Розділ «5 ҐВУРÁ »

Я з’явився у видавництві “Ґарамон” саме того ранку, коли встановлювали Абулафію, а Бельбо та Діоталлеві були заглиблені у свою діатрибу про імена Бога. Ґудрун же підозріло спостерігала, як чоловіки вмощували цю нову незрозумілу істоту посеред чимраз більш запилюжених куп рукописів.

“Сідайте, Казобоне, ось проекти цієї нашої історії металів”. Ми залишилися наодинці, і Бельбо показав мені покажчики, чернетки розділів, схеми макетування. Я повинен був читати тексти й шукати ілюстрації. Я назвав декілька міланських бібліотек, які, на мій погляд, мали широкий вибір.

“Цього не досить”, сказав Бельбо. “Слід буде поїхати ще кудись. Наприклад, у музеї науки в Мюнхені є чудова фототека. Потім у Парижі є Консерваторій Мистецтв та Ремесел. Я б сам хотів туди знову поїхати, якби мав час”.

“Там цікаво?”

“Він непокоїть. Тріумф машин у готичній церкві..”. Він завагався, навів лад серед якихось паперів, що поневірялися на столі. Відтак, ніби боячись надати своїм словам надмірної ваги, сказав: “Там є Маятник”.

“Який маятник?”

“Маятник. Маятник Фуко”.

Він пояснив мені, що таке Маятник, так, як я побачив його в суботу, — а може, в суботу я побачив його таким тому, що Бельбо приготував мене до такого бачення. У той час я, либонь, не проявив великого ентузіазму, і Бельбо подивився на мене, як на людину, котра, бачачи Сикстинську Капелу, питає, чи це вже все.

“Може, це через церковну атмосферу, але, запевняю вас, відчуття надзвичайне. Сама думка, що все плинне і лише там, у вишині, знаходиться єдина нерухома точка у всесвіті… Для безвірка це спосіб віднайти Бога, не ставлячи під знак питання своє безвірство, адже йдеться про Нульовий Полюс. Знаєте, це потіха для людей мого покоління, яке споживало розчарування на сніданок, на обід і на вечерю”.

“Моє покоління зажило ще більше розчарувань”.

“Не будьте зарозумілим. Ні, для вас то був лише один сезон, ви співали Карманьйолу, а потім зустрілися у Вандеї. Це швидко промине. Для нас усе було по-іншому. Спершу фашизм, хоч ми його пережили як підлітки, наче пригодницький роман, але нерухомою точкою була безсмертна доля нації. Відтак була нерухома точка руху опору, особливо для таких, як я, які дивилися на нього ззовні і перетворили його на ритуал пробудження, повернення весни, рівнодення чи пак сонцестояння, я завше їх плутаю. Потім для декого — Бог, для інших — робітничий клас, а для багатьох — і одне, і друге. Інтелектуалові було втішно думати, що існує робітник, прекрасний, не зіпсований, дужий, готовий переробити світ. А потім — ви теж це бачили — робітник залишився, а клас зник. Його, либонь, прикінчили в Угорщині. І тут прийшло ваше покоління. Для вас, можливо, це було природно, це було свято. Натомість для людей мого віку ні, для них це було підведення підсумків, докори сумління, каяття, нове народження. В минулому ми виявилися не на висоті, а тут прийшли ви й принесли ентузіазм, відвагу, самокритику. Для нас, тих, кому тоді було тридцять п’ять або сорок років, то була надія, принизлива, але надія. Ми повинні були стати такими, як ви, ціною повернення до самого початку. Ми більше не носили краваток, ми викинули геть піджаки, аби купити собі ношену штурмівку, дехто звільнився з роботи, щоб не служити хазяям…”

Він запалив сигарету і вдав, що його гіркота удавана, ніби просив вибачення за свій вилив.

“А ви склали зброю на всіх фронтах. Ми здійснювали покаянні прощі до місць розстрілів, відмовлялися працювати над рекламою Кока-Коли, бо ми були антифашистами. Ми задовольнялися тими мізерними копійками, які нам платили у видавництві “Ґарамон”, адже книга — річ принаймні демократична. А тепер, щоб помститися буржуям, яких вам не вдалося повісити, ви продаєте їм відеокасети та фан-часописи, одурманюєте їх дзеном та доглядом за мотоциклом. Ви нав’язали нам, зі знижкою, ваш цитатник Мао, а за ці гроші пішли купити хлопавки для свята нової творчости. Без сорому. Ми провели своє життя соромлячись. Ви нас обдурили, ви не являли собою жодної чистоти, то були лише підліткові вугрі. Ви примусили нас почувати себе жалюгідними слизнями, бо ми не мали сміливости стати віч-на-віч з болівійською жандармерією, а потім ви почали стріляти у спину бідолахам, що проходили вулицею. Десять років тому нам довелося брехати, аби витягнути вас із в’язниці, а тепер ви брехали, щоб посадити за грати своїх же друзів. Ось чому мені до вподоби ця машина: вона дурна, не вірить, не примушує вірити мене, робить те, що я їй звелю, якщо дурний я, то дурна й вона — чи пак він. Чесні стосунки”.

“Я…”

“Ви не винні, Казобоне. Ви втекли, замість того, щоб кидатися камінням, ви захистили диплом, не стріляли. І все ж кілька років тому я теж відчував шантаж з вашого боку. Зрозумійте, в цьому нема нічого особистого. Цикли поколінь. А коли минулого року я побачив Маятник, то все зрозумів”.

“Все — це що?”

“Майже все. Зважте, Казобоне, Маятник теж фальшивий пророк. Ви дивитеся на нього, гадаєте, що це єдина непорушна точка в космосі, але якщо зняти його зі склепіння Консерваторію і повісити у борделі, нічого не зміниться. Є ще інші маятники, один — у будинку ООН у Нью-Йорку, ще один — у Сан-Франціско, в науковому музеї, і хтозна-скільки іще. Маятник Фуко нерухомий, а земля крутиться під ним у будь-якому місці, де він знаходиться. Всяка точка всесвіту — це нерухома точка, достатньо тільки повісити там Маятник”.

“Бог всюдисущий?”

“У певному сенсі так. Саме тому Маятник турбує мене. Він обіцяє мені нескінченність, але залишає мені обов’язок вирішити, чи хочу я її мати. Отже, не досить поклонятися Маятникові там, де він є, належить знову і знову приймати рішення й шукати кращого місця. І все ж…”

“І все ж?”