Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

“Це вам вирішувати”, сказав Діоталлеві.

“Нам? Ми всі граємо в цю гру, і якщо ми достойно не викрутимося, то виглядатимемо останніми дурнями”.

“Перед ким?”

“Таж перед історією, перед трибуналом Істини”.

“Що є істина?” спитав Бельбо.

“Ми”, промовив я.

77

Сю траву Філософи називають Чортополохом. Се річ випробувана, лише її насіння проганяє чортів та їх з’яви… Її дали молодій жінці, яку вночі мучив диявол, і ся трава змусила його утекти.

(Johannes de Rupescissa, Trattato sulla Quintessenza, II)

У наступні дні я занедбав План. Вагітність Лії наближалася до завершення, і я залишався з нею, коли тільки була змога. Лія заспокоювала мої страхи, кажучи, що ще не час. Вона відвідувала курси безболісних пологів, і я намагався бути в курсі її вправ. Лія відмовилася від допомоги, яку пропонувала їй наука, і не захотіла наперед дізнатися стать дитини. Вона віддавала перевагу несподіванці. Я погодився на це її дивацтво. Я мацав її живіт, не питаючи, що з нього вийде, і ми вирішили називати це Річчю.

Я лише питав, чи не міг би я якось брати участь у пологах. “Вона моя також, ця Річ”, говорив я. “Я не хочу бути схожим на тих татусів із фільмів, які ходять туди-сюди шпитальним коридором, запалюючи сигарету за сигаретою”.

“Піме, багато зробити ти й так не зможеш. Приходить мить, коли це лише моя справа. А зрештою, ти й не куриш, навіщо тобі набувати погану звичку з цієї нагоди”.

“Тоді що мені робити?”

“Ти братимеш участь до того і опісля. Опісля, якщо це буде хлопчик, ти виховуватимеш його, розвиватимеш, виростиш у ньому, як годиться, старий добрий комплекс Едіпа, а потім, коли прийде час, з усміхом, не створюючи проблем, постанеш перед ним для Ритуального батьковбивства, відтак одного дня покажеш йому свій злиденний офіс, картотеку, начерки дивовижної історії металів і скажеш йому, сину мій, колись усе це належатиме тобі”.

“А якщо це буде дівчинка?”

“Ти скажеш, дочко моя, все це колись належатиме тому ледащові, твоєму чоловікові”.

“А до того?”

“Коли настануть перейми, між однією переймою та іншою минає час, і треба лічити, бо зі скороченням інтервалу підходить час пологів. Ми лічитимемо разом, ти даватимеш мені ритм, як гребцям на галері. І все буде так, ніби й ти допомагатимеш Речі поступово вийти зі свого темного підземелля. Бідолашний-бідолашна… Послухай, зараз їй так добре у темряві, смокче собі соки, наче восьминіг, і все безкоштовно, а тоді — раз — випорскне назовні, на сонячне світло, кліпне оченятами й скаже: де це я, до дідька, опинився-опинилася?”

“Бідолашний-бідолашна. А вона до того ж незнайома навіть із паном Ґарамоном. Нумо, спробуймо лічити”.

Ми лічили у темряві, тримаючись за руки. Я мріяв. Ця Річ була чимось справжнім, чимось, що могло внести якийсь сенс в усі ці химери дияволістів. Бідолашні дияволісти, вони проводили ночі за так званими хімічними зашлюбинами, питаючи себе, чи вдасться одержати зливок золота у вісімнадцять каратів, і чи філософський камінь — це lapis exillis чи якийсь нещасний, череп’яний Ґрааль; мій же Ґрааль крився у Ліїному животі.