Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

Lapis exillis. Мій Камінь, який повільно виходив з вигнання, з солодкого, безпам’ятного, гіпнотичного вигнання у просторій посудині Лії, не шукаючи інших глибин, мій прегарний, білий Камінь, який хоче на поверхню… Мені хотілося бігти додому, до Лії, година за годиною чекати разом з нею появи Речі, тріумфального відвоювання поверхні. У печері Салона панував сморід підземель, підземелля — це наш початок, від якого слід відійти, а не мета, до якої слід змагати. І все ж я слухав Салона, й у моїй голові вирували нові підступні ідеї щодо Плану. Очікуючи єдиної Істини цього земного світу, я докладав усіх зусиль, щоб будувати нові омани. Сліпий, наче підземні тварини.

Я здригнувся. Мені треба було вийти з цього тунелю. “Я мушу йти,” сказав я. “Може, ви б мені порадили якісь книги на цю тему”.

“Гм, усе, що було написано з цього приводу, брехливе, брехливе, як душа Юди. Все, що мені відомо, я дізнався від свого батька…”

“Він був геологом?”

“Та ні,” засміявся Салон, “ні, зовсім ні. Мій батько — нема чого соромитися, адже спливло вже стільки води — працював в Охрані. Під безпосереднім началом її Шефа, легендарного Рачковського”.

Охорона, Охорона, щось схоже на КДБ, чи це часом не царська таємна поліція? А той Рачковський, ким він був? Хто мав подібне ім’я? Хай йому біс, це ж таємничий відвідувач полковника, граф Ракоскі… Ні, далі так не можна. Ці збіги справляли на мене надто велике враження. Я не напихав соломою мертвих тварин, я породжував живих.

80

Коли в матерію Великого Твору входить Біле, Життя перемагає Смерть, воскресає їх Цар, Земля і Вода стає Повітрям, наступає панування Місяця, народжується їх Дитя… Тоді Матерія отримує таку ступінь нерухомості, що Вогонь не може її знищити… Коли художник бачить досконалу білість, Філософи кажуть, що треба подерти книги, бо вони стали непотрібні.

(Dom J. Pernety, Dictionnaire mytho-hermétique, Paris, Bauche, 1758, “Blancheur”)

Я поспіхом промимрив якесь виправдання. Гадаю, я сказав “завтра моя дівчина має родити“, Салон побажав мені всього найкращого з таким виглядом, наче не зрозумів, хто батько дитини. Я побіг додому, аби подихати добрим повітрям.

Лії не було. В кухні на столі — картка: “Кохання моє, у мене відійшли води. Я не знайшла тебе в офісі. Я помчала в клініку на таксі. Приїдь до мене, я почуваю себе самотньою”.

Мене охопила хвилинна паніка, я мусив бути там і лічити разом з Лією, я мав бути в офісі, вона мала знати, де я. Це була моя вина, Річ народиться мертвою, Лія помре разом з нею, і Салон випхає їх обох соломою.

Я увійшов до клініки, неначе п’яний, питав щось у людей, які нічого не могли знати, двічі помилився відділенням. Я говорив усім, що вони повинні добре знати, де народжує дитину Лія, і всі говорили мені, щоб я заспокоївся, адже у цьому місці всі народжують дітей.

Врешті, сам не знаю як, я опинився у палаті. Лія була бліда, але перлистою блідістю, і усміхалася. Хтось підібрав їй гривку під білий чепчик. Уперше я бачив Ліїне чоло у всьому його блиску. Поруч із нею лежала Річ.

“Це — Джуліо,” сказала вона.

Мій Ребіс. Я теж брав участь у його створенні, але не зі шматків мертвих тіл, і без арсенового мила. Він був цілий, усі пальці були на місці.

Я забажав побачити його цілого. “Який у нього гарний пісюнчик, які великі яєчка!” Відтак я поцілував Лію у відкрите чоло: “Це твоя заслуга, люба, все залежить від посудини”.

“Авжеж, моя заслуга, гівнюче. Я мусила лічити сама”.

“Я завжди знав, що на тебе можна лічити,” сказав їй я.

81