

Насправді я не хотів сходити вниз, насправді я хотів відтермінувати зустріч.

Я вийшов з перископу після довгого, безжального іспиту совісті, впродовж багатьох годин я роздумував над нашою помилкою останніх років і намагався збагнути, чому, не маючи на те жодної розумної причини, я опинився нині тут, шукаючи Бельбо, який опинився в цьому місці з іще менш розумних причин. Але тільки-но я ступив крок, усе змінилося. Просуваючись уперед, я думав головою іншої людини. Я став Бельбо. І як Бельбо при завершенні його довгої мандрівки до просвітлення, я знав, що кожен, навіть зовсім послідущий земний предмет слід вважати ієрогліфом чогось іншого, і ніщо інше не є настільки реальним, як План. Гай-гай, я був проникливий, мені вистачало одного проблиску, одного погляду в спалахові світла, щоб усе зрозуміти. Мене не можна було одурити.

… Двигун Фромана: вертикальна структура на ромбовидній основі, схожа на анатомічний експонат із воску, що показує свої штучні ребра, містила ряд котушок, чи чого там ще, батерей, перемикачів, чи як до біса їх називають у підручниках, вони приводяться в дію ременем трансмісії, що черпає снагу від зубчастого колеса… Для чого він міг бути потрібний? Відповідь: звичайно, щоб вимірювати теллюричні течії.

Акумулятори. Що ж вони акумулюють? Можна було уявити собі Тридцять Шість Невидимих як гурт упертих секретарів (охоронців секрету), які вночі вдаряють у свої цимбали-писарі, щоб добути з них якийсь звук, якусь іскру, якийсь поклик, у напруженому діалозі між одним берегом та другим, між безоднею та поверхнею, від Мачу-Пікчу до Авалону — дзінь, дзінь, дзінь, гальо, гальо, гальо, Памерсієль, Памерсієль, я вловив дрижання, течія Му-36, та сама, якій поклонялися брахмани яко блідому подихові Бога, тепер вмикаю клапан, макро-мікрокосмічний контур у дії, тремтять під земною корою всі корені мандраґори, чутно піснь Вселенської Симпатії, переходжу на приймання.

Боже мій, армії спливали кров’ю на рівнинах Європи, папи кидали анатеми, у мисливській хатині Палатинських Садів зустрічалися гемофілічні цісарі-кровозмісники — і все це щоб забезпечити прикриття, пишний фасад для праці тих, хто у Соломоновім Домі прислухався до блідих покликів Пупа Світу.

Вони приходили, щоб привести в дію ці псевдотермічні, гексатетраграматичні електрокапілятори — адже так сказав би Ґарамон, правда? — і вряди-годи хтось винаходив, скажімо, якусь вакцину, чи електричну жарівку, даючи підставу дивовижним пригодам металів, але їх завдання було зовсім інше. І ось усі вони зібралися тут опівночі, щоб запустити статичну машину Дюкрете, прозоре коло, схоже на перевісь, а позаду — вібрують дві кульки, підтримувані, наче аркою, двома паличками, й коли вони торкаються одна одної, від них бризкають іскри. Франкенштайн сподівався, що так він зможе дати життя своєму ґолемові, але він помилявся, слід було очікувати іншого сигналу: здогадуйся, трудись, копай, копай, старий кроте…

… Швейна машинка (невже це вона? подібні рекламувалися на гравюрах разом з пігулкою, що сприяє розвиткові грудей, та великим орлом, що літає посеред гір, тримаючи в кігтях гіркий настій, Robur le Conquérant, R-C), але якщо привести її в дію, починає крутитися колесо, колесо крутить кільце, а кільце… що ж робить кільце? Хто прислухається до нього? Табличка говорить: “струм, індукований із земного поля”. Яке нахабство, це можуть прочитати навіть діти під час своїх пополудневих відвідин, але дарма, людство все одно вважало, що йде в іншому напрямку, можна було братися будь за що, навіть за найвищий експеримент, прикриваючись механікою. Володарі Світу обдурювали нас століттями. Нас огортала, сповивала, спокушала Змова, а ми писали поеми у хвалу локомотивові.

