Розділ «5 ҐВУРÁ »

“Чи розважаюся?” запитав я його. І, цитуючи його ж, відповів: “Це єдина річ, яку, як мені здається, я можу робити добре”.

“Good for you”, відповів він.

Ми бачилися ще кілька разів, я розповів йому про свої бразилійські пригоди, але він, на мій погляд, був завжди дещо неуважний, більше, ніж звичайно. Коли Лоренци Пеллеґріні не було, він не відривав очей від дверей, а коли вона була, він неспокійно водив поглядом по барі, стежачи за її пересуваннями. Одного вечора — то було вже десь у час зачинення бару — він сказав мені, дивлячись убік: “Послухайте, можливо, ви нам знадобитеся, але не для побіжної консультації. Ви могли б присвятити нам, скажімо, кілька пополуднів на тиждень?”

“Побачимо. А в чому справа?”

“Одна металургійна фірма замовила нам книгу про метали. Розповідь в основному за допомогою ілюстрацій. Популярна, але серйозна. Розумієте, в такому-от жанрі — метали в історії людства, від залізного віку до сплавів для космічних кораблів. Нам потрібен хтось, хто б ходив по бібліотеках та архівах і шукав добрі зображення, старі мініатюри, ритини з книжок минулого століття, не знаю що ще, про ливарство або про громозвід”.

“Згоден, завтра зайду до вас”.

До нього підійшла Лоренца Пеллеґріні. “Ти відпровадиш мене додому?”

“Чому я?”

“Тому що ти мужчина моїх мрій”.

Він почервонів, як умів червоніти тільки він, дивлячися ще більш убік. Тоді сказав: “Ось свідок”. А до мене промовив: “Я мужчина її мрій. Це — Лоренца”.

“Привіт”.

“Привіт”.

Він підвівся й прошепотів їй щось на вухо.

“Яке це має значення?” сказала вона. “Я попросила тебе відвезти мене машиною додому”.

“Ага”, сказав він. “Даруйте, Казобоне, я мушу попрацювати таксистом для жінки невідомо чиїх мрій”.

“Дурник”, сказала вона з ніжністю й поцілувала його в щоку.

36

Дозвольте мені тим часом дати пораду моєму майбутньому або теперішньому читачеві, якщо він справді меланхолік: він не повинен читати симптомів або прогнозів у наступній частині, аби вони його не збентежили, адже це може принести йому більше шкоди, ніж добра, якщо він застосовуватиме те, що читає, до себе самого… як це робить більшість меланхоліків.

(R. Burton, Anatomy of Melancholy, Oxford, 1621, Вступ)

Було очевидно, що Бельбо з Лоренцою Пеллеґріні щось пов’язувало. Я не розумів, наскільки міцно й відколи. Навіть файли в Абулафії не допомогли мені відтворити цю історію.