Розділ «5 ҐВУРÁ »

(Henry Corbin, Temple et contemplation, Paris, Flammarion, 1980, p. 373)

“Здається, я розкусив вашого Альє, Казобоне”, сказав Діоталлеві, який у Піладе замовив собі білого терпкого вина, так що ми потерпали за його духовне здоров’я. “Він цікавиться таємними науками і не довіряє аматорам та дилетантам. Але, як ми дізналися нині шляхом ганебних підслухів, він, гордуючи ними, все ж їх вислухає, критикує і не відхрещується від них”.

“Сьогодні пан, віконт, маркграф Альє, чи хоч би ким він там був, вимовив ключовий вислів”, сказав Бельбо. “Духовне лицарство. Він не поважає їх, але почуває себе зв’язаним із ними узами духовного лицарства. Гадаю, я розумію його”.

“Тобто?” запитали ми.

Бельбо пив уже третє своє джин-мартіні (увечері — віскі, твердив він, бо воно заспокоює і викликає мрійливість, пізнього пополудня — джин-мартіні, бо воно збуджує і зміцнює). Він почав розповідати про своє дитинство в ***, як одного разу вже розповідав мені.

“Це було між 1943 та 1945 роком, тобто в період переходу від фашизму до демократії, а тоді знову до диктатури республіки Салó[144] з партизанською війною в горах. На початку цієї історії мені було одинадцять років і я жив у будинку дядька Карла. Ми мешкали в місті, але 1943 року бомбардування почастішали і моя мати вирішила, що нам треба евакуюватися, як тоді говорили. В *** мешкали дядько Карло та тітка Катеріна. Дядько Карло походив з родини землевласників і успадкував у *** будинок разом із землями, які були віддані у половинщину чоловікові на ймення Аделіно Канепа. Половинник працював, жав збіжжя, робив вино і віддавав половину прибутку власникові. Ситуація була напружена, це очевидно: половинник вважав, що його визискують, власник також, адже він одержував лише половину прибутків зі своїх земель. Власники ненавиділи половинників, а половинники — власників. Але, у випадку дядька Карла, вони мешкали разом. Дядько Карло 1914 року записався добровольцем до альпійських стрільців. П’ємонтієць твердого гарту, безконечно відданий обов’язкові й батьківщині, він став спершу поручником, а відтак — капітаном. В одній битві при Карсо він опинився поруч із якимось солдатом-ідіотом, який дозволив, щоб йому в руках розірвалася граната — інакше чому б вона мала називатися ручною? Словом, дядька вже мали кинути до спільної могили, коли якийсь санітар помітив, що він іще живий. Його занесли до польового шпиталю, вийняли йому око, яке вже звисало з орбіти, відрізали руку і, за словами тітки Катеріни, ще й вставили йому під шкіру голови металеву пластинку, бо він втратив шматок черепної коробки. Одне слово, хірургічний шедевр з одного боку, і герой — з іншого. Срібна медаль, хрест кавалера корони Італії, а після війни — забезпечена посада в громадській адміністрації. І от дядько Карло став директором податкового управління в ***, де успадкував власність своїх батьків і оселився у предківському будинку, поруч з Аделіно Канепою та його родиною”.

Дядько Карло, як директор податкового управління, був місцевим достойником. А як інвалід війни та кавалер корони Італії, він не міг не симпатизувати урядові, який був при владі, і так сталося, що цей уряд був фашистською диктатурою. Чи був дядько Карло фашистом?

“Тією мірою, якою, як говорили в шістдесят восьмому, фашизм підвищив статус ветеранів війни і вшановував їх нагородами та просуванням по службі, можна сказати, що дядько Карло був лише поміркованим фашистом. Але достатньою мірою фашистом, аби викликати ненависть Аделіно Канепи, який, з цілком очевидних причин, був антифашистом. Він щороку повинен був з’являтися в контору, щоб декларувати свої доходи. Він приходив до контори із зухвалим виглядом спільника, зробивши перед тим спробу спокусити тітку Катеріну кількома десятками яєць. І опинявся перед дядьком Карлом, який не лише, як герой, був непідкупний, а й ліпше за будь-кого іншого знав, скільки Канепа вкрав у нього впродовж року, й не дарував йому ані шеляга. Аделіно Канепа вважав себе жертвою диктатури і почав розповсюджувати знеславні поголоски про дядька Карла. Вони мешкали разом — один на благородному другому поверсі, а другий — на партері, і зустрічалися вранці й увечері, та ніколи не віталися. Зв’язок підтримувала тітка Катеріна, а після нашого приїзду — моя мати, якій Аделіно Канепа висловлював усю свою симпатію та співчуття з приводу того, що вона була кревною такої потвори. Дядько повертався додому щовечора о шостій, у своєму звичайному сірому двобортному костюмі, у широкополому капелюсі, з іще не прочитаним примірником “Стампи”. Він крокував випроставшись, як альпійський стрілець, а його сіре око було націлене на висоту, яку треба було взяти. Він проходив повз Аделіно Канепу, який о тій порі відпочивав на лавці в садку, ніби не помічаючи його. Потому біля дверей партерового помешкання зустрічав пані Канепу і церемонно знімав перед нею капелюха. І так кожного вечора, рік за роком”.

