Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

“Лише на словах. Наведу приклад: до ложі Дев’яти Сестер вступив Франклін, який, звичайно, мав на меті перетворити її у світську організацію, адже йому йшлося лише про підтримку для американської революції… Саме тоді одним із великих магістрів був граф де Міллі, який шукав еліксир довголіття. А що він був дурень, то під час своїх експериментів отруївся й помер. Врешті, згадайте Каліостро: з одного боку, він вигадує єгипетські обряди, з іншого — встряє у справу з намистом королеви, у скандал, який розіграли нові панівні верстви, аби дискредитувати Старий Режим. І Каліостро сидів у цьому по вуха, панове мене розуміють? Спробуйте уявити собі, з якими людьми доводилося співіснувати…”

“Це, либонь, було нелегко”, з розумінням сказав Бельбо.

“Але хто ж вони”, поцікавився я, “ці барони фон Гунди, які шукають Невідомих Зверхників…”

“Навколо цього буржуазного фарсу виникли групи з цілком іншими намірами. Щоб набрати собі адептів, вони ототожнювали себе з масонськими ложами, але насправді їх цілі мали більш ініціаційний характер. Саме тоді відбувається дискусія про Невідомих Зверхників. Але, на жаль, фон Гунд не був серйозною особою. Спершу він змушує адептів вірити, що Невідомі Зверхники — це Стюарти. Відтак твердить, що метою ордену є повернути собі колишні маєтки тамплієрів, і згрібає фінанси звідки може. Не знайшовши їх у достатній кількості, він потрапляє до рук одного чоловіка на ймення Старк, який твердить, що отримав таємницю виробництва золота від справжніх Невідомих Зверхників, які перебувають у Петербурзі. До фон Гунда та Старка стрімголов кидаються теософи, дешеві алхіміки, новоспечені розенкройцери, і всі разом вони обирають великим магістром дуже порядну людину, герцога Брауншвайзького. А той одразу розуміє, в якій нікчемній компанії опинився. Один із членів Звичаю, ландграф Гессену, викликає до себе графа Сен-Жермена, сподіваючися, що цей шляхтич зможе добути для нього золото — нічого не вдієш, у ті часи треба було підігравати примхам сильних світу цього. А до того ж, ландграф уважав себе святим Петром. Нехай панове повірять мені, одного разу Лаватерові, який був гостем ландграфа, довелося влаштувати сцену герцогині Девоншірській, що вважала себе Марією Магдалиною”.

“А оті Віллермози, оті Мартінеси де Паскаллі, які засновують секту за сектою…”

“Паскаллі був авантюрист. У своїй потайній кімнаті він здійснював теургічні операції, йому являлися ангельські духи у вигляді світлистих смуг та ієрогліфічних знаків. Віллермоз сприйняв його всерйоз, бо був ентузіастом, чесною і простодушною людиною. Його захоплювала алхімія, він думав про Велике Діло, якому повинні присвятитися вибрані, аби знайти точку з’єднання шести благородних металів, вивчаючи міри, сокровенні у шести літерах першого імені Бога, яке Соломон об’явив своїм обранцям”.

“А тоді що?”

“Віллермоз заснував чимало орденів і вступив у чимало лож одночасно, як це було у звичаях тих часів, невтомно шукаючи остаточного одкровення, боячися, що воно завжди гніздиться деінде, як це насправді і є — ба більше, це, мабуть, і є єдина істина… І так він вступає до Elus Cohen Паскаллі. Але у сімдесят другому році Паскаллі зникає, від’їжджає до Санто-Домінґо, залишаючи все напризволяще. Чому він щезає з обрію? Підозрюю, що він став володарем якоїсь таємниці, якою не побажав ділитися. У кожному разі, хай буде мир його душі, на тому континенті він зникає, поглинутий темрявою, чого він і заслужив…”

“А Віллермоз?”

“У ті роки всі були вражені смертю Сведенборґа, людини, яка могла б багато чого навчити недужий Захід, якби Захід побажав прислухатися до нього, але світ уже котився до революційного божевілля, аби задовольнити амбіції Третього Стану… І саме в ті роки Віллермоз почув про Суворий Тамплієрський Звичай фон Гунда, який його зачаровує. Йому говорили, що тамплієр, який відкриває себе, засновуючи громадську організацію, не є тамплієром, але XVIII сторіччя було епохою великої легковірності. Віллермоз вступає з фон Гундом у різні спілки, про які говориться у вашому переліку, аж поки фон Гунда не виводять на чисту воду, тобто виявляється, що він — один із тих персонажів, які люблять нагло зникати з касою, і герцог виключає його з організації”.

