Розділ «5 ҐВУРÁ »

Я був надто далеко від своєї країни, коли відбувалися великі події, я жив у переповненому неймовірностями всесвіті, куди італійські події теж доходили з сяйвом легенди. Невдовзі перед тим, як покинути іншу півкулю, коли на завершення свого перебування там я влаштував собі подорож літаком над лісами Амазонії, мені потрапила до рук місцева щоденна газета, яку підняли на борт під час зупинки у Форталезі. На першій сторінці бовваніло фото чоловіка, якого я впізнав, адже роками бачив, як він попивав біле у Піладе. Підпис говорив: “O homem que matou Moro”[108].

Звичайно, як я дізнався по приїзді, зовсім не він уколошкав Моро. Він радше, бачачи наладований пістолет, був здатний стрельнути собі у вухо, щоб перевірити, чи функціює. Він тільки був там, коли спецзагін увірвався до помешкання, де хтось заховав під ліжком три пістолети і два пакети вибухівки. Він же лежав на тому ліжку, розкошуючи, адже то була єдина мебля в тій кімнаті, яку винаймали до спілки ветерани шістдесят восьмого, щоб задовольняти тілесні потреби. Якби її єдиною обстановою не був плакат Че Ґевари, можна було б назвати її ґарсоньєрою. Один з винаймачів був пов’язаний зі збройною групою, а інші й не здогадувалися, що фінансують йому криївку. І так усі вони потрапили на рік за грати.

Я дуже мало розумів Італію останніх років. Залишив я її напередодні великих змін, майже почуваючи себе винним, адже тікав у хвилину підведення підсумків. Вирушаючи, я вмів розпізнати чиюсь ідеологію з тону голосу, з мовних зворотів, з канонічних цитат. Повернувшись, я не розумів, хто з ким. Ніхто більше не говорив про революцію, всі торочили про підсвідомі бажання, ті, хто вважав себе лівим, посилалися на Ніцше та Селіна, праві часописи прославляли революцію Третього Світу.

Я знову почав учащати до Піладе, але відчував себе там немов на чужій землі. Там усе ще стояв більярд, приходили більш-менш ті самі художники, однак молода фауна змінилася. Я дізнався, що деякі з колишніх клієнтів уже повідкривали школи трансцендентальної медитації та макробіотичні ресторани. Я запитав, чи не відкрив хтось часом шатро умбанди. Але ні, я, очевидно, випереджав час, набувши небачених знань.

Щоб приподобатися завсідникам-старожилам, Піладе все ще тримав фліппера старої моделі, з тих, які, здавалося, зійшли з картини Ліхтенштайна і їх оптом скуповували антиквари. Але поруч, де юрмилися більш юні, вишикувалися інші машини, з флюоресцентним екраном, і ширяли рядами механічні соколи, камікадзе Зовнішнього Простору, або зі стовпа на гілку стрибала жаба, кумкаючи по-японському. Піладе став суцільним спалахом зловісних світел, і не виключено, що перед галактичним екраном побували й кур’єри Червоних Бригад, вербуючи охочих. Але нема сумніву, що їм довелося облишити фліппер, адже не можна грати в нього з пістолетом, застромленим за пояс.

Я усвідомив це, коли мій зір пробіг за поглядом Бельбо, який пас очима Лоренцу Пеллеґріні. Якось невиразно я зрозумів те, що Бельбо збагнув з більшою ясністю і що я знайшов в одному з його файлів. Лоренцу на ім’я він не згадує, але нема сумніву, що йдеться саме про неї: лише вона грала у фліппер таким способом.

У фліппер грають не лише руками, але й лобком. При грі у фліппер проблема полягає не в тому, щоб зупинити кульку до того, як її проковтне отвір, ані не в тому, щоб із запалом футбольного захисника відштовхнути її назад на середину поля, а в тому, щоб примусити її забаритися там, де світляні мішені найчисленніші, щоб вона перестрибувала від одної до другої, крутячись безладно й шалено, але з власної волі. А цього можна досягти не штовхаючи кульку, а примушуючи вібрувати цілий корпус, м'яко, щоб фліппер цього не помітив і не перекосився. Це можна зробити лише лобком, точніше грою стегон, щоб лобок не так штовхав, як терся об раму, втримуючи тебе на порозі оргазму. І коли стегна рухаються природньо, поштовх уперед здійснюється не стільки лобком, скільки сідпицями, але лагідно, таким способом, що коли імпульс досягає лобка, він уже приглушений, як у гомеопатії, що більше ти колотиш розчин і що більше речовина розчиняється у воді, яку ти поступово додаєш, аж поки вона майже зовсім не зникне, то потужніший лікувальний ефект. Так мізерний струм переходить від лобка на корпус, і фліппер спокійно підкоряється, кулька котиться, незважаючи на закони природи, на інерцію, на земне тяжіння, проти законів динаміки, проти хитрощів винахідника, який хотів зробити її невловною, і п’яніє від vis movendi[109], залишаючись у грі впродовж безконечних відрізків часу. Однак для цього потрібен жіночий лобок, який не ставить перешкоди у вигляді дупластого тіла між клубом та машиною, щоб не було між ними жодної здатної зводжуватися матерії, а лише шкіра, нерви та кістки, огорнені парою джинсів, а ще сублімована еротична нестяма, підступна холодність, безкорислива здатність пристосуватися до реакцій партнера, бажання розпалити його, не надто розпалюючись самій: амазонка повинна довести фліппер до божевілля і наперед насолоджуватись тим, що потім вона його покине.

