Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

“Авжеж,” говорила Лія, кладучи мою руку на свій опуклий, напружений живіт, “саме тут вистоюється твоя гарна сировина. Ті люди, яких ти бачив у замку, що вони думали про те, що відбувалося в посудині?”

“Ну, що там буркоче меланхолія, сірчиста земля, чорний свинець, олія Сатурна, що там цілий Стікс розм’якшень, розріджень, перемелень, насичень, занурень, розпилень, гнила земля, смородлива могила…”

“Вони що, імпотенти? Чи вони не знають, що в цій посудині визріває наша Річ, гарненька, біленька й рожевенька?”

“Звісно що знають, але для них навіть твій животик — це метафора, повна таємниць…”

“Таємниць немає, Піме. Нам добре відомо, як формується Річ, як утворюються її нервики, її м’язики, її оченята, її селезіночки, її підшлункові залозочки…”

“О Господи, скільки ж у неї селезінок? Це що, Дитя Розмарі?”

“Це я так, до слова. Але ми повинні бути готові прийняти її, навіть якщо у неї дві голови”.

“Зрозуміло! Я б навчив її грати дуети для сурми та кларнету… Ні, для цього їй довелося б мати чотири руки, а це забагато, але подумай лишень, який би з неї вийшов піаніст, концерт для двох лівих рук! Брр… Зрештою, навіть мої дияволісти знають, що того дня у клініці буде здійснено акт білої магії і народиться Ребіс, андрогін…”

“Ну от, ще чого бракувало. Ліпше послухай мене. Ми назвемо його Джуліо або Джулія, так звали мого дідуся, ти згоден?”

“Мені подобається, звучить гарно”.

Якби лишень я зупинився в той момент. Якби я написав білу книгу, добру чарівничу книгу для всіх адептів Розкритої Ісіди, аби пояснити їм, що нема більше потреби шукати таїну таїн, що текст життя не приховує жодного таємного сенсу і що все криється там, у животах усіх Лій на світі, у лікарняних палатах, на солом’яних матрацах, на берегах річок. А камені, які повертаються з вигнання, і святий Ґрааль — це не інше, як оті верескливі почварки, у яких ще звисає пуповина, а лікар б’є їх по дупці. І що Невідомими Зверхниками для нашої Речі є ми з Лією, й що Річ упізнає нас одразу, навіть не питаючи того телепня де Местра.

Але ні, ми — сардонічні глузливці — забажали пограти з дияволістами у піжмурки, показуючи їм, що якщо космічна змова існує, космічнішої від тієї змови, яку вигадали ми, не буває.

Так тобі й треба, — говорив я собі того вечора, — то й чекай тепер тут, що ж відбудеться під маятником Фуко.

78

Я можу з певністю сказати, що сей потворний гібрид походить не з материнської утроби, а від Ефіяльта, від Інкуба чи якогось іншого жахливого демона, він наче був зачатий якимось гнилим і отруйним грибом, дітищем фавнів та німф, подібнішим на демона, ніж на людину.

(Athanasius Kircher, Mundus Subterraneus, Amsterdam, Jansson, 1665, II, pp. 279-280)

Того дня я хотів залишитися вдома, передчуваючи щось, але Лія сказала, щоб я не вдавав із себе принца-консорта і йшов працювати. “Ще є час, Піме, Річ ще не збирається народжуватися. Мені теж треба вийти. Іди”.

Я підходив до дверей офісу, коли відчинилися двері пана Салона і з’явився старий у своєму жовтому робочому фартусі. Я не міг не привітатися з ним, і він запросив мене увійти. Я ніколи не бачив його робітні й прийняв запрошення.

Якщо за тими дверима колись було помешкання, Салонові, напевно, довелося розвалити внутрішні стіни, бо те, що я побачив, виглядало наче печера величезних і невиразних розмірів. Задля якоїсь неясної архітектонічної причини те крило будинку мало мансардовий верх, і світло проникало туди через похилу, засклену стелю. Шибки були брудні або матовані, чи Салон заслонив їх, щоб уникнути прямих променів сонця, не знаю, а може, це просто через нагромадження предметів, які повсюди аж кричали про боязнь залишити порожній простір, але в печері було світло як у присмерку. Це враження підсилювалось також тим, що приміщення розділяли старі аптечні шафи, утворюючи арки, в яких видніли пройми, проходи, перспективи. Домінантовою барвою була коричнева, коричневими були предмети, етажерки, столи, розмита амальгама денного світла та світла старих ламп, які плямами освітлювали деякі закутки. Першим враженням було, неначе я опинився у майстерні струнних інструментів, що її власник пропав ще в часи Страдіварі і з плином часу смугасті животи лютень укрила пилюка.

Відтак мої очі потроху звикли до отого присмерку, і я зрозумів, що опинився, як і належало сподіватися, у закам’янілому зоопарку. В глибині на штучну гілку видирався ведмедик з прозорими, склистими очима, поруч зі мною розташувався пугач, переляканий і величний, перед столом принишкла ласиця — а може, куниця чи тхір, не знаю. В центрі столу височіла якась доісторична тварина, якої я не розпізнав, схожа на рентгенівський знімок великої кішки.