Він знову кинув погляд на список: “Ага, Вайсгаупт, я майже забув. Просвітлені — або ж Ілюмінати — Баварії, маючи таку назву, спочатку приваблюють чимало високих умів. Але цей Вайсгаупт був анархістом, сьогодні ми б назвали його комуністом, — якби то ви знали, чого тільки не верзли у тому середовищі — державні перевороти, детронізація суверенів, криваві купелі… Завважте, я дуже захоплювався Вайсгауптом, але не за його ідеї, а за надзвичайно ясне розуміння того, як має функціонувати таємне товариство. Одначе можна мати чудові організаторські ідеї й водночас досить неясні цілі. Словом, князеві Брауншвайзькому довелося розбиратися у тому замішанні, яке залишив по собі фон Гунд, і князь зрозумів, що тепер у німецькому масонському світі зіштовхнулися принаймні три течії — окультна лінія, куди входили деякі розенкройцери, раціоналістична лінія та анархічно-революційна лінія Просвітлених Баварії. Тоді він запропонував різним орденам та обрядам зустрітися у Вільгельмсбаді на ‘сходинах’, як це тоді називали, ‘генеральних штатів’, якщо можна так висловитися. Належало відповісти на наступні питання: чи справді орден походить від якогось прадавнього товариства і від якого саме? чи Невідомі Зверхники, охоронці стародавньої традиції, справді існують, і хто вони? які справжні цілі ордену? чи є такою ціллю відновлення ордену тамплієрів? І так далі, включно з проблемою, чи повинен орден займатися окультними науками. Віллермоз з ентузіазмом пристає до них, нарешті він матиме змогу знайти відповідь на питання, які він собі ставив, чесно кажучи, ціле життя… І тут почалася справа де Местра”.

“Котрого де Местра?” поспитав я. “Жозефа чи Ксав’є?”

“Жозефа”.

“Того реакціонера?”

“Якщо він і був реакціонером, то недостатньою мірою. То був цікавий чоловік. Завважте, що цей прибічник Католицької Церкви вступає під іменем Josephus a Floribus до однієї з лож саме тоді, коли папи почали видавати перші булли проти масонства. Щобільше, він сходиться з масонами тоді, коли 1773 року папа своїм бреве засуджує єзуїтів. Звичайно, де Местр зближається з ложами шотландського типу, це очевидно, адже він не буржуазний просвітник, він просвітлений, — але ви повинні звернути увагу на цю відмінність, адже італійці називають просвітниками якобінців, тоді як в інших країнах так називають послідовників традиції — цікаве розходження…”

Попиваючи свій коньяк, він інколи виймав з цигарниці, виготовленої з майже білого металу, cigaiillos незвичної форми (“їх виготовляє мені мій лондонський тютюнник”, говорив він, “як і сигари, що їх ви бачили у мене вдома, будь ласка, частуйтеся, вони досконалі…”) і продовжував говорити, загубившись очима у спогадах.

“Де Местр… Людина вишуканого поводження, слухати його було духовною насолодою. Й він мав великий авторитет у колах утаємничених. Однак у Вільгельмсбаді він зрадив очікування всіх. Він послав листа герцогові, рішуче заперечуючи походження ордену від тамплієрів, існування Невідомих Зверхників і корисність езотеричних наук. Він відкидає все це з вірности Католицькій Церкві, але робить це, послуговуючись аргументами, гідними буржуазного енциклопедиста. Коли герцог прочитав того листа у колі близьких друзів, ніхто не йняв цьому віри. Де Местр твердив, що метою ордену було лише духовне згуртування і що церемоніали та традиційні обряди служили лише для того, щоб підтримувати містичний дух. Він хвалив усі нові масонські символи, але говорив, що образ, який символізує багато речей, перестає символізувати будь-що. А це — даруйте мені — суперечить усій герметичній традиції, адже символ тим більш є повнотою, одкровенням, могутністю, чим більш він двозначний, леткий, інакше що станеться з духом Гермеса, бога з тисячею облич? А з приводу тамплієрів де Местр говорив, що орден Храму був створений через захланність, і захланність його занапастила, ото й усе. Савоєць не міг забути, що орден було зліквідовано за згодою папи. Ніколи не довіряйте таким католикам-легітимістам, хоч би яким великим було їхнє герметичне покликання. Відповідь стосовно Невідомих Зверхників теж була сміховинна: їх нема, а доводом є те, що ми їх не знаємо. Йому заперечили: це цілком природно, що ми їх не знаємо, інакше вони не були б невідомими. Чи й ви гадаєте, що його спосіб мислення безпохибний? Дивно, як вірний такого гарту може бути таким непроникним для відчуття таємниці. Після чого де Местр кинув останній заклик — повернімось до Євангелія і забудьмо божевілля Мемфісу. Просто він виступав за відновлення тисячолітнього курсу Церкви. Розумієте тепер, у якій атмосфері відбувалися сходини у Вільгельмсбаді. Внаслідок відступництва такого авторитета, як де Местр, Віллермоз зостався у меншості, і зійтися можна було щонайбільше на компромісі. Було збережено тамплієрський обряд, будь-яке рішення щодо походження було відкладене, загалом кажучи, сходини зазнали невдачі. Шотландська гілка саме в той момент упустила свою нагоду: якби справи пішли по-іншому, можливо, історія наступного століття склалася б інакше”.

“А потім?” поцікавився я. “Нічого не вдалося полатати?”

“Що там було латати, якщо вжити ваш вираз… Три роки опісля проповідник-євангелик на ймення Лянце, який пристав був до Просвітлених Баварії, гине, вдарений громом у лісі. При ньому знаходять інструкції ордену, втручаєься баварський уряд, виявляється, що Вайсгаупт снував змову проти уряду, і наступного року орден розпускають. Щобільше, опубліковують твори Вайсгаупта з гіпотетичними проектами просвітлених, які на століття дискредитують усе французьке та німецьке неотамплієрство… Завважте, цілком імовірно, що насправді просвітлені Вайсгаупта стояли на боці якобінського масонства і проникли в неотамплієрські кола, аби знищити їх. Не випадково цей набрід заманив на свою сторону Мірабо, трибуна революції. Чи можу я сказати вам щось по секрету?”

“Кажіть”.