Гадаю, що Бельбо закохався в Лоренцу Пеллеґріні в ту мить, коли переконався, що вона може дати йому обіцянку недосяжного щастя. Але гадаю, що саме через неї він почав здогадуватися про еротичний характер автоматичних світів — машина як метафора космічного тіла, механічна гра як ритуальне замовляння. Він уже тоді чманів від Абулафії, а можливо вже й вступив у дух проекту “Гермес”. Немає жодних сумнівів, що він уже бачив Маятник. Лоренца Пеллеґріні — шляхом якогось короткого замикання — обіцяла йому Маятник.

Попервах мені було важко знову влитися у життя в Піладе. Поступово — правда, не у всі вечори, — в джунглях чужих облич я починав розпізнавати знайомі обличчя тих, хто вижив, хоч і затуманені моїми зусиллями встановити їх особу: хто працював у рекламному агентстві, хто — податковим консультантом, хто продавав книги на виплат, — але якщо раніше пропагував книги Че Ґевари, то тепер пропонував брошури про лікувальні трави, буддизм та астрологію. У них дещо заплітався язик, на голові з’явилися сиві волосини, і дивлячись, як вони тримають у руках склянку віскі, я знову побачив тих самих молодиків, що й десять років тому, коли вони повільно, по краплині за семестр, смакували свій напій.

“Чим ти займаєшся, чому більше у нас не показуєшся?” спитав мене один з них.

“У кого це — у вас?”

Він зиркнув на мене так, ніби я пропадав десь сто років: “У міському відділі культури, звичайно”.

Я прогавив надто багато реплік.

Я вирішив вигадати собі роботу. Я помітив, що знаю чимало речей, не пов’язаних між собою, але зумів би поєднати їх за пару годин, відвідавши бібліотеку. Я виїхав у часи, коли належало мати теорію, і страждав від того, що її не мав. Тепер достатньо було володіти інформацією, всі були на неї ласі, і чим ця інформація менш актуальна, тим краще. Те саме стосувалося й університету, адже я зазирнув і туди, щоб подивитися, чи не міг би я десь там прилаштуватися. В авдиторіях панував спокій, студенти снували коридорами, наче примари, позичаючи один в одного погано складені бібліографії. Я ж умів скласти добру бібліографію.

Одного дня якийсь студент, що готувався до одержання диплому, прийнявши мене за доцента (тепер викладачі були того самого віку, що й студенти, а може, навпаки) запитав, що ж написав той лорд Чандос, про якого говорилося в одному курсі про циклічні кризи в економіці. Я відповів йому, що то був персонаж Гофманста- ля, а не економіст.

Того ж таки вечора я пішов на вечірку до давніх друзів і там упізнав одного суб’єкта, який працював у якомусь видавництві. Він пішов туди працювати після того, як видавництво перестало публікувати романи французьких колабораціоністів, присвятившись албанським політичним текстам. Я дізнався, що вони ще публікували політичні видання, але лише ті, які узгоджувалися з лінією уряду. Однак вони не нехтували й деякими добрими книгами з філософії. Класичними, уточнив він.

“До речі”, сказав він, “ти, як філософ…”

“Дякую, на жаль, це не так”.

“Облиш, свого часу ти був одним із тих, хто знав усе. Сьогодні я переглядав переклад одного твору про кризу марксизму і знайшов там цитату з якогось Ансельма Кентерберійського. Хто це такий? Я не знайшов його навіть у ‘Словнику Авторів’”. Я відповів йому, що це Ансельм д’Аоста, якого англійцям забаглося назвати саме так, адже вони завжди прагнуть бути не такими, як усі.

Мене осяяло: ось моє ремесло. Я вирішив заснувати агенцію культурної інформації.