Розділ «5 ҐВУРÁ »

Це щось на подобу приватного детектива в галузі знання. Замість того, щоб тинятися по нічних барах та шинках, я мав би ходити по книгарнях, бібліотеках, університетських кулуарах. А потім сидіти у своєму офісі, виклавши ноги на стіл і тримаючи в руках паперовий кухлик з віскі, принесений у кульку з бару на розі. Хтось телефонує тобі й каже: “Я перекладаю одну книгу і оце наштовхнувся на якогось — чи якихось — мутакаллеміні. Ніяк не дошукаюся, що воно таке”.

Ти теж цього не знаєш, але дарма, просиш три дні часу. Йдеш покопирсатися в каталозі бібліотеки, пригощаєш сигаретою суб’єкта з бібліографічного відділу, і так натрапляєш на слід. Увечорі ти запрошуєш до бару асистента кафедри ісламістики, ставиш йому пиво, одне, друге, у того слабне контроль і він задурно дає тобі бажану інформацію. Тоді ти телефонуєш до клієнта: “Отож, мутакаллеміні — це радикальні мусульманські богослови часів Авіценни, вони твердили, що світ є, так би мовити, пиловою хмарою випадків і згущується у форми лише завдяки миттєвій і тимчасовій дії божественної волі. Достатньо, щоб Бог на мить загавився — і всесвіт розвалиться. Чиста анархія атомів без сенсу. Достатньо? Я працював над цим три дні, визначте самі, скільки мені належиться”.

Мені пощастило знайти дві кімнати з кухонькою у старому будинку на периферії; колись, мабуть, то була фабрика, одне крило якої було призначене для контори. Усі помешкання, які там було влаштовано, виходили в один довгий коридор: моя квартира була між агенцією нерухомости та робітнею набивача опудал тварин (А. Салон — таксідерміст, було на вивісці). Мені здавалося, що я в американському хмарочосі 30-х років, мені бракувало тільки скляних дверей, щоб почувати себе Марловом. У другій кімнаті я поставив тапчан, а при вході влаштував офіс. У двох рядах стелажів я розклав атласи, енциклопедії, каталоги, які потроху скуповував. Спочатку мені довелося піти на компроміс зі своїм сумлінням і писати також дипломні роботи безпорадним студентам. Це було неважко, вистачало переписати дипломні роботи десятилітньої давности. Крім того, приятелі-видавці надсилали мені для читання рукописи та іноземні книги, — звичайно, найменш цікаві і за скромну плату.

Але я нагромаджував досвід та інформацію, не викидаючи нічого. Я все заносив у каталог. Мені тоді не спадало на думку заносити інформацію в комп’ютер (якраз тоді вони почали надходити у продаж, Бельбо був, мабуть, піонером), я продовжував працювати по-старосвітськи, але створив собі щось на зразок пам’яті, що складалася з карток із м’якого картону, які мали перехресні шифри. Кант… туманність… Лаплас, Кант… Кенігсберг… сім мостів у Кенігсберзі… теореми топології… Щось на кшталт тої гри, коли асоціаціями ідей за п’ять кроків треба перейти від сосиски до Платона. Погляньмо: сосиска — свинина — щетина — пензель — маньєризм — Ідея — Платон. Як дурному з гори бігти. Найбільш недолугий рукопис давав принаймні двадцять карток у моєму ланцюгу святого Антонія. У мене було залізне правило, і гадаю, що його дотримувались також таємні служби: кожна інформація ані не ліпша, ані не гірша за іншу, моя сила полягала у занесенні в каталог їх усіх, а відтак — у шуканні пов’язань. Пов’язання є завжди, варто лишень захотіти знайти їх.

Після майже дворічної праці я був задоволений сам із себе. Мені було цікаво. А невдовзі я зустрів Лію.

35

Коли питаєшся, хто я така

й чого квітки збираю, знай, — я Лія,

і гарні руки ці плетуть вінка.

(Данте, “Чистилище”, XXVII, 100-102)[110]

Лія. Я вже втратив надію знову побачити її, але я міг і ніколи її не зустріти, а це було б гірше. Я б хотів, аби вона була тут і тримала мене за руку, поки я відтворюю всі етапи своєї погуби. Адже вона мені говорила. Але вона має залишитися поза цією історією, вона і дитя. Сподіваюся, вони відкладуть приїзд, приїдуть, коли буде вже по всьому, як би все не закінчилося.

Це було 16 липня 1981 року. Мілан починав безлюдніти, довідковий відділ бібліотеки був майже порожній.

“Послухай, сто дев'ятий том збиралася взяти я”.

“Тоді чому ж ти залишила його на полиці?”

“Я пішла до стола поглянути в нотатки”.

“Це не виправдання”.

Вона зухвало попрямувала зі своїм томом до стола. Я вмостився навпроти, намагаючись роздивитися її обличчя.

“Як тобі вдається читати, якщо це не абетка Брайля?” запитав я.

Вона підвела голову, і я справді не міг зрозуміти, чи це лице чи потилиця.

“Що?” запитала вона. “A-а, я чудово бачу крізь нього”. Але кажучи це, відвела свою гриву. В неї були зелені очі.