Я ходив то туди, то сюди, уявляючи себе крихітним, мікроскопічним, зачудованим мандрівником на вулицях механічного міста, наїжаченого металевими хмарочосами. Циліндри, акумулятори, лейденські банки одна на одній, невеличка каруселя заввишки двадцять сантиметрів, tourniquet électrique a attraction et repulsion[276]. Талісман для стимуляції симпатичних струменів. Collonnade étincelante formée de neuf tubes, électroaimant[277], гільйотина, в центрі — неначе це друкарський прес — на стійлових ланцюгах висять гаки. Прес, яким можна розчавити чиюсь руку чи голову. Скляний дзвін із пневматичною двоциліндровою помпою, щось на кшталт лембика, внизу розміщений келих, а праворуч — мідна куля. Сен-Жермен варив у ньому свої барвники для ландграфа Гессену.

Підставка під люльки з двома рядами — по десяткові в кожному — невеликих клепсидр із сильно видовженими, наче в жінок Модільяні, звуженнями, з якимось незрозумілим матеріалом усередині, у кожній верхня частина розширювалася на іншій висоті, наче крихітна Повітряна куля, яка тут же й злетіла б, якби її не затримувала на землі кулька-тягарець. Апарат для виробництва Ребіса на очах у всіх.

Відділ скловиробництва. Я повернувся своїми слідами назад. Зелені пляшечки: господар-садист пригощав мене концентрованими отрутами. Залізні машини для виготовлення пляшок, що відкриваються і закриваються двома важелями, а якби хтось замість пляшки встромив до тої машини зап’ястя? Чик — те саме робили, мабуть за допомогою кліщів, величезних ножиць, гачкуватих скальпелів устромляючи їх у сфінктер, у вуха, в утробу, щоб витягти з неї ще теплий плід, а потім розтовкти його в ступі з медом та перцем для задоволення спраги Астарти… Зала, яку я оце тепер перетинав, мала просторі вітрини, я бачив кнопки, які приводили в рух гвинтові свердла, невблаганно спрямовані в око жертви, Колодязь і Маятник, усе це було схоже на карикатуру, на безглузді машини Ґольдберґа, на прес для тортур, до якого Дерев’яна Нога прив’язував Мікі-Мауса, engrenage extérieur à trois pignons[278], тріумф ренесансової механіки, Бранка, Рамеллі, Дзонка. Ці механізми були мені знайомі, я включив їх у дивовижні пригоди металів, але тут вони опинилися пізніше, у минулому сторіччі, готуючись після завоювання світу прийняти непокірних. Тамплієри навчилися від асасинів, як утихомирити Ноффо Деї в день, коли його спіймають, свастика фон Себоттендорфа викрутить у напрямку сонця спазматичні члени ворогів Володарів Світу. Вони готові, чекають лишень знаку, все відбувається на очах загалу, План є справою публічною, але розгадати його не зможе ніхто, і скрипучі пащі співатимуть побідний гімн, настане велика оргія ротів, що складаються з самих зубів, ці роти зчепляться один з одним у єдиному спазмі — тік-так, неначе всі зуби водночас випали на землю.

І врешті передо мною постав émetteur à étincelles soufflées[279], спроектований для Ейфелевої вежі, він мав передавати сигнали точного часу з Франції до Тунісу та Росії (від тамплієрів Провену до павликіян та асасинів у Фесі — щоправда, Фес зовсім не в Тунісі, зрештою, асасини жили в Персії, ну то й що, не можна ж прискіпуватися до дрібниць, живучи в Тонкому Часі), я вже десь бачив щось схоже на цю велетенську машину, вищу від мене, її стіни були всіяні отворами, вентиляційними каналами, — мене хотіли переконати, що це радіопередавач? Аякже, ця споруда була мені знайома, я проходив повз неї ще пополудні. Це — Бобур[280]!