Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

“А що це таке?” поцікавився Бельбо.

“Якщо є акростих, то мусить бути й розшифровання”, сказав Діоталлеві, “інакше мої рабини не змогли б практикувати Нотарікону. Подумаймо… Templi Resurgentes Equites Synarchici[222]. Годиться?”

Назва нам сподобалася, й ми записали її в кінці переліку.

“При існуванні стількох таємних гуртків і гурточків вигадати ще один — це неабияка справа”, сказав Діоталлеві у нападі нестримного марнославства.

76

Якби треба було простим словом назвати домінантну прикмету французького масонства XVIII сторіччя, адекватним було б одне-єдине слово — дилетантизм.

(René Le Forestier, La Franc-Maçonnerie Templière et Occultiste, Paris, Aubier, 1970, 2)

Наступного вечора ми запросили Альє відвідати бар Піладе. Попри те, що нові завсідники бару помирилися з костюмом і краваткою, поява нашого гостя у синьому костюмі в делікатну смужку та в білосніжній сорочці, у краватці, притриманій золотою шпилькою, викликала певну сенсацію. На щастя, о шостій вечора бар Піладе був доволі порожній.

Альє збив Піладе з пантелику, замовляючи марковий коньяк. Звичайно, він у нього був, але красувався на полиці за цинковою лядою, неторканий роками.

Альє говорив, розглядаючи напій проти світла, відтак зігріваючи його в руках і показуючи на зап’ястях золоті запонки, що виглядали на єгипетський стиль.

Ми показали йому список, кажучи, що виснували його з машинописів дияволістів.

“Те, що тамплієри були пов’язані із стародавніми ложами майстрів-каменярів, що утворилися під час будівництва Соломонового Храму, річ цілком певна. Так само певне й те, що відтоді ці товариства покликалися на жертву будівничого Храму, Хірама, який загинув від рук таємничих убивць, і давали обітницю помсти за нього. Після переслідувань чимало лицарів Храму, безперечно, влилися у ці братства ремісників, сплавляючи міф про помсту за Хірама із закликом до помсти за Жака де Моле. У XVIII сторіччі в Лондоні існували ложі справжніх каменярів, так звані діяльні ложі, але поступово деякі знудьговані, хоч цілком респектабельні шляхтичі, приваблені їх традиційними обрядами, наввипередки почали вступати в них. Так діяльне масонство, справа справжніх каменярів, перетворилось у масонство спекулятивне, справу символічних каменярів. У цій атмосфері такий собі Дезаґульєр, популяризатор Ньютона, намовляє протестантського пастора Андерсона розробити конституції ложі Братів Каменярів у деїстичному дусі й починає говорити про масонські братства як корпорації, що виникли чотири тисячі років тому, при заснуванні Соломонового Храму. Ось вам причини масонського маскараду — фартух, косинець, молот. Але, можливо, саме тому масонство входить у моду й завдяки згадці про генеалогічні дерева приваблює шляхту, хоча ще дужче подобається міщанству, яке таким чином не лише може говорити із шляхтою на рівних, а навіть здобуває право носити коротку шпагу. Народжується новочасний світ, зубожіла шляхта змушена шукати якогось середовища, де б вона могла наводити зв’язки з новими виробниками капіталу, а останні — ясна річ — прагнуть певного ошляхетнення”.

“Але виглядає на те, що про тамплієрів починають говорити пізніше”.

“Саме Ремзі першим твердить про прямий зв’язок із тамплієрами, але про нього я б волів не говорити. Я підозрюю, що його підмовили єзуїти. Саме з його проповідування народилося шотландське крило масонства”.

“Шотландське в якому розумінні?”

“Шотландський обряд — це франко-германська вигадка. Лондонське масонство заснувало три ступені — учня, товариша і майстра. Шотландське масонство збільшує кількість ступенів, адже збільшення кількості ступенів означає збільшення кількості рівнів ініціації і таємничості… Французи, пустоголові від природи, чманіють від таємничості…”

“Але про яку таємницю йдеться?”

“Не було жодної таємниці, зрозуміло. Якби була якась таємниця — точніше якби вони нею володіли — її складність могла б виправдати складність ступенів утаємничення. Натомість Ремзі роздуває кількість ступенів для того, щоб примусити вірити, що вони цією таємницею володіють. Прошу уявити собі тремтіння бравих комерсантів, які нарешті можуть стати лицарями помсти…”

Альє розщедрився на масонські плітки. І в розмові він, як це було у його звичці, поступово переходив на спогади від першої особи. “В ті часи у Франції вже писали куплети про нову моду на фрімасонів, ложі множилися, в їх середовищі оберталися кардинали, ченці, маркізи та купці, а члени королівського дому ставали великими магістрами. До ордену Суворого Тамплієрського Звичаю, який заснував той підозрілий тип, фон Гундом, вступили Ґете, Лессінґ, Моцарт, Вольтер, ложі виникали серед військовиків, у полках плелися змови, щоб помститися за Хірама і велися дискусії про неминучу революцію. Для інших масонство було société de plaisir[223], клубом, символом певного статусу. Там були найрізноманітніші типи — Каліостро, Месмер, Казанова, барон Гольбах, д’Алямбер… Енциклопедисти й алхіміки, герметисти й розпусники. І все це випливло наверх, коли вибухнула революція, коли члени тої самої ложі опинилися у ворожих таборах, і здавалося, що велике братство назавжди загрузло в кризі…”

“Чи було протистояння між Великим Сходом та Шотландською Ложею?”