Була вже восьма година, Лоренца не приходила, хоч обіцяла, перед Бельбо стояло його п’яте джин-мартіні.

“Надійшов 1943 рік. Одного ранку дядько Карло зайшов до нас, поцілунком розбудив мене і сказав: хлопче мій, хочеш знати найбільшу новину року? Скинули Муссоліні. Я так ніколи й не зрозумів, чи це завдало дядькові Карлові болю. Він був винятково чесним громадянином і державним службовцем. Якщо він і страждав, то не говорив про це і продовжував керувати податками для уряду Бадольйо[145]. Відтак прийшло восьме вересня, місцевість, де ми мешкали, підпала під владу Соціальної Республіки, дядько пристосувався й до цього. Він почав збирати податки для Соціальної Республіки. А тим часом Аделіно Канепа вихвалявся своїми зв’язками з першими партизанськими угрупованнями, там, у горах, і обіцяв помсту в научку всім. Ми, діти, ще не знали, хто такі партизани. Про них розповідали різні байки, але ніхто їх не бачив. Оповідали про одного ватажка бадольянців, такого собі Терці (то був, звісно, псевдонім, як то було тоді заведено, і дехто говорив, що він узяв його від Терці із коміксів, друга Діка Блискавки), колишнього сержанта карабінерів, який у перших боях проти фашистів та есесівців втратив ногу, а тепер командував усіма загонами на пагорбах навколо ***. І тоді трапився отой неприємний випадок. Одного дня партизани з’явилися в селі. Вони зійшли з пагорбів і вешталися вулицями, ще без визначених одностроїв, з голубими хустинками, пускаючи автоматні черги в небо, аби заявити про свою присутність. Новина поширилася селом, усі замкнулися вдома, адже не було ще відомо, що вони за люди. Тітка Катеріна висловила певні побоювання, але зрештою ці люди вважалися друзями Аделіно Канепи, або принаймні Аделіно Канепа вважався їх другом, — вони ж не зроблять дядькові нічого поганого! Але вони таки зробили. Нам повідомили, що коло одинадцятої години група партизанів з націленими автоматами ввійшла до податкової контори, заарештувала дядька і повела його у невідомому напрямку. Тітка Катеріна впала на ліжко і з її рота потекла білувата піна. Вона заявила, що дядька Карла, мабуть, убили. Досить одного удару кольбою рушниці по голові, де в нього була ота підшкірна пластинка — і він помре. Почувши крики тітки, прийшов Аделіно Канепа з жінкою та дітьми. Тітка почала кричати, що він юда, що це він виказав дядька партизанам, бо той збирав податки для Соціальної Республіки, Аделіно Канепа присягався всім, що було для нього найсвятіше, що це неправда, але видно було, що він таки почував себе винним, бо занадто багато патякав довкруги. Тітка прогнала його. Аделіно Канепа заплакав, почав благати мою матір, пригадав їй, як він відступав їй кроля чи курку за сміховинну ціну, моя мати замкнулася в гордій мовчанці, тітка Катеріна далі пускала білувату піну. Я плакав. І врешті, після двох годин агонії ми почули крики і з’явився дядько Карло на велосипеді, ведучи його однією рукою, наче повертаючись із прогулянки. Він одразу помітив метушню в садку і з кам’яним обличчям запитав, що трапилось. Він ненавидів трагедії, як і всі люди в наших сторонах. Він увійшов до будинку, підійшов до стражденного ложа тітки Катеріни, яка все ще дригала своїми худими ногами і запитав її, чому вона така схвильована”.

“Що ж трапилось?”

“А трапилось те, що, вочевидь, до партизанів Терці дійшли таки теревені Аделіно Канепи, вони побачили в дядькові Карлові одного з місцевих представників режиму й заарештували його, щоб дати научку всьому селу. Вуйка Карла повезли на вантажівці за село, і він опинився перед Терці, який виблискував воєнними нагородами, з автоматом у правій руці, а лівою спирався на милицю. І дядько Карло — я не думаю, що то була хитрість, то був інстинкт, звичка, лицарський ритуал — став струнко і доповів про себе — майор альпійських стрільців Карло Ковассо, інвалід і ветеран війни, срібна медаль. Терці теж виструнчився і представився — Ребауденґо, старший сержант королівських карабінерів, командир ба- дольянської бригади імені Беттіно Рікасолі, бронзова медаль. Де, запитав дядько Карло? А Терці, наче то він мусить доповідати, відповів: Пордой, пане майоре, висота 327. Хай йому біс, сказав дядько Карло, я був на висоті 328, у третьому полку, Сассо-ді-Стрія! Битва у день сонцестояння? Авжеж, битва сонцестояння. І обстріл П’ятипалої гори? До дідька, як же мені не пам’ятати. А та багнетна атака у навечір’я дня святого Криспіна? Чорт забирай! Словом, ось така розмова. Тоді, один безрукий, другий безногий, обидва водночас зробили крок уперед і обнялися. Терці сказав йому: бачите, пане майоре, нам сказали, що ви збираєте податки для фашистського уряду, який є прислужником загарбників. Бачите, командире, сказав йому дядько Карло, у мене є родина і я дістаю платню від центрального уряду, а цей уряд такий, який є, і не я його вибирав, що б ви зробили на моєму місці? Любий майоре, відповів йому Терці, на вашому місці я зробив би те саме, але постарайтеся принаймні збирати ті податки загайніше, зволікайте з цим. Постараюся, сказав йому дядько Карло, я нічого не маю проти вас, ви теж сини Італії і доблесні бійці. Гадаю, вони порозумілися тому, що обидва вимовляли слово “Батьківщина” з великої літери. Терці наказав дати майорові велосипеда, і дядько Карло повернувся. Аделіно Канепа не показувався кілька місяців. Ну от, не знаю, чи духовне лицарство — це щось подібне, але безперечно існують узи, які залишаються і які здатні долати бар’єри партій та фракцій”.

50

Адже я перша і остання. Я шанована і зненавиджена. Я свята і повія.

(Фрагмент із Наґ-Гаммаді 6, 2)

Увійшла Лоренца Пеллеґріні. Бельбо подивився на стелю і замовив останнє мартіні. У повітрі повисло напруження і я зробив спробу підвестися. Лоренца затримала мене. “Ні, ходіть усі зі мною, сьогодні ввечері відкривається нова виставка Ріккардо, він започатковує новий стиль! Він великий художник, ти, Якопо, його знаєш”.

Я знав, хто був цей Ріккардо, він завжди тусувався у Піладе, але тоді я не зрозумів, чому Бельбо з іще більшою увагою зосередив свій погляд на стелі. Прочитавши файли, я знаю, що Ріккардо — це був той чоловік зі шрамом, розпочати бійку з яким Бельбо забракло мужности.

Лоренца наполягала, галерея знаходилася неподалік від Піладе, там організовували справжнє свято, майже оргію. Діоталлеві це занепокоїло, й він одразу сказав, що йому треба повертатися додому, я вагався, але було очевидно, що Лоренца хотіла й моєї присутности, і це теж примушувало Бельбо страждати, адже він бачив, як віддаляється мить розмови з нею віч-на-віч. Але я не зміг уникнути запрошення і ми вирушили.

Я не дуже полюбляв того Ріккардо. На початку 60-х він малював вельми нудні картини, дуже дрібні побудови чорних та сірих кольорів, дуже геометричні, дещо оптичні, від яких очі починали танцювати. Вони мали назви Композиція 15, Паралакс 17, Евклід X. Тільки-но почався шістдесят восьмий рік, він почав виставлятися в окупованих студентами інституціях, його палітра змінилася, тепер це були лише бурхливі контрасти чорних та білих барв, мазки стали більшими, а назви звучали Се n’est qu’un debut, Молотов, Сто квіток. Коли я повернувся до Мілану, то бачив виставку його картин в одному гуртку, де захоплювалися доктором Ваґнером; він позбувся чорних барв і працював над білими структурами, де контрасти давалися лише рельєфною фактурою рисунка на пористому папері фірми Фабріяно, щоб, як він пояснював, картини виявляли різні профілі залежно від кута падіння світла. Картини мали назви Похвала двозначності, A/Travers, Ça, Berggasse[146] та Заперечення 15.

Того вечора, ледь-но ми ввійшли до нової галереї, я зрозумів, що поетика Ріккардо пережила глибоку еволюцію. Експозиція називалася Megale Apophasis[147]. Ріккардо перейшов до фігуративного стилю зі сліпучою палітрою. Він грав цитатами, а оскільки він навряд чи володів рисунком, гадаю, він працював, проектуючи на полотно слайд знаменитої картини, — його вибір коливався між академічним малярством кінця минулого століття та символістами початку XX століття. На тому оригінальному шкіці він працював пуантильною технікою, безконечно дрібними градаціями кольорів, крапка за крапкою покриваючи весь спектр, а саме, завжди починаючи з дуже світлистого, пломінного ядра і закінчуючи абсолютною чорнотою — або навпаки, залежно від тієї містичної чи космологічної концепції, яку він хотів виразити. Там були гори, які випромінювали промені світла, розчинені в дрібному пилі куль млявого забарвлення, видніли концентричні небеса з натяками на янголів із прозорими крильми, щось подібне до Раю Доре. Картини йменувалися Беатрікс, Mystica Rosa, Данте Ґабрієль 33, Вірні Любови, Атанор, Гомункулюс 666 — ось звідки пристрасть Лоренци до гомункулюсів, сказав я собі. Найбільша картина мала назву Софія і представляла щось на зразок потоку чорних янголів, що розсіювався донизу, утворюючи білу істоту, яку пестили великі, бліді руки, скопійовані з рук, які підносяться до неба в Ґерніці. Цей перегук будив сумніви, і зблизька виконання виглядало нехлюйним, але на відстані двох-трьох метрів ефект був вельми ліричний.